… Боже, дай

мені надію, мудрість, силу.

За все, о чім тебе просила –

у Судний день мене спитай!

Не дай обтяжитись пустим,

не дай спіткнутися півкроком,

щоб не зронити ненароком

те, що належить донести.

Дай крила мудрості, молю –

аби душа сягнула висі.

До серця словом озовися

в час ніжності і мить жалю.

Олена Герасименко

Джерела теплицьких глибин

Літературно-мистецький альманах «Джерала теплицьких глибин» - перша книга про майстрів пензля і слова, народжених і випещених щедрою землею Тепличчини – окраїною Поділля. Представлена творами відомих на Україні та далеко за її межами письменників, вона водночас, покликана познайомити читачів з місцевими аматорами літературного творчого процесу - членами Теплицького районного літературно-мистецького об’єднання «Дивослово», які тільки шукають себе в літературі і намагаються «приборкати» норовистого Пегаса.

Альманах познайомить читачів з репродукціями полотен місцевих художників.

Книга розрахована на широке коло читачів, розкриває палітру творчості, витоки якої сягають глибин землі смілгородської. Вона проведе читача стежками історії, аби дати змогу глибше відчути світлу ауру цього чудового, мальовничого, багатого на таланти куточка Подільського краю .

Належить знати

(сторінки історії)

Перша письмова згадка про Теплик належить до XV століття.
Історичні джерела свідчать, що поселення виникло, як укріплений прикордонний пункт Литовського князівства. Підземні ходи й печери, що були вириті в ті часи збереглися й досі. В них жителі ховали своє майно під час нападів татарських орд.
Факт існування Теплика в кінці XV століття підтверджується тим, що в цей час був наданий привілей великого князя та польського короля Олександра заможній родині Кішок.
В XV- XVІ ст. Теплик був невеличким містечком, яке зазнало частих руйнувань під час ворожих нападів.
У 1582 році Іван та Андрій Кішки розділили володіння і воно стає власністю князя Острозького. У 1645 році Теплик переходить до Жабокрицьких. Згодом до Самуїла Калиновського, котрий приєднав ці землі до Уманщини. Потім Теплицьким землями володіли Потоцькі. Після смерті Фелікса Потоцького Теплик отримала Софія, його третя дружина – гречанка, котрій перейшло у спадок 32 тисячі кріпаків чоловічої статі. Після смерті Софії у 1822 році поміщиком у Теплику був її син Станіслав, батько володарки Теплика з 1862 року Олександри Полоцької (ім'ям її названо нинішнє село Саша), яка померла у 1892 році.
Населення Теплика займалося головним чином землеробством i ремеслом, переважно чинбарством, шевською справою, ковальством. Були i торговці.
Історики, дослідники, численні джерела так пояснюють походження назви міста Теплик. Найбільш поширена i найдавніша думка, що Теплик дістав свою назву від природних умов краю. Про це стверджують ряд письмових джерел польського, російського, релігійно-церковного походження.
В них поширена версія про те, що назва Теплик зумовлена назвою невеличкої річки або струмочка Теплик, Тепличка.
Були часи, коли Теплик носив другу назву - Смілгород. Вважають, що цим самим оцінювалася мужність i стійкість жителів, які власними силами боронили своє поселення від ворогів i різних нападників. Давнє поселення м. Теплика було невеликим за площею, воно займало тільки кут, своєрідний трикутник, утворений злиттям річок Свинарка i Тепличка. Зливаються вони в долині за 300 метрів від пагорбу, на якому міститься центр Теплика, в річку , що є притокою р. Удич.
В кінці XVII ст. поселення стало розростатися вверх i вниз по течії piчок i досягло до шести верст. На півдні воно злилося з с. Бджільна, а на півночі досягло межі, де знаходилася новозбудована в 1775-1813 p.p. кам'яна церква - тепер приміщення музичної школи.
Розташований на перехресті торгівельних шляхів, Теплик у XVII-XIX ст. стає значним торгово-ремісничим пунктом.
300-літній ювілей Теплик зустрів уже в складі Російської імперії. Але вередлива фортуна піднесла йому не дуже приємний сюрприз – він стає заштатним містечком Гайсинського повіту Подільської губернії.
У 20-30 pp. XIX ст. на Поділлі знову розгорнувся рух селян проти кріпацтва. Поблизу Теплика діяли повстанські загони Устима Кармелюка.
У XX стол1ття, свій 500-літній період розвитку Теплик вступив, щоб обновитися, зрости матеріально і духовно.
3 1923 року Теплик - районний центр.
Невмирущою славою покрили себе тепличани в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками. Вже з перших днів Великої Вітчизняної війни в райцентрі для боротьби з шпигунами та диверсантами було створено винищувальний батальйон у складі 200 чоловік. Понад 600 тепличан пішли на фронт.
Широко відомі в районі імена П.Т.Плотнянського i М.О.Воронцова - Героїв Радянського Союзу. Петро Плотнянський родом із села Стражгорода, Микола Воронцов - випускник Теплицького зотехнікуму.
Уславили себе тепличани i підпільною та партизанською боротьбою. Саме тут народився перший на Вінниччині партизанський загін. Організатором підпільної боротьби став колишній агроном paйзeмвiддiлy А.К.Микитенко. На всіх фронтах Великої Вітчизняної війни мужньо боролися з ворогом майже дев'ять тисяч жителів району. Понад 5 тисяч з них віддали життя в ім'я Перемоги. Більше 7 тисяч колишніх фронтовиків удостоєні воєнних нагород.

Теплицький район відновлено в 1967 році. Він розташований в південно-східній частині Вінницької області в зоні лісостепу. Територія району складає 830 км і межує з Гайсинським, Бершадським, Тростянецьким районами Вінницької області та Христинівським районом Черкаської області, в районі мешкає 36,2 тис. жителів.
Для даної місцевості характерний плоскорівнинний тип рельєфу. Переважним типом ґрунтів у районі є чорноземи типові середньосуглинкові слабозмиті. За походженням вони належать до найродючіших в Україні грунтів, що обумовлено наявністю в них гумусованого профіля глибиною до 100 – 120 см.
Районний центр Теплик – селище міського типу (з 1956р.), розташоване за 130 км від Вінниці, за 7 км від залізничної станції Кубліч. Населення – 6800 чоловік.
Багата й щедра Теплицька земля народними талантами. З нашим краєм пов'язані імена Миколи Леонтовича, Шолом Алейхема, Галини Журби. На нашій благодатній землі розквітала творчість Микити Годованця, Тетяни Яковенко, Олега Сенчика, Галини Тарасюк, які своїми художніми надбаннями поповнюють багату скарбницю української поезії та прози.
Глибину та неповторність українського живопису пропагують художники Анатолій Риженко-Янковий, Роман Сєльський, Тетяна Вірозуб, Анатолій Майстренко, Микола Плотніков та багато інших.

«Митцем треба народитися…» . Микола Хвильовий. Великі люди – це зміст книги людства. (Ф.Геббель)

Найвизначнішим місцем туристичного паломництва на Тепличчині являється музей Миколи Дмитровича Леонтовича, та його могила в с. Марківка.

Музей відкрито в 1977 році, до ювілею М.Д.Леонтовича. Архітектурний проект Музею та бронзове погруддя до пам’ятника виконав львівський художник

Ярослав Ульгурський. Неподалік музею знаходиться могила М.Д. Леонтовича, на якій встановлено гранітний обеліск.

В музеї зібрано цікаві матеріали, велика кількість старовинних фотографій родини Леонтовичів, загальне фото батьків, сестер Миколи Леонтовича.

Великий інтерес у відвідувачів викликають експозиції рідкісних матеріалів, оригінальні рукописи партитур, титульних обкладинок Першої та Другої збірки пісень з Поділля, піаніно, криги, ноти та меблі Леонтовича.

Ініціатором створення музею в с. Марківка був теперішній декан музично-Педагогічного факультету Вінницького державного педагогічного університету Завальнюк Анатолій Федорович і художник Ярослав Ульгурський.

У світ мелодії і неба

Миколі Леонтовичу присвячується.

Олена Герасименко

Зима – а серцю ще не зимно,

хоч заметіль мете щодня,

і даленіє обрій сиво,

і горобці, немов рідня –

по підвіконню тарабанять,

аби зернятко – хоч яке…

І підкрадається, як пам’ять,

кубло у грудях в’є м’яке,

сідає звично на коліна,

зітхає стиха на плечі –

поліна тріскотять в каміні,

на шибці вогник від свічі…

Зворушливе таке, билинне,

проникливо мене дійма,

з небесних піль до серця лине,

й утіхи більшої нема.

Десь залишаються за кадром

картини, люди, вітражі.

Як струмінь світла в тишу крапле –

так «Щедрик» дзвоником в душі…

І вже панує, полонивши,

ущерть наповнює, несе –

туди, де хуга в груди свище,

у царство звуків і пісень.

У світ мелодій, щастя, неба –

до джерела, що сил дає.

Бо в серця є така потреба:

знайти покликання своє.

Попри доріг і попри часу –

на цій землі, з корінь оцих,

з яких натхнення причащався,

з яких – Орфеєм стати встиг.

Він наш, він наш, хоч над світами

його мелодій дивина,

не розсівається, не тане –

звучить на світ увесь вона.

Вона, мов плетиво розкішне,

у великодній тиші дзвін.

Веснянки спів, гаївки ніжні –

молитви – й тих торкнувся він.

Який орнамент, тло звучання,

природна грація жива!

То віншувально-величальна,

а то – з глибин душі сплива.

О Леонтовиче!Безсилі

у часі згинули вітри,

що серце кулею скосили,

та не убили пісні ритм.

То хто ти є – титан і геній,

Орфей, чи просто чоловік,

якому українські гени

у Музу вживлені навік?

На могилі М.Леонтовича

У цій могилі, в тиші цій,

на цьому кладовищі,

де прах покоїться мерців,

він - смерті й тліні вищий.

Напевне тут і брат, і друг –

над ними лине Вічність.

Чиясь душа, як чорний крук

крилом важким тут свище.

Під цим хрестом його нема –

він там, де небо в сонці.

Де жайвір пісню підійма

у неба на долоньці.

Прицільно мітився стрілець,

і куля не зависла.

Та смерть – не все, це не кінець –

є музика, Вітчизна!

Упало тіло, та не ти,

пробито тільки груди.

У пісню душу відпустив –

лиш зойкнув серцем грудень.

Тік-так. І мить та рокова

мовчанням гасне стиха.

Устами стиснемо слова

між пам’яті і лиха.

От-от Різдво, святий Василь –

колядки і щедрівки

летітимуть, їм стане сил

для довгої мандрівки

Мелодія без неба й дна,

розкішна і барвиста,

між багатьох така одна –

разком міцним намиста.

Микола Дмитрович Леонтович. Недоспівана пісня подільського Орфея

1(13) грудня 1877 року в сім’ї сільського священика отця Дмитрія (с.Монастирок теперішнього Немирівського району) народився син Микола, майбутній композитор зі світовим ім’ям, співець краси подільської землі. В історію світового музичного мистецтва Леонтович увійшов як автор художніх обробок для хору українських народних пісень (близько 200), а також як творець жанру витонченої хорової мініатюри на основі текстів і мелодій народних пісень. Серед його найкращих обробок народних пісень виділяються своєю мелодійністю “Щедрик”, “Дударик”, “Праля”, “Козака несуть”, “Піють півні”, “Ой з-за гори кам’яної”, “Женчичок-бренчичок”, “Зашуміла ліщинонька” та ін.

Дитинство Миколи Леонтовича пройшло в селі Шершнях Вінницького повіту (нині – Тиврівського району), де батько з 20 червня 1879 року отримав посаду настоятеля місцевої парафії. Мальовнича подільська природа, гармонія небесної блакиті та золота ланів, співочі люди, – все це пробуджувало в хлопця потяг до звуків рідної пісні. До того ж його батько добре грав на скрипці, гітарі та віолончелі, а мати гарно співала, що не могло не накласти свій благотворний відбиток на вразливу дитячу душу.

Коли хлопцеві виповнилося 10 років, то батьки віддали його на навчання до Немирівської гімназії (серпень 1887 року), де в цей час працювали друзі та однодумці Т.Г.Шевченка: Михайло Чалий, Іван Сошенко, Юліан Бєлкіна-Кенджицький, Опанас Маркович. Закінчивши підготовчий клас цієї гімназії, Леонтович того ж року вступає до Шаргородської духовної бурси, яку закінчує через чотири роки. Потім – тривалі роки перебування в Кам’янець-Подільській духовній семінарії. Навчався в семінарії Микола Леонтович досить скромно. Так, перший клас він закінчив лише 25-м за списком, до того ж мав переекзаменування з твору. А в останньому класі гімназії навіть був залишений на другий рік. Очевидно, давалися взнаки його величезна завантаженість у семінарському хорі (де він був диригентом), а також рішення посвятити себе справі народної освіти.

Після закінчення семінарії у 1899 році Леонтович працює вчителем творчої праці, арифметики та географії в Чуківській двокласній школі. Про його перебування в Чукові розповідають протоколи засідань педагогічної ради школи за 1897-1901 роки, які зберігаються в музеї у місті Тульчині. Тут, у Чукові, Леонтович з сільських хлопців та дівчат організовує свій перший хор, робить записи українських народних пісень.

Особливо значним для Леонтовича як у творчому, так і в особистому плані був тиврівський період його життя (з 1901 по 1902 рік). В Тиврові Микола Дмитрович викладає музику та співи в місцевому духовному училищі, організовує дитячий хор. На цей же період припадає і вихід його “Першої збірки пісень з Поділля”, багато пісень з якої виконувалось місцевим хором. Також у Тиврові Микола Леонтович познайомився із Клавдією Ферапонтівною Жовткевич, уродженкою волинського села Підлісці, яка з 29 вересня 1901 року стає його супутницею життя.

Восени 1902 року Леонтович залишає Тиврів і переїздить до Вінниці. Деякий час тут він працює викладачем співів в церковно-учительській школі і одночасно диригує духовим оркестром. Поряд із цим Леонтович впродовж 1903-1904 років відвідує лекції та консультації в Петербурзькій придворній співочій капелі і невдовзі складає іспит на звання диригента церковного хору.

Приємним епізодом в житті молодого композитора була також рецензія відомого метра української класичної музики М.В.Лисенка на “Другу збірку пісень з Поділля” (1903 рік). Зокрема, Микола Віталійович писав: “Пригадуючи собі вашу збірку пісень, я був дуже зрадуваний, знайшовши в ній самостійні ходи, рухи голосів, а не підкладання інтервалів задля гармонійної площини”.

Однак, в житті Миколи Дмитровича бували і неприємні моменти. Через різні ускладнення йому довелося залишити Вінницю і тривалий час поневірятися без засобів до існування. Перебуваючи на батьківщині дружини, Леонтович дізнається, що на станції Гришине (нині – Красноармійське Донецької області) існує вакансія вчителя в залізничній школі. І Микола Дмитрович разом з дружиною перебирається на Донбас. Новий вчитель одразу ж припав до вподоби шкільному колективу. Але пропрацювати довго Леонтовичу тут не вдалося. Під час подій 1905-1907 років він викликає підозру в жандармів через симпатії до революціонерів, а також за те, що очолюваний ним хор робітників-залізничників виконував пісні антимонархічного змісту. Рятуючись від переслідувань жандармів, Леонтович переїздить до Тульчина. З 12 жовтня 1908 року Микола Дмитрович викладає церковний спів у місцевому єпархіальному жіночому училищі. Судячи із спогадів його учениці Ірини Шероцької-Кравчук (“Культура і життя”. – 1991. – 5 жовт.), уроки Леонтовича користувалися незмінним успіхом серед вихованок училища.

Починаючи з 1909 року, Микола Леонтович бере консультації з теорії композиції у професора Болеслава Яворського, учня відомого російського композитора Сергія Танєєва. Спочатку їх зустрічі відбувалися в Москві, а згодом у Києві. Спілкування із Яворським допомогло Леонтовичу досконало опанувати ряд прийомів із техніки хорового письма, зокрема, з поліфонії.

В 1918 році Леонтович переїздить на постійне проживання до Києва. Видатний український композитор К.Г.Стеценко, з яким Леонтович познайомився у Києві, так писав про свого знайомого: “Він ніби різьбяр у музиці, що творить найтонші музичні вартості, неначе кружева з шовку. Його техніка, обробка найменшої речі настільки “ажурна”, ніби тонка різьба із золота, прикрашена самоцвітним камінням.” До речі, обох велетів національної культури поєднувала не лише музична творчість, але й спільна праця в галузі державотворення за часів Центральної Ради: обоє працювали в педагогічній секції музичного відділу Міністерства народної освіти УНР (Кирило Григорович – головою секції, Микола Дмитрович – її діловодом). Окрім цього, Леонтович не полишає і суто професійної діяльності: працює викладачем хорової справи в Музично-драматичному інституті імені М.В.Лисенка, організовує та очолює в ранзі комісара першу українську державну капелу. В цей же час Микола Дмитрович пише 4 хорові поеми: “Легенда”, “Літні тони”, “Моя пісня”, “Льодокол”. Однак, творчу працю композитора перервала денікінська окупація Києва. Погрози розправою змушують Леонтовича переїхати із сім’єю назад до Тульчина. Тут він повертається до вчительської праці, багато і самовіддано працює на музичній ниві. З архівних джерел також відомо, що з 1 серпня 1920 року Леонтович займає посаду завідуючого секцією мистецтв при Брацлавському повітовому відділі народної освіти, а згодом – організатора державного хору в Тульчині.

Лебединою піснею композитора, за задумом самого автора, повинна була стати народно-фантастична опера “На русалчин великдень”. Для того, щоб закінчити її текст (слів автора, Бориса Грінченка, вистачило лише на одну дію), Леонтович виїжджає в село Стражгород, де проживала його знайома лібреттистка, колишня випускниця Тульчинського єпархіального училища Надія Василівна Танашевич. У Стражгород Микола Дмитрович прибув у четвер 20 січня 1921 року, якраз на іменини старого Танашевича. “На другий день, в п’ятницю, – писав перший біограф Леонтовича В.П.Дяченко, – Микола Дмитрович майже цілий день просидів з Надією Василівною над лібретто. Він дав усі необхідні вказівки та побажання і повернувся надвечір у Марківці щасливий і вдоволений. Тепер справа з оперою була цілком налагоджена.”

День 22 січня Леонтович, окрилений творчими успіхами, провів у будинку батька в селі Марківка нинішнього Теплицького району. Чи знав тоді подільський Орфей, що невблаганний час вже цієї миті набував для нього нових, особливих вимірів? Напевне знав, здогадувався...

Збереглися звістки про те, що Надія Танашевич в кінці книги В.П.Дяченка залишила такий запис: “Стара Танашевич 6-го янв. (ст.стиль) ворожила по руці (Леонтовичу. – Авт.), херомантичним способом вгадувала довжину (лінії. – Авт.) життя. Але в цей момент підійшла до них Надія. Тут же стояв і Грех (колега Леонтовича по Тульчинському училищу. – Авт.). Вона подивилась і сказала: “Ох, мамо! Та лінія життя зовсім скінчилась, нащо ж ти неправдиво кажеш. А М.Д. зареготався, та й каже: “Значить, коли я буду від вас іти, і з лісу вийде бандит мене вбивати, той я йому скажу: е, ні! Стій. Матушка Танашевич мені ще вгадувала довго жити”.

Наступні події, що трапились після цього, лише засвідчили невідворотність долі, яка штовхала геніального митця назустріч безсмертю. Про обставини трагічної загибелі Миколи Дмитровича від рук підступного вбивці, якого Леонтовичі гостинно впустили до хати, нагодували, дали притулок на ніч, вже говорилося багато у краєзнавчій літературі. Пізніші ж дослідження, щоправда, дозволили зробити істотне уточнення, що вбивцею національного музичного генія був агент Гайсинського повітового ЧК. Дозволимо собі ще раз процитувати цей документ (секретний рапорт начальника Гайсинської повітової міліції губернському начальству від 9 лютого 1921 року), оскільки наступні документи дозволяють зробити висновок, що вбивство композитора мало не випадковий характер (переклад з російської): “В ніч на 23 січня, агент повітчека Грищенко пострілом з гвинтівки вбив сина священика с.Марківки, Кіблицької волості Миколу Леонтовича – 43-х років, в якого Грищенко ночував і 26-го січня Грищенко, який переховувався в м.Теплику при переслідуванні його чинами міліції, пострілом з гвинтівки поранив в живіт міліціонера Твердохліба” (ДАВО, Ф.Р-195, оп.4, спр. 28, арк.116).

“Куля чекістського насланця, – писала вже у наші дні мистецтвознавець з Києва Валентина Кузик, – свідомо цілила в серце визнаного носія духовності нації – Миколу Леонтовича. Це був знак страшної кари, що чекає на кожного самостійника, який не догоджає системі”.

У цьому зв’язку досить промовистими виглядають наступні документи, виявлені автором (ДАВО, Ф.Р-2616, оп. 2, спр. 8, арк. 58, 63, 85). Мова в них йде про службову кар’єру агента Грищенка (накази Гайсинського повітового ЧК). Подаємо їх текст мовою оригіналу: “Зачисляется в списки в качестве районного информатора т.Грищенко Афанасий и на все виды положенного довольствия с 4-го сего декабря (1920 р. – Авт.).

Справка: Рапорт ст. информатора т. Пилата (яке красномовне прізвище! – Авт.) и резолюция секретаря т.Купцова».

«Убывшего в служебную командировку (виділено автором) районного информатора тов. Грищенко полагать в таковой и исключить с провиантского, приварочного и чайного довольствия с 12 сего ноября (очевидно, грудня. – Авт.)…

Выданные 5000 аванса районному информатору тов. Грищенко на секретные расходы (виділено автором), выписать в расход по приходно-расходному журналу”.

І, нарешті, наказ Гайсинського повітчека № 17 від 21 січня 1921 року: “Поступившие от районного информатора т. Грищенко 5000 р. на погашение полученного им аванса в Гайсин. Политбюро записать на приход по кассе” (чи не поповнив Грищенко таким чином свої грошові запаси, забравши згодом гроші у сестри Леонтовича?).

Імовірно також, що до відомих мотивів вбивства Миколи Леонтовича прилучився і його намір виїхати за кордон, про що свідчать спогади сина Надії Танашевич Бориса Іванова.

Болісним криком відгукнулася звістка про загибель Миколи Дмитровича Леонтовича по всій Україні, спонукала її кращі культурно-мистецькі сили до об’єднання в Комітеті пам’яті М.Д.Леонтовича (до речі, серед його членів зустрічаємо і багатьох наших земляків, зокрема, визначних музикантів Давида Бертьє та В’ячеслава Мерзлякова). Відзначилася досить своєрідним чином у “вшануванні” пам’яті славетного композитора і офіційна влада. Так, невдовзі після похорону Миколи Дмитровича тульчинські чиновники (на той час Тульчин був повітовим центром) приймають рішення про виселення вдови М.Д.Леонтовича з її помешкання, а також про конфіскацію меблів та музичних інструментів. Лише завдяки енергійному протесту Київського губернського комітету професійно-технічної освіти, Всеукраїнського комітету пам’яті М.Леонтовича та інших організацій Рада Народних Комісарів України 18 листопада 1921 року була змушена прийняти постанову про відміну рішень органів місцевої влади.

Все ж, попри те, що “ім’я Леонтовича було визнано неактуальним для радянської доби” (Історія української музики, 1991, т. ІV, с.15), чарівні звуки його музичних творінь і після смерті свого творця хвилювали серця не одного покоління слухачів. Палкі прихильники його творчості 1 черня 1922 року заснували на Поділлі філію Музичного товариства імені Леонтовича, його ж ім’я носила також Вінницька хорова капела. Пізніше, в 1946 році урядом УРСР було встановлено щорічні стипендії імені Леонтовича для студентів Київської та Львівської державних консерваторій, а також для учнів Київського музичного училища. В місті Тульчині композитору за проектом скульптора Г.Н.Кальченко та архітектора А.Ф.Ігнатенка споруджено пам’ятник-бюст, а в ряді інших місць встановлено меморіальні дошки та пам’ятні знаки (Тиврів, Тульчин, Чуків та ін.). Його ж ім’я з 1968 року носить Вінницьке державне музичне училище (нині – училище культури та мистецтв). І допоки линутиме над неозорими полями та долами щира українська пісня, ім’я Леонтовича та його творчість житимуть в серцях нащадків.

Костянтин Завальнюк, провідний архівіст Вінницького облдержархіву Джерело: ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва

Едуард Адольфович Руппельт

Художник - скульптор народився 15 вересня 1926 року в селі Соболівка Теплицького району Вінницької області. Закінчив художньо-графічний факультет Орловського державного педагогічного інституту.
Працював в Соболівській середній школі вчителем образотворчого мистецтва і креслення. Учасник обласних, республіканських та всесоюзних виставок народної творчості.
Міністерством освіти УРСР нагороджений нагрудним знаком "Відмінник народної освіти".
Автор герба і прапора смт.Теплик, емблеми (значка) до ювілею 500-ліття. Почесний громадянин Теплика.
Автор проекту меморіалу Слави в Соболівці (його Ви можете побачити в розділі фото), а також герба Соболівки, який офіційно не був затверджений. Але нами використовується на цьому сайті.
18 листопада 2001року Едуард Адольфович пішов з життя, залишивши по собі, творчий слід, яким Соболівчанам можуть пишатись.

"Мистецтво - Божа благодать,
яка сходить лише на окремих блаженних.
Його не можна зрозуміти, пояснити,
а лише осягнути серцем - як Бога.
Не всім дано..."
Галина Тарасюк

Руки...Шорсткі й мозолисті від домашньої роботи, але такі граціозні й витончені. Руки митця, руки майстра різця й пензля.
Щось підсвідомо притягувало мій погляд до тонких пальців. Неймовірно! Ось ці руки народжують диво: пишуть картини, "роблять" ліногравюри, творять скульптори, мозаїки...
Я гортала альбом (автор статі) Едуарда Адольфовича, присвячений онукам Саші і Віті.
Альбом, який самодіяльний скульптор із Соболівки, назвав "Пером і стеком", - річ воістину вражаюча. В ньому - вирізки з періодичних видань про Едуарда Адольфовича, список його нагород, фотознімки, окремі авторські роботи.
І знову погляд мимоволі зупинився на його руках...Цікаво, чи хоч уявляв собі прадід Е.А.Руппельта, німець за національністю, приїхавши в 1860 році у Соболівку будувати цукровий завод, що матиме такого талановитого нащадка?
...Його мати, Анастасія Василівна, над усе любила рукоділля. Яких тільки вишиванок не було в їхній скромній хатині службовця місцевого цукрозаводу! Годинами міг спостерігати хлопчик, як вона добирає заполоч, як з’являються на непорочно-сніжній тканині узори та орнаменти. Тоді він не зважав навіть на старшу сестру Юлію, яка кликала на вуличні розваги. Тоді, певно, й сходила на малого Божа благодать, прозрівала мистецька душа.
Лабіринт житейських драм поволі наближався до жахливого 37-го, коли як "ворога народу" репресували батька, Адольфа Робертовича. Тому в підлітковому віці Едуард вимушений був працювати на заводі. Життя - жорстокий вчитель. А далі була війна, тил ("Сталін не брав воювати німців"), робота в місцевому радгоспі і, нарешті... здійснення заповітної мрії: навчання на художньо-графічному факультеті Орловського педінституту.
З 1952 по 1986р. Едуард Адольфович працював у Соболівській середній школі вчителем образотворчого мистецтва і креслення. Жив роботою. Однак уроки малювання чомусь вважали за другорядні. Мистецтво, мовляв, слизьке діло. Він боляче пережив це, та, незважаючи ні на що, творив.
Так народилася виставка малюнків та гравюр, присвячена 150-річчю Т.Г.Шевченка, яка з успіхом експонувалась у Гайсині, Вінниці, Києві. Як пізніше зізнається сам автор: "Поезія Кобзаря стала провідною зіркою творчого натхнення... Здається, ніколи не випити мені тієї естетичної насолоди, яку приносять твори Т.Г.Шевченка". Більше того, за цю виставку Е.А.Руппельта було висунуто на звання Заслуженого майстра народної творчості України.
Одна за одною з'являються його прекрасні скульптури, керамічні панно, мозаїки...До речі, мозаїка "Живи, Україно!" складається із 40 тисяч шматочків. Майже всі оригінали розкиданні по музеях, вдома лише невелика дещиця створеного митцем. А ще Е.А.Руппельт був учасником ІІ Всесоюзної виставки самодіяльних майстрів (1961р.).
...Його таки не забули, у 1887р. Міністерство освіти УРСР нагородило Едуарда Адольфовича нагрудним знаком "Відмінник народної освіти" за зразкову роботу по конструюванню та виготовленню навчального наочного приладдя.
В 1997 році, наприклад, став переможцем конкурсу на герб і прапор Теплика та пам'ятний значок, присвячений 500-річному його ювілею. А на 1 вересня 1998 року подарував школі, в якій працював, виставку своїх творів. Власне, це не перший його дарунок: разом з місцевим краєзнавцем, ентузіастом І.К.Фурдиком вони оформили чудовий стенд до 110-ї річниці від дня народження письменниці-землячки Галини Журби та стенд "Літературно-мистецька Тепличинна". Слід зазначити, що Галина Журба теж займає, помітне місце в творчості Е.А.Руппельта. В його майстерні вже є декілька картин та портретів письменниці, з розповіді покійного вчителя Р.А.Кравчука намалював план панського фільварку, де пройшло її дитинство...
&#p160;
На сайті використовується стаття Інни Червінчук під назвою "Божа благодать", надрукована газетою "Вісті Тепличчини" 1998 році.

Дата публикації: 31.07.2006

Пора!

вірш присвячений видатній українській письменниці – землячці Галині Журбі

Олена Герасименко

Тут хутір був – тепер його нема.

Скриплять в зажурі дві старі черешні.

Як вартові історії почесні -

земне коріння в світі їх трима.

Усе життя – дороги і стежки,

усе життя – від пуп’янка до віка…

Чого б, здавалося, потрібно чоловіку,

що обира для себе шлях тяжкий,

прошкуючи крізь сутінки зневір,

як пташка, що спокою не знаходить

у вітряну розхристану погоду,

а чи бездомний одинокий звір?

Журби Галини наче й не було…

Колись давно ще, може, хтось відплакав…

Черешні, як окличні-кличні знаки –

всі ці роки чекають за селом.

Але й вони ось-ось…- такі старі.

А корені глибокі, як і слово,

що зболене любов’ю при основі ,

заземлене на батьківськім дворі.

Галино, до черешень! Вже пора…

Фільварок був тут, кажуть старожили.

А ці черешні сад ваш сторожили,

і хутір, де гасала дітвора.

Немає хутора – вітрами рознесло...

А ви із чужини - на Україну,

що наче купина неопалима,

живе, як ці черешні – всім на зло!

Журбо! Журинонько…У цій землі ваш дух.

Він гомонить і проростає болем…

Встає світанок сонячно над полем –

розвіять вашу тугу й самоту.

Повідайте, як там, на чужині -

без України, рясту, материнки,

без соняхів, що у вікно навшпиньки,

без джерела, що в травах жебонів?

Без «кукуріків» півнячих, а ще

без тих селян, що серцю небайдужі,

без бджілок, що снують довкола ружі,

густих пшениць, орошених дощем?

Вертайтеся на хутір – вже пора…

Пробачте нам – усім вашим нащадкам,

що пам’ять час відлічує спочатку,

далекий світ діставши з-під пера.

«Героїчність — це не чеснота. Це вдача, як буйність чорнозему, як співочий голос, як почуття правди.

Життя дано людині для здійснення її приреченості. Для змагань і перемагань.

Життя, як смолоскип, що запалює і згоряє саможертовним полум’ям на жертовнику Батьківщини і Волі».

Галина Журба

Журба.jpgГалина Журба

Галина Журба ― це літературний псевдонім письменниці, справнжє прізвище якої ― Домбровська Галина Маврикіївна (по чоловікові Нивинська), народилася 29 грудня 1888 року на хуторі Олександрія, поблизу села Соболівка в заможній сім’ї.
Мати належала до ополяченого українського роду Копистенських. Вона не обмежувалася домом та домашніми обов’язками, хоч народила четверо дітей, була оточена поклонниками і товариським життям.
Освіту здобула домашню. Мати хотіла, щоб діти знали польську і французьку мови, вміли грати на фортепіано, хоча і не цуралися української мови.
Умови виховання могли б виробити з Галини Домбровської типову панночку-шляхтянку, але в ній була закладена більша енергія. Дівчина мала змогу добре приглянутися як до панського життя з його виїздами, з верховою їздою, пікніками, полюваннями, фортепіанними концертами, так і до зворотного його боку з економами, сценами побоїв селян. Жадібно слухала дівчина сімейні перекази, чарувалася українською мовою, придивлялася до побуту селян.
На жаль, точно прослідити життєвий шлях письменниці до 1912 року не можливо. Вона сама писала: „Двічі починаю писати свою автобіографію і двічі її трачу. Волинь – Львів 1930-1939, потім Криниця 1940-43. Остання згоріла у варшавській пожежі”.
Відомо, що вона була допитливою, цікавою. Її зачаровувала природа хутора, що оточувала письменницю в дитячі роки.
Писати почала ще в батьківському домі.
У січні 1912 року приїхала до Києва, оселяється в готелі „Ермітаж”, де її тітка Наталія Сіпайло була управителькою. Навчалася писати на машинці. Згодом отримала посаду машиністки в польському технічному бюрі „Лодинський і син”.
Друкується в „Українській хаті”, яка на той час була найпоступовішою, революційною трибуною молодих письменників.
В Києві знайомиться з Микитою Шаповалом, Борисом Лазаревським (російський новеліст української крові), Іваном Карпенком-Карим.
В кінці травня 1914 року повертається додому на хутір. Там від батька дізнається про війну (Австрія оголосила війну Сербії).
У цей важкий час між трьома селами: Соболівкою, Побіркою й Брідком ― серед густого лісу в пустій хатині потай зробили для селян читальню.
Повернувшись до Києва, дізналася про цілковитий розгром „Української хати.”
Навесні 1915 року Галина Журба разом зі своєю подругою Явдошкою Квіткою відкрили бюро перекладів та передруку на машині. Найняли на Хрещатику, 43, три великі кімнати на першому поверсі. На вивісці вогненними буквами на темному тлі „Первое Киевское бюро переписки на машине и переводов на всех языках”. Люди всіляких націй, культур, професій йшли до них з усілякими перекладами, літературними творами, дописами... Але бюро через декілька місяців збанкрутувало. Тоді Галина Журба, щоб заробити на життя, змушена була йти вчителювати.
По третьому році війни вона мешкала у Ніковських, Олександрівська 21, в домі Монтовичів, де Ніковський був виховником її сина, і займав з родиною ціле помешкання.
Найтяжчим і найтрагічнішим роком для письменниці виявився 1917-й рік: уночі 29-30 вересня у своїй хаті, був замордований скритовбивцями її батько.
Післявоєнні роки виявилися досить важкими: нестача грошей, злидні. Після роботи у „Всевидаті” Галина Журба ходила по дворах рубати дрова, з пилкою і сокирою за плечима. Її редакторська місячна платня ― 500 карбованців, і стільки ж коштує фунт хліба в Києві на базарі. Тому, щоб хоч трохи покращити життя, вона була змушена займатися важкою чоловічою працею. Не завжди за свою працю вона отримувала гроші, ― інколи з нею розраховувалися сніданком, обідом чи вечерею.
Та важке життя не відгородило Галину Журбу від літератури. Разом зі своїми друзями-письменниками вона зустрічалась у клубі „Кривому Джімі”, де відбувалися авторські виступи.
Саме там виникла думка видавати літературний журнал „Музагет”, його назву подав Загул. Для обговорення цієї справи вони зустрічалися переважно у Михайла Жука (маляр, добрий портретист, писав також вірші). Він робив портрети усіх письменників, учасників журналу „Музагет”: Михайла Івченка, Якова Савченка, Олекса Слісаренка, Миколи Зерова...
На жаль, вийшло перше (і останнє) число „Музагету” ― солідних розмірів книжка, з портретами: Тичини, Загула, Ярошенка.
Невдовзі за письменницею почали слідкувати, дізнавшись про це, вона залишила „Всевидат”. Кілька днів разом із Кончинцем пересиділи у лісовому будиночку, недалеко від Києва.
Повернувшись, Галина Журба застала зруйнований, спалений Київ, переляканих людей. Її зустрів Ніковський, попередив, що поляки залишають місто і їй потрібно дістатися станції.
Дізнавшись, що сестра Ядвіга з чоловіком і сином вже на станції, письменниця поспішила туди. Із собою вона взяла лише листи Бориса П. та зубну щітку, гадала, що через місяць повернеться. Цього дня вона залишила Київ назавжди.
Спершу живе вона в Європі, потім виїздить до США, де не полишає активної творчої діяльності.
Живе самотньо у Філадельфії в тісному помешканні небезпечного району. Уперто вимагає, щоб її твори друкувалися тільки її власним правописом, бо вважає його найдосконалішим.
Досліджуючи життя Галини Журби в еміграції, автор дізнається ще один її псевдонім ― Маврикій Іден.
У мандрах розгубила немало своїх творів, але перед самою смертю ще пробує писати. Вмираючи, заповідала, щоб її тіло зникло по дослідах в анатомічному театрі. Її не послухали, вона лягла на вічний спочинок на кладовищі в Баден-Бруку, де знайшли його її літературні колеги: Є. Маланюк, Т. Осьмачка .

Галина Журба завжди підкреслювала, що вона ― українка, хоч за хрещенням була полькою. Саме в рідному в рідному маєтку формується її любов до української мови, краси природи, побуту селян, чим буде наскрізно просякнута вся її творчість. Двадцятирічною видає вона в м. Одесі (1909), першу свою книгу „З життя”, куди ввійшли шість оповідань: „В степу”, „Сповідь”, „Жарти”, „Вовченя”, „В тайзі”, „Студент”.
Теми оповідань взяті з народного життя.
„З життя” (1909) це були перші мистецькі враження юної письменниці, перед якою відкривався світ: тут і дитячий побут, сповідь злодія, розповідь про відлюдкуватого сироту, що йде на злочин...[5].
1912 р. у видавництві „Українська хата” було опубліковане маленьке оповідання „Конячка”. Через це весь наклад видавництва було конфісковано.
1920 року завершується І період творчості письменниці ― Київський. Творча продукція першого періоду ― два десятки наукових новел.
ІІ період ― „час зрілості” ― Галина Журба пише кілька сценічних картин („Маланку”(1921)) ― загублена в еміграційних мандрах.
1923 року в Празі вийшла сценічна картина „Метелиця”. Потім письменниця полишає цей жанр і переходить до епічних форм.
У 1925-1928 роках у Здолбунові на Рівенщині вона пише повість „Зорі світ заповідають” (опублікована 1933) ― це перша частина епопеї „Хроніка одного”, якій авторка віддала багато сил: вийшло у світ три частини, друга й третя „Революція йде” виходять у Львові 1937 року.
„Зорі світ заповідають” ― займає своєрідне місце у літературі. Вона була надіслана на конкурс „Українська Бібліотека”, яка тільки з формально-технічних причин не була відзначена першою нагородою.
Твір Галини Журби заслуговував на відзначення всіма своїми прикметами, що в літературному творі свідчать про його вартість й надають йому рис творчого досягнення.
Зміст і тонка режесура фабули, в якій не відчувається нічого штучного, силуваного, як то кажуть, потерового, вникливий підхід і глибоке умотивування психології персонажу, чітка й всестороння обсервація й нарешті справді мистецьке ― широке в загальних обрисах, а тонке в подробицях, оформлення, відходять від шаблонів, якими була наповнена література повоєнної доби.
„Зорі світ заповідають”, це картина дореволюційного побуту волинського села, в якого дрімає не тільки незаспокоєна тяга до землі, як до основи селянського добробуту, але й предмету сердечного, хоча інстинктивного, неопрограмленого кохання, заради збереження у ній прадідівських традицій і нашого майбутнього. Могутня символіка величних і могутніх, далеких „київських країв”, поряд з тою прадідівською кров’ю, що то, невідомо коли „виприскувала” з землі на зріст чоловіка, а нині промовляє куди сильніше до народної душі, аніж те, що писано в книжках на основі архівних документів.
„Зорі заповідають”, це книжка, яка не словами, але автентичними картинами живих, щирих і безпосередніх людей, переконує нас у всесильності того, що цілими століттями переходило в кров і кість, в душу українського села.
В праці Галини Журби, поодинокі місця дуже тонко нагадують творчі перлини Стефаника, знаходимо відповідь на різні запитання пов’язані з протиріччям поміж селянською терпимістю й покорою, і вибухом тої бунтарської крові, що то, невідомо коли „виприскала” з української землі на зріст чоловіка. В ній, також, знайдемо відповідь на загадку, як то спокійне, мирне й задивлене в шматок насущного хліба українське село несподівано навіть для тих, що були близькі до нього, піднялося на вершини могутньої Національної Революції в 1917-1920-их роках.
Галина Журба запалила ті зорі, що світ заповідають, таки на наших очах.
У цей же час (1937) письменниця пише роман „Доктор Кочіоні”, який вийшов у Кракові в 1943 році. Цією книжкою зачитувалася українська еміграція після війни.
Галина Журба починає писати велику автобіографічну працю: ― „писала її в 1930-1939 роках на Волині й у Львові ― готове загинуло на початку Другої світової війни. Відтворила знову в 1940-1943 роках, але і це згоріло в пожежі у Варшаві 1944 року. Від 1949 року знову заходилася писати те саме, але світ побачила ― у 1956 році ― лише перша чистина, дальші, незакінчені, залишились у рукописній спадщині”.
Загалом же про своє життя в 1912-1925 роках у Західній Україні і в Польщі Галина Журба залишила непов’язані записи, які могли б скласти книжку під назвою „Були ми колись” ― це залишилося в рукописах.
Третій період творчості письменниці ― еміграційний.
Спершу живе вона в Європі, потім виїздить до США, де не полишає активної творчої діяльності.
У цей час вона пише оповідання, літературознавчі й публіцистичні статті, нотатки, спогади, художні твори, а в Нью-Йорку виходить перший том її роману „Тодір Сокір”(1967), як перша частина її трилогії.
В її рукописній спадщині є також низка нарисів „Комплекс рабства”, що перегукується з відомими „Листами” В. Липинського.
Ці праці Галини Журби ― це картина життя „далекого світу”, з якого вийшла письменниця, коли упадав старий порядок з чужим панством і селянським бунтом і в революції товарився новий світ, в якому й Україна вимагала свого місця на землі.
Галина Журба виходить на перше місце між еміграційними письменниками і входить у класику української літератури.
У творах, написаних в останні два десятиліття її життя, є багато цікавих спостережень за громадсько-культурним і літературним життям на Україні початку ХХ століття, міститься багато автобіографічних свідчень, що мають змогу розкрити обставини, в яких росла й формувалась письменниця.
Спадщина Галини Журби, хоч і не велика, але належить всесвітній скарбниці художнього слова.
Прикметною рисою творчості письменниці є змалювання селянського життя, напружений пошук ключа до таємниці буття людини. Пошук це нерідко пов’язаний з „інтенсивним переживанням”, а не лише з безпосереднім спогляданням плину життя...

Багато сторінок біографії Галини Журби залишаються, мовиться, за сімома замками. Але не все кануло в лету, не відійшло в небуття. Поволі вона повертається з вимушеної еміграції на батьківщину, відроджується із забуття. Ще донедавна її ім’я нічого не говорило і землякам-соболівчанам. Аж поки до місцевої школи не надійшов лист від доктора філологічних наук Федора Погребенника з проханням підтвердити, чи це саме та Соболівка, про яку згадує у своїх творах письменниця.
Вона не була блідою тінню власної долі, бо ще замолоду твердо вирішила розпорядитися своїм життям так, як підказувало їй глибоко закореніле почуття національної відповідальності за день завтрашній рідного народу.
Один з її сучасників критик М. Барський намагався взяти на глузи ось такий легковгадуваний, настроєвий псевдонім, безпідставно мотивуючи це тим, що письменник, мовляв, повинен діяти самим твором, а не помагати собі відповідно стилізованим прізвищем. Та йому це не вдалося. Галина Журба вистраждала право на свій псевдонім у нелегкій внутрішній боротьбі, підтвердивши його власним життям—невіддільним від народних бід і страждань в умовах національного і соціального гніту.
То ж, у літературні кола її вивів Андрій Ніковський (літературознавець та громадський діяч), допомігши відредагувати і видати першу книжку оповідань “З життя”. Галина Журба не спинилась на цьому і працювала далі. Її ім’я стало відомим в усім літературних колах.
Про творчість письменниці 20-30х років знаходимо схвальні оцінки у статтях С. Тутора та інших критиків. Він зарахував Галину Журбу разом з Іриною Вільде, К. Гриневичевою до талановитих представників “проміжної групи”, посилаючись при цьому на “повісті волинського побуту”.
У своїй сукупності твори Галини Журби, як і ранні дві збірки оповідань, так і післявоєнні повісті-хроніки, дають широку панораму життя дореволюційного українського села, висвітлюють духовні пошуки інтелігенції. Вони засвідчують оригінальний творчий стиль автора.
Вона була одним із фундаторів Об’єднання українських письменників “Слово” (Організація українських письменників в еміграції).
Статут ОУП “Слово” підписали 19січня 1957 року в Нью-Йорку. Членами Об’єднання були: В. Барка, Б. Бойчук, Г. Журба, Є. Маланюк, О. Тарновський, Ю. Тарнавський, Ю. Шевельов...
У дослідженні про Галину Журбу Валерій Шевчук констатує: “Її твори й досі живі, з них завмер, як метелик у краплині бурштину світ, який вона бачила, любила й уміла відтворити. Бо любов до світу й людини в її творах—перша їхня прикметна ознака. Бо слово під її пером набувало трепетності й сили, а картини, що їх вона змалювала, творились рукою доброго Майстра”.
Микола Голубець писав: “Галина Журба виступила на літературному полі в 1908 році з книжкою оповідань “З життя””. Тогочасна українська критика щиро привітала талановиту дебютантку...
Євген Маланюк: “Хочеться вірити, що твір Галини Журби (“Зорі світ заповідають”) відіграє тут переломову роль, що її в польській літературі виконує нині Марія Домбровська “Ночі і дні”. Всі внутрішні дані Галина Журба має!”
Написавши “Далекий світ” Галина Журба у Філадельфії у розмові з О. Тарнавським сказала: “Я мушу це написати, бо хто крім мене може це зробити. Я одна. Залишилась з цього “далекого світу”, і мені приречено про той світ писати”.
Діаспорна критика захоплено сприйняла повість Галини Журби, хоча декому з рецензентів видалася дивною нещадна авторська позиція, спрямована проти польсько-шляхетського середовища, з якого вона вийшла.
А. Юриняк у Нью-Йорку на з’їзді ОУП “Слово” (поч.. 60-х років) після зустрічі з Галиною Журбою зафіксував “надзвичайну жвавість і рухливість письменниці... вона майже не могла спокійно слухати доповідачів, реагуючи мінами обличчя, жестами. Очевидно, виявляла увесь динамізм нашої сеньйори”.
Г. Костюк: “Химерна й норовиста, але талановита, громадсько підпорядкована, а в творчому товаристві—дружня”.
Отже, вже із висловів цих літературознавців, письменників, ми бачимо, що Галина Журба—талановита, обдарована письменниця з необмеженим даром творити, відчуттям багатства слова...
Як людина вона була непередбачена, енергійна, дружелюбна... і ці риси можна продовжити до безкінечності.
Творчість такої талановитої письменниці надзвичайно збагатила українську літературу. Галина Журба зуміла показати всьому світові велич українського народу (селянства), української землі. На жаль, більшість праць письменниці знаходяться і були видані за кордоном, але в наш час вони повертаються на Україну. Український читач має змогу познайомитись з ними і відчути силу слова цієї видатної постаті літератури.

Вікторія Головкіна

заступник головного редактора газети «Вісті Тепличчини» .

Володимир Біляїв про Галину Журбу

До книги відомого українського журналіста і письменника Володимира Біляїва, який нині живе у США, увійшли нариси про визначних українських майстрів слова – поетів, письменників та літературознавців західної діаспори.

"На неокраянім крилі..." – Донецьк: Східний видавничий дім, 2003. - 348 с.

Творчість у поході життя

Галина Журба

І

Біографія письменника – це передовсім його творчість. Проте з огляду на популярність, що нею користуються серед читачів біографії видатних людей, сучасні біографи не оминають в життєписах історичних постатей і, самозрозуміло, письменників, найдрібніших деталей особистого життя останніх. Інколи з міркувань сенсаційности біографії перенасичені зайвими і другорядними подробицями інтимного характеру, мало пов'язаними з творчістю.

Біографії видатних письменників переважно пишуть і видають після їхньої смерті. Зміст біографій визначається почуттям міри, здоровим глуздом та етичним кодексом авторів. Костянтин Паустовський, пишучи коротку біографію Олександра Купріна, покликався у ній на думку цього відомого російського письменника:

"Зайвим є для читачів плутатися у дрібницях життя письменника, бо така цікавість шкідлива, дрібничкова і ница".

Я ж особисто нічого шкідливого, а тим більше ницого, не бачу в цікавості читача, так довго, як "дрібниці життя письменника" не відсувають у тінь найсуттєвішого в його житті – творчості. Саме тому я згодний з підходом до цієї справи іншого російського письменника - Веньямина Каверіна, висловленим у книжці "Вечірній день:листи, зустрічі, портрети". На його думку, кожна книжка є "розмовляючою особою", себто вона звернута до читача, як мова, і вимагає відгуку, відповіді. А тому – вважає Каверін – особа письменника, його доля – цікаві й важливі для читача, як важливою є для нього доля співрозмовника, сучасника.

Вік Галини Журби охоплював майже одне сторіччя, багате подіями і особистостями – безсмертними, ще живими в нашій пам'яті та подекуди вже забутими. Нам навіть важко уявити, що вона була сучасницею Івана Франка, Лесі Українки, Олександра Олеся, Ольги Кобилянської, Василя Стефаника. Тільки двадцять вісім років перед її народженням поховали великого Кобзаря. А коли вона народилася, Іван Нечуй-Левицький мав п'ятдесят один рік. За київського періоду її життя український класик доживав свого віку у Золотоверхім, який став у рік його смерті столицею новітньої української держави – УНР.

У 30-х роках, коли її повісті "Зорі світ заповідають" та "Революція іде", видані у Львові, здобули їй славу видатної письменниці, народилися майбутні шістдесятники Микола Вінграновський, Іван Драч, Ліна Костенко, Василь Симоненко та інші. А за її життя в діаспорі та на батьківщині почали друкуватися твори поетів і письменників, народжених у 50-х роках. Ураховуючи діяльність її сучасників, що були ровесниками її батьків, письменницький вік Журби обіймав аж чотири покоління творців української літератури.

З початком ХХІ ст., у вимірах календаря вік Журби неодмінно пересунувся ближче до доби революційного національного відродження України. Наступні покоління розглядатимуть Журбу як співучасницю історичного процесу, без якого чи поза яким немислимим було б друге після 1918 р. відродження української державности – Акт незалежности України 24 серпня 1991 р.

Добу своєї революційної молодості письменниця змалювала у згаданих повістях з інших ідейних позицій і під властивим лише їй мистецьким кутом зору, такими відмінними від тих, що ними послуговувалися, наприклад, Петро Панч, Юрій Смолич та Михайло Стельмах, чий талант, либонь, не викликає сумніву у читача. Одначе сучасний читач, а майбутній і поготів, читаючи "Голубі ешелони", "Мир хатам – війна палацам!", "Кров людська – не водиця", знайде в них викривлене, однобічне зображення доби української національної революції, продиктоване радянсько-комуністичним режимом. Понад півстоліття українську людину в УРСР замкнуто в закляте коло дозволеної режимом літератури, зумисно окраденої і вихолощеної. У реєстрі дозволеної тоді літератури сучасний читач марно шукатиме творів В.Винниченка, І.Багряного, В.Гайдарів-ського, Ю.Клена, Т.Осьмачки та Г.Журби.

ІІ

Творчий шлях Галини Журби почався 1908 року, коли Андрій Ніковський видав її першу збірку оповідань "З життя". Дев'ятнадцятирічна початкуюча письменниця жила тоді в Одесі. Згодом у журналі "Українська хата" з'явилося її оповідання з циклу "Цвітучий сад". Невдовзі в тому самому журналі були надруковані її "Сильветки на тлі неба". У січні 1912 р., якраз у той день, коли Журба переїхала з Одеси до Києва, увесь тираж чергового числа "Української хати" був за наказом цензора конфіскований жандармерією. Причиною конфіскації було надруковане в журналі оповідання Журби "Коняка". З цього приводу Ніковський в листі до Журби похвалив молоду письменницю за це оповідання:

" Вона ("Коняка" – В.Б.) не тільки по-мистецьки написана, - вона сміла, революційна. Цензор не міг поступити інакше. Будучи цензором, я зробив би те саме".

Київський період життя Журби від 1912 р. повністю пов'язаний з "Українською хатою". Працюючи секретаркою в страховій фірмі Гаґена, вона свій вільний час присвячує літературній творчості в естетичній атмосфері журналу, редагованого Микитою Шаповалом (Сріблянським) та Павлом Богацьким. Між іншим, за оповідання "Гістерія" Журба одержала свій перший і останній гонорар в "Українській хаті" – 9 рублів. Згодом вона так писала про ті часи:

"Українська хата" на той час була найпоступовішою революційною трибуною молодих, трибуною їх протесту, бунту проти всілякої заскорузлости, безпринципности, політичного угодівства (трибуною), що гуртувала біля себе безкомпромісний політично-літературний актив".

Тоді в тому журналі співпрацювали М.Воро-ний, О.Кобилянська, О.Неприцький-Грановський, М.Філянський, Г.Хоткевич, М.Чернявський, Г.Чуп-ринка. В ньому свої перші літературні кроки робили М.Рильський та П. Тичина.

З початком І-ої світової війни царська влада закрила всі українські видавництва. Редактора П.Богацького заарештували й адміністративним порядком заслали до Наримського краю. Після повернення на початку революції 1917 р. до Києва Богацький став начальником міліції української столиці. На початку 50-х років в австралійському місті Сіднеї я мав щасливу нагоду побачити його на одній українській конференції в будинку ІМКА. Присутні вставанням з місць і оплесками вітали його як заслуженого діяча української культури. Я і мої ровесники з підрадянської України тоді навіть не уявляли важливої ролі того тихого і скромного старенького пана в процесі національного відродження нашої батьківщини. Я був глибоко зворушений тією зустріччю, як і пізнішим знайомством у США з іншим "хатянином" – Олександром Неприцьким-Грановським – відомим українським поетом і американським вченим-ентомологом.

Друга фаза київського періоду життя Журби почалася з лютневою революцією 1917 р., коли письменниця працювала в редагованій А.Ніковським та С.Єфремовим "Новій раді". Разом з П.Тичиною вона вела там рубрику закордонної преси. У спогадах, написаних на схилі життя, Журба згадувала про застій літературного життя в революційній столиці:

"Це ж були роки державнотворчого пориву, боротьби, захоплень, радости, розпуки і жаху. Люди горіли, змагалися, говорили, сварилися, метушилися, воювали зброєю та словом, — але ніхто не писав. Писали тільки публіцисти. Письменники, поети мовчали. Inter arma silent musае. Зблимує сякий-такий літературний рух у Києві щойно зимою 1919-20 рр., коли війна і революція відійшли в минуле, бодай для тих, хто лишився в Києві".

Серед тих, хто лишився, була Журба. В окупованому Червоною армією Києві вона влаштувалася на працю в заснованому Панасом Любченком "Всевидаті". Там на керівних посадах були укапісти і боротьбісти. Завдяки їм, як пише у своїх спогадах Журба, багато українських літераторів дісталося на працю в тій видавничо-цензурній адміністративній установі, "займаючи позиції , доки їх не захопили ворожі до української літератури суб'єкти". У тій установі Журба разом з Наталею Романович-Ткаченко, дружиною одного із засновників УКП Михайла Ткаченка, редагувала дитячий журнал "Волошки".

Взимку 1919 р. у видавництві "Книгоспілка" вийшла книжка Журби "Похід життя" — збірка всіх її оповідань, друкованих до 1913 р. в "Українській хаті". До тієї збірки увійшло також недруковане оповідання "Пісня на одній струні".

10 червня 1920 р. назавжди закінчився київський період її життя — разом з військами УНР і Польщі Журба залишила Київ. Почалися етапи емігрантського життя письменниці на українських землях поза УРСР: Здолбунів, Львів, Криниця, знову Львів, і так аж до 1944 р. Тоді ж побачили світ її твори: сценічний етюд "Маланка" (1921 р.), повісті "Зорі світ заповідають" (1933 р.), "Революція іде" (1937 р.) та сенсаційний роман "Доктор Качьйоні" (1943 р.)

Професор Іван Боднарук у статті "Сеньйорка нашої літератури", надрукованій в лондонській "Українській думці" (12. 9. 1975), пише, покликаючись на розповідь Оксани Керч:

"...коли на літературному вечорі Т-ва ім. Галини Барвінок у Львові, в якому Галина Журба прожила найбільш плідні роки свого життя, письменниця читала свій роман "Зорі світ заповідають", то не лише новий сюжет у нашій літературі й революційні події, що відбувалися ген там – в Україні, а й сама будова та запашна, як степи, багатюща українська мова зачарували публіку. А найбільше захоплення письменницею виявив Богдан Ігор Антонич, який поспішив після читання до неї і сказав, загикуючись від хвилювання, великий комплімент: Ви чудово пишете..."

Подібне захоплення прозою Галини Журби через понад половину сторіччя висловив Валерій Шевчук у короткій розмові зі мною в Будинку НСПУ в Києві. До речі, він високо оцінив творчість Галини Журби в статті, надрукованій в журналі "Українська мова і література в школі" (ч. 5 (399) 1990), Київ:

"... її твори досі живі, в них завмер, як метелик у краплі бурштину, світ, який вона бачила, любила й уміла відтворювати. Бо любов до світу й людини в її творах – перша їхня прикметна ознака. Бо слово під її пером набувало трепетності й сили, а картини, що їх вона змалювала, творилися рукою доброго Майстра".

1944 р. Журба разом зі своїм чоловіком Антоном Нивинським опиняються у Варшаві, де жила сестра Журби. Нивинський (псевдонім Антін Чекмановський) — автор збірки оповідань "Віки пливуть над Києвом" — помер у Варшаві 1947 року. Поховавши чоловіка, Журба, за її словами, "вдаючи із себе несповна розуму жебрачку", перейшла три кордони до Західної Німеччини. Там в одному із центрів "Республіки ДіПі" — українському таборі Ґанґгофер Зідлюнґ у Реґенсбурзі, вона почала писати автобіографічну повість "Далекий світ", яку закінчила на початку 50-х років. Цю повість видало 1955 року в-во "Перемога", Буенос-Айрес, Аргентина, тиражем 1 500 примірників.

Перечитуючи автобіографічну повість Журби, вкотре ловлю себе на думці, що зрозумілим є очарування Антонича, Шевчука, моє та, припускаю, багатьох її читачів. Ось хоч би опис першого прощання дитини з матір'ю:

"Пізно восени мати їде до Одеси. Це нове слово спалахкує в моїй уяві — полум'яно-червоне, як квіт амарилісу.

Стоїмо з батьком на пероні. Він тримає мене за руку. Мати посміхається до нас з вікна вагону. Раптом поїзд рухається, сунеться кудись швидко-швидко і в мене лишається вражіння гармоньї, що враз згорнулася в одну чорну цятку і зникла. З нею разом поділася десь мати. Щось розпучливо-тоскне рвонулося в мені навздогін за нею, счавило горло. Хутко кліпаю очима, щоб не плакати. Стоїмо ще хвилину на пероні, задивлені туди, де зникла мати. Вражіння це залишається мені на всеньке життя.

Потім я тужила за матір'ю, уперше розлучена з нею. Батько присвячував мені тепер весь свій вільний час. Оповідав, рисував, розважав. Ми проводили удвійку довгі осінні вечорі. Я сиділа в нього на колінах – ми писали листи до мами. Він водив моєю рукою по папері, а слова залишалися на ньому зачаровані у чорні дивні значки. Перша містер'я писання, з якою я зіткнулася, стримуючи з натуги та зворушення віддих".

Повість насичена картинами природи, хатнього обладнання, образами людей: батьків, сестер, рідні, панів-поміщиків, челяді, домашніх і диких тварин. Усе це відтворено письменницею так, як воно сприймалося колись її дитячим зором:

"Сніг з'являвся вночі так несподівано, як приємний гість, якого застається ранком у вітальні на софі, що спить смашно і не знати, які там має у саквах гостинці. В кімнатах зразу ставало ясніше. За вікнами біліли пухкі намети. Присипані снігом бур'яни, посохлі на кльомбах гайстри та жоржини подобали на химерний похід мандрівних лицарів, дідів з лірами й торбами, вершників на конях та верблюдах. Все, що бачилося в книжках на малюнках, марилося тепер перед вікнами під припаддю снігу, оживлене, надихане нашою уявою".

ІІІ

У вступному слові до "Далекого світу" Журба зазначає: "Життя само – найкращий повістяр, найхимерніший фантаст і поет. Хочу писати його таким, яким воно було". Саме оце бажання та вміння писати життя таким, яким воно було, надає творам Журби поруч із життєвою реальністю – реальність мистецьку.

Справді, читаючи цю повість, ніби вдивляєшся в течію річки. Її поверхня віддзеркалює високе небо з хмарками, прибережні дерева й споруди. А як придивитись пильніше, помітними стають на дні невиразні образи реальних предметів — каміння, водорості, мінливі силуети риб. Але чи це все? Напевно — ні! Бо хто з нас, задивившись на плесо чи у глибінь річки, не вичаровував у своїй уяві інші, ніж зримі, картини? Тоді хмарки ставали небесними квітучими садами, прибережні споруди — казковими палацами, дерева — фантастичними велетнями, а підводне каміння, водорості і риби перетворювались у чародійне царство. Хто з нас у тінях і відблисках на поверхні течії не розпізнавав інколи риси дорогих і близьких нам облич?

Ґранд дама сучасної американської прози Юдора Уелті писала колись про феномен літературного твору:

"Писати — це значить брати життя таким, яким воно вже є (дослівно та сама думка, як і в Журби! — В.Б.), не описувати його, а зробити його предметом з метою, щоб закінчений твір міг містити в собі це життя, і подати його читачеві. Суть (твору – В.Б.) не буде, безумовно, тим самим, що й сировий матеріал. Це не з однакової породи речей. Твір є щось таке, чого не було перед ним і не буде після нього. Бо розум однієї особи — автора твору — є в ньому також. Те, що перш за все відрізняє твір від сирового матеріалу чи журналістики, це не віддільна від нього можливість спільного між письменником і читачем — акт уяви".

Спільний акт уяви, народжений даром письменника, вводить читача в життя твору, життя, що його читач переживає разом із автором. Це великою мірою стосується автобіографічної повісті Журби. Незважаючи на іншу добу, відмінне людське оточення з інакшими стилем життя та звичаями, з неподібними до сучасних атрибутами реального довкілля, читача все ж таки полонить спільна з автором уява. Немов би очарований персонажами далекого світу, читач мимоволі пізнає багато чого йому особисто знаного і ним пережитого.

Одним із скарбів моєї невеликої бібліотеки є дарчий примірник повісті з написом: "Дорогому колезі Володимирові Біляїву. Галина Журба. 1959".

Після "Далекого світу" Журба довший час працювала над її "коронним", як вона казала, твором — трилогією "Тодором Сокором". У цьому, за її словами, "на тлі історії романі", письменниця розповідає про життя в Україні у ХІХ ст.

З огляду на її похилий вік це була кропітка повільна праця. Зворушений її довір'ям, я інколи читав чернетки цього роману. Процес писання був дуже вимогливий. Переписування розділів, додатки, вклейки вузеньких смужок паперу, написаних від руки або друкованих на машинці, напевно доводили до розпуки видавця "Нашої Батьківщини" Сидора Кравця, який видав 1-й том роману в Нью-Йорку 1967 року з повним дотриманням орфографії Журби. На титульній сторінці книжки власноручне присвячення: "Дорогому Біляїву з привітом. Галина Журба. 1.4.1967".

Журба встигла закінчити і видати тільки першу частину запланованої трилогії. Я переконаний, що працю над романом гальмували не тільки повільний процес писання, але й її захоплення не суттєвими для цього роману темами: комплекс рабства, український правопис, культобмін. На все це вона витрачала дорогоцінний час, укладаючи записки з другорядних джерел. Після її смерті всі ці записки стали тим, чим вони в подібних випадках приречені стати – сировиною, що не має відношення до мистецької творчости письменника.

Як уже згадувалося, Журба назвала свій останній твір "на тлі історії романом". Отож, уява письменниці, як і в автобіографічній повісті, — в минулому. Я не раз питав себе — чи це не навмисна втеча від сучасного, свідоме відгородження себе від сучасного світу лаштунками безповоротно-минулого? Відповіді на це питання я не маю, хоч і схильний думати, що вибір теми і тла був логічний — Журба їх найкраще знала і розуміла.

Інколи здавалося, що сучасний, зокрема український, світ був для неї "закритою книгою". Можливо, я помиляюсь, але часто під час розмов з нею у мене складалося враження, що, на відміну від її далекого світу, цей світ був для неї незрозумілим. У розмовах вона часто висловлювалась про цей світ, як світ безликий, безідейний, позбавлений "героїчности." Часто нерозуміння чогось перетворюється в ірраціональну упередженість. І це я мав нагоду спостерігати у випадку Журби. Врешті, як і багато її близьких приятелів, я змирився з її нехіттю до сучасного світу.

Я вже згадував, що Журба не розуміла світу сучасної України, що з нею вона розлучилась 1920 року, себто України під радянським режимом, України великих соціальних, національних і людських катастроф та трагедій, аж ніяк не позбавлених "героїчности" людини. У першому томі її останнього роману читач ще не стрічає того Тодора Сокора, найяскравішою рисою якого, як заповідала Журба на початку твору, мала бути героїчність його вдачі.

Слід припускати, що його епопея закінчилася б десь у першому десятиріччі ХХ ст., бо це цілком сумісне з її поглядом, що письменник мусить знати і вміти про щось сказати. Про той досконало знаний нею світ Журба писала талановито і впевнено. А це ж суть письменницької творчости. Це позитивно відрізняє Журбу від тих українських авторів в УРСР і в діаспорі, які часто пишуть про події і речі, що їх вони не тільки не знають, але, головно, не розуміють, бо не завдають собі труду їх досконало вивчити. А цього письменникові розумний читач ніколи не зможе дарувати.

У "Тодорі Сокорі" Журба цікаво пише про розмови сільських дядьків, яких на Новий рік гостив у себе місцевий інтелегент, доктор Сологуб. Він розповідав їм про те, як шматували Китай європейські імперії, Росія, Америка та Японія й як Росія загарбала собі Порт-Артур та Маньчжурію. Згадував також і про війну Великобританії проти бурів.

" — То це ж виходить зовсім не по правді, — дивуються дядьки. — Аж стільки государств на одного Китайця... Нехай він і не нашої віри, а всежодно люди...

— Англієць, кажуть, також не по закону зайняв бурську землю.

— Авжеж не по закону. Бури мужньо боронили свою батьківщину, п'ядь по п'яді, та їх жменя супроти великої бритійської імпер'ї, — толкує Сологуб, і думає разом. — Яке глибоке почуття законности й справедливости у цих людей. Це ж отой український етос, світорозуміння, духовість народу.

— Як же це так? — підводиться з кутка кучерява голова табунника Антона. — Раз моя земля, я її доробився своїми руками, чи то мій дід, чи батько, то яке кому право до неї?(...)

— Я своєї землі не дав би, — спалахкує враз лице табунника і голос його звучить жагуче і твердо. – Сокирою зарубав би гада або він мене, а живий не дав би. Тут йому смерть на моїй землі або мені. (...)

— А що це воно — імпер'я? — цікавиться хтось.

— Імпер'я — це така держава, що живе розбоєм, як звичайний бандит, загарбує чужі землі, гнобить, винищує народи, що споконвіку живуть на цих землях. Ще й гордиться своєю силою.

— Як же це так? — веде недоумно очима по людях табунник. — Виходить, государства достоту, як бандити, граблять одні одних, займають чуже ще й людей беруть собі під ноги. Хіба ж це закон?

— На світі, Антоне, закон — це сила. В кого дужчий кулак — того закон і правда.

— Та це ж не по правді! — скрикує Антін. — А я усе думав, що то лиш у нас, мужиків, всякі конокради, злодії та панське право... Не знав, що государства...

— Думай, мой, скільки хоч, — всього не назнаєшся, — перебив хтось глумливо" .

Багатьох обурювало свавільне поводження Журби з правилами українського правопису (наприклад, імпер'я замість імперія, Напольйон замість Наполеон, гармонья замість гармонія, нацья замість нація тощо).

Декого "шокував" її дещо демонстративний аґностицизм. Перше і друге можна хіба пояснити її ексцентричною вдачею. А вдача – не поза. Її вдача привела її в молодости до "хатян" – бунтівників проти втертих шаблонів, проти заскорузлости в мистецтві і далебі в житті. Головною рисою Журби було те, що вона, як писав український критик Іван Коровицький, до останнього моменту свого життя покликання письменника ставила понад клопоти буденщини. Шкода, що Журба не продовжила біографічної повісті про її світ, бо в її друкованих спогадах "Від "Української хати" до "Музаґету" зарисовувались контури розповіді, поширивши яку, вона б могла перекинути міст між віком її дитинства і фіналом таборового життя. Це була б розповідь про світ, нею добре знаний, розповідь, якої вже ніхто інший не напише.

ІV

З Галиною Журбою я познайомився у Філадельфії влітку 1954 р. Вона винаймала мешкання в будинку письменника Зосима Дончука 1915 Північна 7-а вулиця. Дончук описав цей дім у повісті "Будинок" 1313:

"Будинок високий, просторий (...). Вікна великі (...), східці парадні мармурові (...), перед будинком квітник, у садочку чарівний затишок (...). Вулиця чиста, спокійна, простора (...).

Огрівання сучасне (...), стіни в кімнатах обклеєні матерією і пофарбовані в ніжні кольори. Підлога встелена паркетом з чудовими орнаментами".

Журба винаймала простору фронтову кімнату на першому поверсі. Судячи з опису цього будинку Дончуком, житлові умови Журби не були позбавлені скромного комфорту. На відміну від мешкань на верхніх поверхах, кімната Журби мала окремі сіни з ґанком, що виходили на подвір'я. Влітку, густо обвитий крученими паничами, плющем та виткою трояндою, цей ґанок був тим прохолодним затишком, де Журба не раз засиджувалась до пізна зі своїми гостями.

Завдяки Дончукові Журба одержувала скромну пенсію, бо він платив за неї необхідні грошові внески працедавця до фонду соціального забезпечення як за домашню робітницю. Фактично його домашньою робітницею вона ніколи не була, хоч інколи і накривала стіл, коли господаря дому відвідували його друзі і знайомі.

Між ними склалися дружні, щирі відносини. Журба була порадницею Дончука як письменниця з більшим досвідом та знанням українського дореволюційного світу й доби національної революції 1917-21 рр. А Дончук допомагав їй пізнавати "підрадянську дійсність" , будучи автором чотирьох книжок із сучасною тематикою. Саме тоді він працював над новими творами з доби революції в Україні.

Одначе примхлива доля не пощадила дружби двох письменників – Дончук і Журба стали під кінець їхнього життя ворогами. Дончук у повісті "Будинок" 1313 у карикатурний спосіб змалював Журбу в образі квартирантки Кекілії — пихатої старої польської шляхтички, яка з погордою ставилася до української "черні" і тільки про те і мріяла, як помститися добросердешному благодійникові, для якого вона була змушена працювати прислугою. Журба в боргу не залишилася. В романі "Тодір Сокір", як про це вона мені говорила, Дончук був прототипом одного з найнеґативніших персонажів — Мойси Квача — сільського коновала-холощія, або валашника. Правда, цей спосіб – зведення у творах порахунків з колегами пера — зовсім не новий. Слід лише пригадати, яким вийшов Федір Тургенєв у романі Достоєвського "Біси" або Сінклер Люїс в романі Геммінґвея "Через річку і в ліс".

Конфлікт Журби з Дончуком був великою мірою пов'язаний з її романом "Тодір Сокір". Після появи у 1969 р. Дончукового роману "Утрачений ранок" серед письменницької братії у Філадельфії почали кружляти чутки, що Дончук сюжет свого роману не тільки взорував на усних розповідях Журби, а, м'яко кажучи, запозичив разом з багатьма епізодами. Запальна полеміка, переважно в приватних листах, загострилася чисто особистим конфліктом однієї квартирантки з господарем того нещасливого дому. У той нелітературний конфлікт втрутилася Журба, після чого вони ніколи вже не помирилися. Цей прикрий епізод скінчився тим, що президія ОУП "Слово" влаштувала, на вимогу Журби, "суд" над Дончуком за його плагіат та позбавила Дончука членства в цій письменницькій організації.Проте я мушу зазначити, що вона навіть після сварки, а особливо після несподіваної смерті Дончука, казала мені, що подивляє розповідницький дар Дончука. Одного разу вона навіть назвала його "невідшліфованим самоцвітом", якому умови підрадянського життя перешкодили набути необхідні письменникові знання і ще змолоду засісти за літературну працю.

Після сварки Журба поселилася в іншому домі аж на третьому поверсі. Сходити височезними східцями до її кімнати було іноді не під силу молодшій за Журбу людині. Та вона і не виходила часто із свого, за її висловом, "піднебесного притулку", а свого улюбленця-кота випускала з кімнати через вікно. І той легко давав собі раду, стрибаючи на нижчий дах і піддашок та дряпаючись стовбурами високих дерев, які росли упритул до будинку. Гостей Журби кіт-відлюдник оминав, ховаючись під ліжком або вирушаючи через відкрите вікно у свої котячі мандри.

Довго в тому мешканні Журба не затрималась. Невдовзі вона перебралася до іншого мешкання навпроти римо-католицького собору св. Петра, де спочивають мощі св. Іоанна Непомука Ноймана, ахиєпископа Філадельфійського, чудотворця. Але доживати свій вік їй довелося в іншому мешканні.

Коротенький квартал між Поплар і Браун вулицями – знаменита на всю українську діаспору вулиця Франкліна, золотоверха споруда катедрального собору Непорочного зачаття, ряд охайних кількаповерхових будинків – приватних і власності Української католицької архієпархії та Об'єднання українців-католиків "Провидіння". Фасади пастельних кольорів, затишок і чистота. Тоді ще навпроти собору, де зараз стоїть будинок Ординаріату і митрополичої канцелярії, ріс садок. Коли там на весні розцвітали бузок і форзиція, а поміж темним чатинням ялиць вбиралися в свіжу прозелень клени і сикомори, тоді цей квартал чомусь нагадував мені затишний куток десь над Середземним морем. Здавалося, що ось лише поверну в кінці кварталу наліво, і перед моїми очима замерехтить поверхня тихої гавані... Для Журби цей квартал і справді став тихою гаванню. В скромному помешканні над крамницею книжок і сувенірів "Базар" стара письменниця доживала свого віку.

Проте таке окреслення смерканку її життя було б несправедливим. Адже вона все ще працювала над другим томом "Тодора Сокора", активно піклувалася другим виданням "Далекого світу". Її часто відвідували Остап і Марта Тарнавські, Іван та Олена Коровицькі, Оксана Керч з чоловіком Володимиром Кулішем, співак Іван Гош з дружиною-артисткою Клавдією Кемпе, артистка Євдокія Дичко-Блавацька. Тут їй склав візит відомий польський поет Юзеф Лободовський, з нею за чашкою чаю любив розмовляти український католицький єпископ Роберт Москаль, а я читав їй свої вірші й уривки з поеми, яку щойно починав писати. Тут у колі найближчих друзів і колег по перу вона відсвяткувала своє дев'яносторіччя.

Пам'ятаю, як вона приймала своїх приятелів і друзів. Щира стародавня гостинність, обов'язково французький арманьяк, принесений кимось із гостей, дбайливо приготована закуска, солодощі, печиво, кава і чай. У домашньому халаті, часто не закосичена, вона всідалася на тапчані і, підібгавши під себе ноги, вела розмову – яскраву, цікаву, пересипану влучними спостереженнями, приперчену дотепами.

Над тапчаном на стіні, на старому килимчику висіли знімки матері Галини Журби і "трьох чоловіків її життя", як вона одного разу мені сказала: батька — Маврикія Домбровського, чоловіка Антона Нивинського, або, як вона його завжди ніжно називала, — Нивки чи Мамочки, і сивобородого батька відновленої України Михайла Грушевського. До рамки його знімка був приколотий золотий дубовий листок. Крім рукописів, оце і був увесь земний скарб Журби.

Померла Журба на дев'яносто першому році життя вночі з восьмого на дев'яте квітня 1979 р. 13 квітня в похоронному закладі Івана Гасина відправлявся парастас. Покійна лежала в домовині, одягнена в темну крепдешинову сукню. Мережаний чепець покривав її зовсім не сиву зачіску. Після відправи настоятель православної церкви св. Покрови о. Михайло Борисенко закликав присутніх завжди молитися за душу покійниці. "Книга її життя, — сказав він, — вже навіки закрита. І так, як до її творів уже нічого не можна додати чи від них щось відняти, те саме можна сказати і про її життєву мандрівку — вона закінчилась. Тільки її безсмертна душа потребує наших щирих молитов".

Помітно схвильований Остап Тарнавський, звертаючись до присутніх, а їх було дуже мало, сказав, що покійниця не бажала промов на її похороні. Він прочитав бентежливі рядки одного вірша Журби (дехто тоді уперше довідався, що вона також інколи писала вірші):

Голоси давно замовклі налинуть юрбою,
немов далекий гомін весняного ліса,
розспіваним хором стануть наді мною.

І почне спускатись звільна велика завіса.
Прохолодою вічність у груди повіє,
наче подих левади.
І крізь смерті попіл
побачу, може, обриси Юра й Софії,
як Ренан в очах смерті побачив Акропіль.

Ховали Журбу наступного дня на цвинтарі у Бавнд Бруку — ліворуч від храму св. Андрія Первозванного, в ряді, де поховано багато видатних людей України: письменників, поетів, учених, мистців, військових, духовних осіб і політиків. Домовину від катафалку несли друзі покійної письменниці: О.Тарнавський, В.Куліш, Л.Яцкевич, В.Пушкар, Б.Турченюк (зять Дмитра Палієва — видавця двох повістей Журби в Галичині) та В.Біляїв. Не вщухала весняна злива. Під брезентовим шатром над могилою скупчився невеликий жалобний гурт приятелів і друзів з Філадельфії та Нью-Йорка. В.Біляїв прочитав вірша, присвяченого їй. А після похорону, немов висловлюючи почування зібраних, артистка Євдокія Дичко-Блавацька задумано промовила: "Це перша людина такого віку, про яку слід сказати, що вона передчасно померла..."

Так закінчився похід життя Галини Журби, але не похід її творчості, бо вона залишила українському народові свої твори, які щойно починають вирушати в похід по незалежній Україні. Нехай Україна не така ще, якою її мріяли бачити Журба, Маланюк, Багряний, Осьмачка, Гайдарівський. Але такою вона з часом буде, коли в забуття відійдуть нинішні можновладні "каліфи на годину", для яких українська національна ідея, мова і література є чужими. Запорукою успіху творчості Галини Журби в поході життя є творче спілкування письменниці-майстра з новими читачами у незалежній Україні.

Філадельфія, 1979 – Зінґер Айленд, Флорида, 2002
Флорида, 2002 р

Далекий світ

Уривок

Вступне слово

Двічі починаю писати свою автобіографію і двічі її трачу. Волинь — Львів 1930-39, потім Криниця 1940-43. Остання згоріла у варшавській пожежі. Це третя.

Тричі починати писати про себе — чи не маніакальне самозакохання або щось подібне?

Обвинувачення не було б вповні справедливе. Самозрозуміло — людина сама собі найближча. Залюбки переживає ще раз — пережите, радо вертається до нього й ділиться з друзями. Недуга старіючих людей.

Не відхиляю цих спонук. Вони хмелять, як старе вино при бесіднім столі, до якого хочемо запросити гостей.

Одне лиш тривожить: чи стіл і застава, бува, не знудять гостей? А втім, кому нецікаво — може кожної хвилини встати й відійти від столу. Хтось, проте, знайде, може, при ньому спочин і розвагу. Однієї-бо речі не можу закинути моєму життю,— що було нецікаве.

…Випало на перехресті двох сторіч, двох завершених діб, багатьох доріг, культур, середовищ. Мій сполячений рід, виховне спрямовання моє і шлях, який я вибрала собі. Довкілля й дитинство на тлі доби та краєвиду. Світ психологічний. Типи людей і звірів. Притаманності сполячених родів українських. Українська природа, українське живло, і на цьому тлі моя національна еволюція. Завершена доба одна і друга. Незакінчена третя.
Подаючи історію мого роду, роблю це не із «шляхетської чвані», як би міг хтось запідозрити. Чванитися нема чим. Винародовлені предки, що покинули свій нарід, відцуралися своєї питомої, глибшої культури, вибравши, сумнівної вартости, зовнішню, чужу,— не приносять чести нащадкам, хоча б ті предки були найвищі достойники на послугах чужих держав і ворожих націй. Вартість людини в її особистості, а не в родоводі. Демократка з переконання й стилю цілого життя, маю стільки спільного з цими предками моїми, що несу деякі їх внутрішні й зовнішні притаманності. По предках матері відгукнувся в мені голос української крови, українського духа.

Портрети одних і других — це характеристика людей одного шару, одної доби. Без цих портретів не була б цілісна моя біографія, мов без підшивки плащ.

Це, врешті, малюнок винародовленої української шляхти, отої родовитої верхівки нашого народу,— історія її перекинчицтва. Це, врешті, образ життя поляків в Україні аж до 1917-18 pp.

Вибрала я для цього форму белетристичну, щоб живіше передати малюнки живих колись людей і подій. Адже це справжня повість про справжніх людей. Повість не модерна, писана не модерним стилем, допасованим до самої доби. Повість, далека від сучасности, як сама доба.

Пишу її без особливих затінень і без зайвих прикрас. Життя само — найкращий повістяр, найхимернійший фантаст і поет.

Хочу його писати таким, яке воно було.

Портрети одних і других — це характеристика людей одного шару, одної доби. Без цих портретів не була б цілісна моя біографія, мов без підшивки плащ.

Це, врешті, малюнок винародовленої української шляхти, отої родовитої верхівки нашого народу,— історія її перекинчицтва. Це, врешті, образ життя поляків в Україні аж до 1917-18 pp.

Вибрала я для цього форму белетристичну, щоб живіше передати малюнки живих колись людей і подій. Адже це справжня повість про справжніх людей. Повість не модерна, писана не модерним стилем, допасованим до самої доби. Повість, далека від сучасности, як сама доба.

Пишу її без особливих затінень і без зайвих прикрас. Життя само — найкращий повістяр, найхимернійший фантаст і поет.

Зорі світ заповідають.

(Уривки з повісті).

Дні йшли рядочком, як гусей сірих стадо. Ніхто не перебивав їх ходи. Поля посивіли. Втомилася природа й стала позіхати. Бабине літо снувало по небі.

Біля рябенького стовпа, де в один бік шоса, а туди шлях на Житомир, діти гралися в сірого-білого вовка. Порохом обсипалися. Порох теплий, пухкий під ногами хляпав, мов літепло, знімався стовпом догори.

- Гуси, гуси, додому!.. Вовк за горою… Збіглися, розсипалися з реготом. Карнаухий Миколка вовком сірим ганявся. Малий Максим сидів тільки сам на рові, заїдаючи хліб, замислений та серйозний. До компанії його ще не приймали.

Враз задер голову, прижмурився, показував пальчиком порцеляновий ізолятор на телеграфному стовпі.

- Диви, диви! Яка лямпоцка, - промовив захоплено.

Дарка собі задерла голову, - скупчено заслухана.

- Грає! – сказала й підбігла до стовпа. За нею Милиянко. Попритулювали вуха.

Телеграфні стовпи йшли безконечним рядочком вздовж шоси, як сірі мандрівці з одного невідомого у друге. Йшли та гомоніли стиха поміж себе, мов ченці молитву, або чудні мандрівні музики.

- Сірий, білий, волохатий, - утікайте до хати!

Пурхали з криком, як стадо горобців.

- Цитьте, телеграма йде! – окликнув Милиянко.

Збіглися, обступили стовп, поприпадавши вухами до нього.

- Телеграма йде.

- А гуде як. Грає.

- Цитьте! Це про війну, - сказав Милиянко таємночо.

- Я чую. Австріяки б’ють наших.

- Ге, чуєш? Ану пусти мене.

- Ой, чую, чую! Єйбо-присяйбо, чую! – забожилася Дарка.

- І я чую. А кричать…

- Хто кричить?

- Хто? –Німець.

- Ні, - твердо заперечила Дарка. – Це ті без рук, без ніг, що тато бачили на станції.

В очах дитячих станув здивований жах.

- Я теж чую, як плачуть.

- І я.

- І я чую.

Стояли заслухані в стогін телеграфних стовпів зі скупченими обличчями, занімілі, серйозні. Враз загуло щось, заревіло. Шосою пролетів чудний, блискучий віз без коней. Сиділи в ньому два пани в червоних картузах з ґудзиками золотими.

- Так пролетіло, як вітер. Тільки дим постелився шосою.

- Тюю, тю! – Дітвора пустилася за ним, жбурляючи грудками. Але вже нічого не було на шляху, тільки десь далеко віялася смуга диму і заревло ще раз.

- Автомобіль, сказав у ніс Тихонів Нестір, насовуючи на очі свій брилик.

***

А потім виїздили на панські буряки. Обійстями цілими з возом, з худобою, з дітьми. Плантація розкинута по обох боках шляху, геть на сотках десятин. Саме почалась «копка». Повиділювані «Морги» кишіли людьми. Худоба паслася на гичці, курилися багаття, дітвора пекла буряки. Приказчики гарцювали на конях. Ганяв на білій клячі фільварковий панич Гедзьо з нагайом. Йшли довжелезні валки возовиків з буряками до заводу. Рипіли вози. Тумани пилюги золотилися над дорогою, припорошували рови, плантацію.

Приїздив лінійкою Мордасінський, коротков’язий, червонолиций, набурмосений. Дерся підземним бугая чим голосом, яким вміють лише кричати панські «гокомани» на українських селян. Луна котилася від краю до краю плантації. Їхав між мірницями біряків, що пірамідами густо вкривали плантацію. Був мов Наполеон величний, потужний, а може, ще й більший.

Шапки, кашкети клонилися перед ним покірно. Зігнуті над заступами змучені, почорнілі обличчя. Він похмурий, надутий не помічав поклонів.

Приказчики перед ним тяглися з кашкетами в руках. І все бубонів десь, гримів «гокоманів» голос.

Часом появлявся на буряках жовтий кабріолет, пара англізованих каштанів у жовтих шорах і пан Бялоскурський в жовтих штиль пах. Мав стрижені вуса, пенсне, зелений капелюх з пірцем іззаду та чорну крилатку. Сам правив кіньми. Ззаду за ним, на сідельці, сидів зніяковілий форейтор – Ілько. Плантацією йшло насторожене: комісар, комісар!

Пан Бялоскурський надутий, пишний не менш, як «гокоман», тільки трохи інакше. Затримувався, звисока поглядав на бурякове море. Тоді Мордасінський стояв біля кабріолету, держачи картуз в руках. Сміявся дрібненько, прихильно. На кожнім слові казав: «проше пана жондци». Голос його ластився м’яко, як шелест не вистояного колосся.

***

Копали буряки.

- Паничу, за що ви побили мого хлопця? – впало десь на «морзі» дзвінке та сміле.

Люди оглянулися. Дарка з цікавістю вибігла на межу.

- Бо варт було. Хай знає, гадюка, як худобу буряками годувати. Мало йому гички?

- То вже граф збідніє з того буряка? Скільки ж він там міг згодувати, ріжучи буряк по шматочку й даючи телиці?

- Скільки б не було – не сміє, розумієш?! Та стули-но писок краще, а то як не замовкнеш…

Але спокійний жіночий голос не вмовкав. Бринів лункіше, дзвінкіше, тільки злегка тремтячи.

- То вже тра за це бити до смерти дитину? Таж він всенький в крови та в синяках приволікся додому. Сьогодні гарячка, що ходити не може.

- Хай знає, гадина, як графськими буряками годувати телицю. Пам’ятатиме.

-А щоб вас Господь побив так тяжко! – закляла молодиця, оютираючи сльози. Похилилася, взяла буряк і стала серпом обчищати гичку. Панич Гедзьо затяв коня, перескочив рів та пустився просто до неї, розкручуючи гарапник.

- Ти ще будеш пику роззявляти? Ти ще, повійо, будеш клясти?

Добіг. Стягнув жінку нагаєм через плечі. Гостре бичово засичало в повітрі.

-А це за що? За те, що дитину мені скатував, то ще й мене бити?..

Вхопила в землю застромлені вила та кинулась на «панича».

- Та ж я синів більших маю, заслинений ти! Ти мене бити будеш?

Замахнулася. Бурякові вила з гульками на кінцях посковзнулися по Гедзьовій халяві, вдарили коня. Кляча зналася дуба. Панич розлютився, ще більше нагай завищав, обкрутився круг стану молодиці.

- Душогубе ти! – скрикнула боляче. – Каторжнику! За що мою дитину?.. Собако скажена!

Гедзик напер конем на жінку.

- Замовкнеш, суко?!

Гарапник гадом обвивався круг неї, сичав. Шмагав її руки, груди, плечі. Сік, різав.

- Будеш гарчати? Будеш, будеш?

Але оскаженіла мати не подавалася перед фізичним болем. Осліплена обуренням, люттю кидалася перед себе, махаючи вилами. Вдаряла раз-у-раз панича та його клячу й проклинала. Голос її перетинав повітря дужче, гостріше за ляскіт нагая.

- А щоб ти стік крівлею! Щоб з тебе!..

Враз вила упали на землю. Молодиця закрила руками обличчя, зігнулася, скрутилася всенька. Крізь плач не переставала клясти і гарапник не переставав лящати. Бігла буряками до дороги, а голосіння її линуло над плантацією. За нею все гнався конем Гедзьо, шмагаючи раз-у-раз бичивом до самого шляху. Навперейми йому вибіг парубок, з плачем заступив дорогу. – Паничу! За що ви б’єте мою матір?.. – кричав, ламаючи руки. – Учора покалічили брата, а сьогодні…

Гедзьо схилився з коня, стягнув його нагайом через плечі та перескочив рів. Вдоволений, під’їхав до пана жондци, що, стоячи серед дороги, приглядався весело враз з «гокоманом» до тієї сцени.

- Зух, зух! – похвалив Мордасінський.

- А цо, бендзє писок отвєраць, гадюцка морда?..

Гендзьо зіскочив з коня. Регочучись, задоволено шкірив великі закопчені зуби. Гнувся на всі боки біля кабріолету, бив себе вдоволено гарапником по халяві. Сяяв самовдоволенням та похвалою пана жондци.

- З гадами то тилько так, проше пана,- м’яко запевняв Мордасінський. – Вони би, псяк рев, всю плантацію рознесли. Злодійський нарід.

- Так, так масє розумець, - потвердив Бялоскурський. – Праць в мордє і баста. Пшєцєж то бидло. Бидло, псяк рев!

Помостився в сидінні, стягнув віжки і затяв англізовані коники. Ще раз відвернувся в бік плантації й проз зуби кинув: бидло!

Кабріолет покотився дорогою, виблискуючи в поросі ля керованими колесами. В протилежний бік посунула лінійка. Біля неї чвалав на коні переможний, вдоволений з себе «лицар» - панич Гедзьо.

Двоє очей дитячих здивовано линули за ними. Потім тривожно злетіли над плантацією й загубилися серед неї. І двоє заплаканих збитих облич мовчки похилилося над панським буряками, обчищаючи гичку.

***

Ідуть дні рядочком, як гусей сизих шнур.

У неділю під вечір приходить телеграфіст Євмень з пошти.

У нього чорні кучері. Очі ясні, зоряні.

Приносять газету й обидва з Григором читають.

Потім захоплено аже Євмень:

-А таки розвалюється.

-Поможи їй, Боже!

Видно зі всього, що приходить кінець. На фронті Все гірше. У середині струхлявіло все докраю. Від голови почало вде гнити. Не спасеш. У Петербурзі…

Вийма з кишені листок, подає Григорові.

- Коби хутчій валилась до чорта! Тая Расія!

- Страшно вимовити. Таке грізне слово. Сотки років віком домовинним лежать на душах народів. «Можна сказать, перве государство у мирі», - як каже дядько Кондра, а телеграфіст Євмень з дитячою посмішкою так сміло ним жбурляє.

Лице в телеграфіста Євменя смугляве аж оливкове. Губи як вишня.

Вишивана сорочка, застіжка червона.

Сидить за столом поруч Палія. Читає вголос: «До живих і мертвих».

Дарка навпроти руки поклала на столі, сперла на них підборіддя. Очей замислених не зводить з Євменя.

«…Не шукайте, не питайте того, що немає

І на небі, а не тільки на чужому полі.

В своїй хаті своя правда і сила і воля…».

палають під чорними кучерями.

Голос Євменія тремтить зворушено. Очі займаються натхненним блиском, палають під чорними кучерями.

«Схаменіться! Будьте люде, бо лихо вам буде!

Розкуються незабаром заковані люде.

Настане суд, заговорять і Дніпро і гори,

і потече сторіками кров у синє море

Дітей ваших…»

Телеграфіст кладе на столі «Кобзаря» й усміхнено виходить. Потім знов ідуть дні. Рядочком сизим ідуть, як журавлиний ключ.

Черешні

Часом на старого Пилипа находило натхненне.

Сідав тоді і слухав музики, що грала у ньому.

Це бувало тоді, коли білий черешньовий гай обливався сріблом місяця, а над безмірами зеленіючих піль плила якась таємна пахуча тиша.

Пилип виходив зі стайні, сідав на зеленім рові лицем у ту даль і слухав.

Тоді йому вдавало, що є на світі дві бездонні криниці, та каламутна срібно-сіра топіль, котра розливалась перед ним в невідомість, і друга, десь там у ньому, темна, скаламучена криниця. З одної і з другої йшла до нього прохолодна якась тиша, обвівала мертвим супокоєм і пахла мочарами, як берег озера під вечір.

Пилип заслуховувався в нюю. Нагорблений, малий, з почорнілим лицем.

Думки його зривались тоді та падали одна за одною, як пустоцвіти черешньові — якісь мимохітні, недбалі.

На білих стінах мурованої стайні хвилювали ніжні карунки тінів,— коні пирхали крізь сон.

Дід відвертав голову і теж кашляв, відповідаючи тим голосам з-за муру.

Часом крізь мале чорне віконце графської стайні висовувалась біла морда з роздутими ніздрями й обзивалось тихе іржсішк.

Пилип недбало повертався :зараз, — зараз: бормотів так же тихо.

Потім налітало довге мовчання. Писок за вікном ховався, бринів ланцюг і чулось спокійне пережовування вівса.

Дід закурював люльку, усе заглянений в даль, з котрої плили великі якісь хвилі над пусткою рівнин, над фермою, над дідом.

Це були ті вічно пливучі, неспинені хвилі, на котрих гойдався малесенький, закинутий човник Пилипового життя.

Помалесеньку плив, майже стояв на одному місці, а хвилі все плили в синю даль та несли з собою шум тихий, як у пустій глиняній банці.

Це була мельодія, в котрій дід чув усе: свою молодість, життя своє, цілу його зайвість та безглузд.

Як змалку чумакував з батьком, то пам'ятав тільки один фрагмент — ночівля в степу на могилі з запалим верхом, коли батька вкусила гадюка і він помер. Пам'ятав посинілі, напухлі груди його. Більш нічого, лише довге, чорне проваллє років.

Потім як пристав у приймаки. Жінка вмерла у три тижні після весілля, а Пилип пійшов у Туреччину, а хату, сіножать та поле забрали у нього жіночі брати.

Лишився тоді самісенький на світі.

Не було в цих спогадах жалю, ані гіркости. Пилип плював байдужно, ноги спускав у рів та просиджував ті безсонні ночі з люлькою в зубах.

Його думки з обірваним початком та кінцем найдовш затримувались на Туреччині.

На цім найяскравішім шматку його життя.

Як турків взяли у неволю та наші «гнали» їх сюди — зима була. Москалі на конях, в шинелях, а вони (турки) босі, обдерті... плачуть.

Звісно, непривишні до нашого краю. А до міста далеко.

Пилип тоді скинув шинелю: на, бери, дурний! Скинув башлик, унучі.

— Що мені, перший раз!..

І в ясну ніч літню, коли пахне черешньовий гай, а з поля йде шум надзвичайної тиші, Пилипові легко і добре, як тоді, коли скинув важкі намерзлі чоботи та шинелю.

Але Пилип не знає, чи це було років тому сорок, чи вчора. Чи було справді-таки, чи снилося лиш. Так само, як не знає Пилип, де кінчається та синя далекість та починається його життє, де його життє кінчається і починається та велика величність, з котрої хвилі все пливуть, пливуть.

З чорного віконця знов висовується білий писок. Хропіннє несеться з-за муру.

Дід відповідає своїм коротким, сухим кашльом.

Піввіку прослужив при тій стайні. Нівроку! відколи вернувся з москалів. Лошата родились на руках і дохли старі, спрацьовані шкапи. Кохав їх, мов сем'ю, балакав з ними, навчав. Потім, дурнувато всміхнений, здирав зі своїх годованців шкуру.

Все було таке просте, льогічне, що Пилип не протививсь нічому, спокійний та байдужий здвигає лиш плечима. Над цією страшенною короткістю та безслідом всього, що не лишає ні знаку за собою, як гладь ріки після затопленої дратви.

А в ніч, коли цвітуть черешні, душа Пилипова біла, мов ті дерева, і думки його легкі та спокійні, як падаючі тихо пелюстки.

В рові шелепають жаби між лопухами, хрущ загуде часом і, трахнувшись об мур, падає на землю.

Тоді зі стайні вилітає глибоке зітханнє — расовий лоб жеребця маячіє в темній ямі віконця.

— Єх, ти, збитошнику! — бурмоче тихо дід, жмурячи слізливі очі.— Чогось не спить ледащо.

А в лісі співають солов'ї і хтось раз у раз заливається сміхом. Далеко десь, по той бік фільварку, за лісом.

Молодий, здоровий сміх жіночий. Луна котиться і падає серед піль, мов кинутий зухвало срібний дукач. Якісь програні необачно гроші.

— Нехай собі…

Пилип затягається димом люльки — що йому до того?.. Нехай собі. Потім дитину закопає під клуньою. Єт!..

Дід підносить прижмурені очі і вдивляється в холодне, мертве лице місяця. Вдивляється довго.

— Кажуть, брат брата убиває, а по-мойому, ні. Дивиться собі та зо всього сміється. У-у-у, старий вже здорової Років, певне, зо триста має. Наче чуть-чуть побабчився на лобі. І все одно за стайньою сходить і заходить за лісом. Що йому?.. Нічо не кортить, то й шкилить зуби. Покоштував би осьде у стайні!..

Думки Пилипові так само лукаві, як його балачка з кіньми.

— Що йому місяць, сват чи брат?.. Богові брехеньки носить — як-от отаман Онисько економові. Кинем білому чорнець вівса більше, а він гайда!.. Шу-шу у вухо... Пилип овес краде. Уваї Не бачив я графського вівса... дурррний!

Знов за фільварком обзивається дівочий регіт. Хтось здорово низько сміється. Хтось когось кличе в ліс.

— Ле-да-що!..— бурмоче дід крізь зуби, вибиваючи попіл з люльки.

А з темного віконця уп'яте висовується білий писок молодого жеребця.

Втягає глибоко ніздрями пахощі, й чути тихе, знуджене іржаннє.

— Зараз, зараз! — відповідає дід, підіймаючись важко з землі. Болять його ноги та крижі, мов після довгої якоїсь дороги. В грудях тіснота якась і тупий біль.

— Зараз, зараз!..

Нагорблена темна тінь пересовується звільна по білій стіні та гине десь, лише зо стайні доліта приглушене бурмотіннє та кашель.

А черешні пахнуть, одурюючи, чад дивний розливають, тягнуть в блакитність піль, з якої все пливуть хвилі над землею, над селом, над гаєм.

І все минають нестримані хвилі.

Олександрія, 1911 р.

Журавлі

Восени, як відлітали журавлі в червону далекість заходячого сонця, крик їх підхмарий впав у душу волоцюги.

Склав тоді на землі своє лахміттє та кий подорожній, а руками обгорнув натруджені ноги.

Лице мав зчорніле і втомлені очі.

У величию, неогорнену просторінь розбігались перед ним стерниська пусті та сумірні, неначе по них допіру пройшли якісь похорони.

Погребли «когось» не знати де і розійшлись люди-тіні, а над стерниськом лишився відгомін чиєїсь печалі та суму. Тому над чолом самотньої людини повисла тінь і по лицях сповзла на груди. Низенько, до самої землі.

Над полем стояла тиша надзвичайна; мелянхолія осінніх мотивів.

За ланом стерні, за смугою темного лісу помирало сонце. І довгий червоно-злотий блиск розлився по землі. З-поміж сірих пошарпаних хмар, як з кривавої рани. Впав на верхи дерев безлистих.

Тоді чоловік в лахміттях здійняв з голови дрантивий капелюх і перевів рукою по чолі. Його спітніле чорне волосся горіло в блисках заходу, наче крівлею облите. Голі, вкриті порохом ноги в обрізках чобіт та коротких штанях дрижали легенько від втоми. Сидів безрухий на придорожньому рові, а коли вітер гойдав юрбою всохлих будяків та зжовкле листя танцювало в повітрі — по лиці його перебігали легенькі хвилі ніким не впізнаних вражінь.

— Прогнали від роботи.

«Ви надто «образований», нам таких не треба».

— Ха, ха, надто образований! «У вас нема пашпорта».

— Пашпорт... ха, ха, ха... Мій пашпорт — ремесло та сумлінне.

«Так, але у вас задовге волосся і в кишені якась там газета. Взагалі, нам таких не треба. Вас би в участок... он вам за два дні гроші». .

— Ха, ха, ха!..

Натиснув капелюх, лахміттє закинув на плече й пішов. За ним сміялась скреготом всіх машин цукрова фабрика — якесь пекло страшенне.

Голі півомлілі люде. Тіснота стін. Вогнем і парою віддихають легені. І такий ситий з цигаром в зубах добродій «ви надто образований, у вас газета».

— Ха, ха, ха! Ха, ха, ха!..

Губи волоцюги викривила мовчазлива іронія, а в темних, гарних очах відбились всі кольори осіннього смерку.

Встали на ярах мли і хитались тихі, мовчазні. Дрібнесенький дощик став порошити, а будяки, притаївшись неприязною юрбою на рові, шепотіли якісь прокльони невідомо кому.

Небом летіли хмари.

— Де ваш пашпорт?..

Тонкі ніздрі та верхня губа волоцюги легенько тремтіли, ха, ха!

— Я людина зовсім вільна. Безпашпортний гість землі.

І в цьому вся трагедія.

Шарпнув засмаляною рукою свою рідку, клинцем підстрижену бороду й став говорить впівголоса.

— Є люди випадкові, безбілетні пасажири тієї плянети.

Життя для них — то вічна тюрма і арешт, бо появились на землі без пашпорта. Силоміць втручені в життє.

Раптом оглянувся позад себе на чорний від мли шлях, що далеко десь зливався з небом в одну брудно-сіру цілість, і було видно, як на лице його виплинув помаленьку тихий, здивований жах.

— Яка за мною довга лишилась дороїчі...

Вітер вхопив жовте листя, закружляв над полем і прогнав високо в каламутну розтіч мли. Стеблами соломи замів і кинув по ровах.

— Яка за мною довга лишилась дорога... така сіра всенька і повита млою.

— Проходять по ній такі ріжні тіні, як я, і не лишають навіть слідів своїх босих ніг.

— Все замітає дощ і мла.

— Сьогодні виїмково поганий день. Просто нема чим дихать.

— Який нудно сірий ллє.

Дві темні борозни впали на чоло волоцюги від брів, мов два згорнуті крила смутку.

— Цікаво знати, хто з нас більше має шансів на відродженнє, я чи той жовтий лист?..

Високо в повітрі кружляв лист кленовий, танцював, плив і врешті впав у рів. Глядів за ним пильно «безпашпортний» аж до кінця і мляво всміхнувся, потім підніс руку вгору й писав пальцем на тлі неба. Дорога спадаючого листа.

Дощ падав тихий, плаксивий, і хмари розтріпались по небі, тяжкі та безрухі, мов намоклі у зчорнілій крові плахти. Тільки далеко за лінією синіх лісів горіло пасмо червоного неба.

Смуги крови і злота мигтіли там між небом та землею, мов шпара в чорно-сивім безмірі.

І ось високо у хмарах зірвався крик журавлиний як заклик у кращу дорогу, впав на саме дно волоцюженої душі.

Підняв тоді голову і вглядівся в ту червону далекість заходячого сонця.

— Є десь земля инча, куди відлітають ці журавлі,— прошепотів загадано.

В тихих, натомлених ритмах крил плив ключ журавлиний у горючу ріку сонця, в золотисто-фіолетову даль.

Чорні постаті летючих птиць рисувались на цім тлі з розгорнутими крильми, з витягненими шиями, повні непоборної жаги й сліпого льоту до своєї мети.

Плили в сонці до сонця, тільки на землю падали їх підхмарі, обірвані голоси.

І раптом в тій величній далекости, в пурпурній розточі заходу вицвів пальмовий гай. Далеко в непробіжнім просторі золотом облиті стояли кипариси, цвіли цитрини та пальми.

Розпливались в далекости, як чудово-ніжна фата-моргана, і журавлі розтоплювались тоже далеко десь в пурпурі і вогні.

Тоді чоловік в лахмітті схопивсь і почав йти градою, крізь стернистий лан, навпростець в червоне сяйво соняшного пожару.

І в його постаті було щось з летючого самотньо журавля.

Йшов заглядений, повен руху в даль, з тією легкістю, з якою проходять бездомні люди чужину. Йшов довго так, поки не щез на обрію пальмовий гай і в пригасаючій посвіті втопились журавлі. Йшов, як тінь темна, крізь чорний відліг землі, а коли померкли останні блиски сонця і запали тяжкі ворота хмар — чоловік щез також і втопився в смерку.

Олександрія, 1910 р.

Чим достойніша у народа література, тим тривкіше стоїть його народність

М. Костомаров

Микита ГОДОВАНЕЦЬ
Годованець Микита Павлович народився 26 вересня 1893 року в с.Вікнина Тернівської волості Кам'янець-Подільської губернії (нині - Гайворонський район Кіровоградської області) в селянській сім'ї. Після закінчення Степашанської вчительської школи навчався на дворічних курсах з підготовки до університету, вчителював у церковно-парафіяльних школах сіл Орлівка та Бубнівка на Поділлі. В 1914-1918 роках перебував не військовій службі. Повернувшись до рідних місць, деякий час вчителював по селах, а затим став працювати в редакціях газет "Червоний край" (Вінниця) та "Радянська Волинь" (Житомир).
Перші вірші Годованця з'явилися друком 1913 року на сторінках київського тижневика "Маяк". Низка поезій побачила світ у газеті "Свободное слово" (Ревель) у 1917 році. В його перекладі політвідділ 41-ої стрілецької дивізії Червоної Армії в 1920 році видав збірочку Дем'яна Бєдного "Байки і пісні". Перша книжка оригінальних байок "Незаможник Клим" вийшла друком у 1927 році. Загадом на межі 20-х-30-х років він видав близько десятка невеличких обсягом книжечок, що несли переважно мотиви агітаційні, пов'язані з тогочасними завданнями утвердження нового в господарюванні, побуті, культурі.

31 січня 1937 року Микиту Годованця було заарештовано і за постановою особливої наради при НКВС від 13 червня того ж року вислано на Середню Колиму, де він пробув до 1947 року. Аж через десять літ, 11 вересня 1957 року, дістав офіційну реабілітацію - довідкою військового трибуналу Київського військового округу засвідчувалося, що постанову особливої наради від 13.VІІ.1937 року "скасовано і справу припинено".

Друг зрадив?
Горе б'є?
Не плач!
У тебе є
Читач!
Покривдив критик дуже?
Забудеться, мій друже,
Погасне з часом кривди жар...
До негіді утратив осоружність?
Втекла відвага, віра, мужність?
Уже ти не байкар!


Оселившись у Кам'янці-Подільському, Микита Годованець віддається активній літературній роботі. Пише оригінальні байки, здійснює переклади і переспіви, вивчає досвід української класичної, російської, і загалом європейської байки, подає практичну допомогу молодим байкарям, проводячи з ними в Кам'янці-Подільському творчі семінари.
Помітним внеском досвідченого митця в розвиток української байки стали його книги "Байки" (1957), "Заяча математика" (1961), "Конвалія і Лопухи" (1966), "Талановита Тріска" (1967). Тривалий час Годованець трудився над художнім освоєнням байки античних часів, епохи Відродження, творчої спадщини видатних західноєвропейських майстрів цього жанру. Його праця увінчалася виданням книг "Ріка мудрості. Байки за Езопом" (1964), "Веселий педант" (1965), "Байки зарубіжних байкарів у переспівах та перекладах Микити Годованця" (1973).
Помер 27 серпня 1974 року.
Іван Зуб

ЛУ 28 (4437) 11.07.1991

Творчі джерела багатьох його байок ідуть від прадавнього Езопа:

Езоп їх вигадав і ввів у моду,

А я удруге народив

І духом рідним збагатив,

Подарував коханому народу,

Щоб він у праці, в боротьбі

За людське щастя, за свободу

Мав на озброєння собі.


«Понад тисяча творів, що вийшли з-під його пера – це справжня ріка мудрості. Початок її у джерелах фольклору, в казках і прислів’ях, у піснях і думах. І недаремно Микиту Павловича Годованця називають патріархом української радянської байки, бо через усе своє життя проніс він у серці незрадливу відданість до цього бойового жанру літератури» (Феофан Скляр).

Голуб і лелека.

Якось-то навесні,

Коли настали теплі дні,

Лелека з вирію прилинув

На дороге гніздо своє,

Що восени покинув

(В житті усяко є!)

Домашній Голуб запитав:

- Де, друже, був?

Що чув?

- До вирію літав.

Злякався – вітер в уші свище,

Із півночі повіяв холодище,

За ним повзе страшна зима…

А в вирію… Зими нема,

Природа стрінула привітом:

Там вічне літо!..-

А Голуб з усміхом йому:

- Тоді ж чому

Ти кинув ту країну,

Розхвалений той рай,

І повернувся на Вкраїну?

- Бо це – мій рідний край!

Любов до рідного – могутнє диво!

Нехай живеш на чужині щасливо,

А туга гірко в серце б’є:

Зове Вітчизна й путь далека,

І ти летиш, як з вирію Лелека

В гніздо своє.

Чванькувата сокира

Дорогу дай! Сокира в ліс пішла,

Велична, гостра, чваньковита,

Казали всі –у ділі бита,

Хоч і ні разу ще у лісі не була.

Хвалилась, гордовита,

Мов панночка яка:

- Всю гниль я виведу у лісі!

Поляже кропива, безлика і жалка;

терен колючий виріс на узліссі –

геть винищу, як шкідника;

Осичина, що поряд з Дубом,

Розлучиться із пишним чубом.-

Сокира в ліс пішла,

На лист гнилий лягла

Спочити, подрімати,

Забула, що потрібно працювати,

Залежалась, іржею обросла…

Багато мовить язикатий,

А як до діла треба стати –

Не хоче вийти навіть з хати.

Засуха в роті

Мартин жагою на жнивах горів,

Затерп язик, не змочений у слині.

- Чого там горювать? – сказали жниварі. -

Он джерело холодне при долині –

Піди нагнись і пий! –

Мартин товстий,

Постоявши при джерелі,

Бреде назад, чорніший чорної ріллі.

Питають його: - попив, Мартине?

- Еге, «попив»! Знать, доведеться гинуть:

Вода, як лід, кипить,

Та з джерела попить –

Прийшлось би гнуть хребта,

А в мене, бачите ж, комплекція не та!

Читців частенько можна стріти:

Не хочуть думати, чуттям горіти,

Немов Мартин той, не нагнуть чола,

Щоб з мудрого напитись джерела.

Свистун

Осел-степняк намислив хор створити,

А Ховраха в солісти запросити:

- Ти маєш ніжний свист,

І з тебе вийде видатний артист.

Талант завсігди людям милий,

Він має завжди похвалу,

Як сторож правді, ворог злу!

- Та що ти, сизокрилий?

Таланти розгорнуть –

То треба упрягтись в роботу,

Добряче спину гнуть

І не жаліти поту.

А я… Я на колгоспному лану

Живу, не сію і не жну:

Коли комбайн пшеницю косить –

ховрах готове зерно носить;

Коли мороз лютує надворі –

Живу, як Бог, в своїй норі!

Хто звикне паразитом жити –

Того мистецтву не зови служити.

Яблуня.

Сосна, що поруч Яблуні росла край саду,

Питає Яблуню крислату:

- Чи зустрічався хто тобі в житті,

Про кого бережеш чуття святі?

Сказала Яблуня: - Сусідко мила!

Охоче я скажу,

Про кого спогади у серці бережу,

Які я все життя любила:

Нехай благословенна буде та рука

Садівника,

Яка

Мене, зелену дичку нащепила!

Якщо мої плоди, медові та іскристі,

Цінуються людьми, як перли чисті,

Якщо народові даю користь яку –

Вся честь Садівнику!

Навчителю! Це ти

Мене підтримав, юнака,

Коли схибнулась кладочка хитка,

Щоб я не впав із висоти

В бурхливу воду;

Ти показав стежки, Якими йти

Служить народу.

Тетяна Яковенко

Село Соболівка, що в Теплицькому районі, займає значне місце на літературно-мистецькій карті Вінниччини. Тут народилися талановита письменниця-емігрантка Галина Журба та самобутній художник Едуард Руппельт, багато літ записувала пісенні перлини фольклористка Євгенія Тондій. Сьогодні гордістю Соболівки є чотири народних аматорських колективи: дитячий фольклорний “Цвіт папороті”, жіночий вокальний “Яворина”, камерний хор і драматичний театр, який нещодавно відзначив славне 90-ліття.

Саме в цьому мальовничому селі в робітничій родині 16 травня 1954 року народилася відома поетеса, науковець і громадська діячка Тетяна Яковенко. Як згадує сама Тетяна Василівна, в їхній родині панував культ книги і для неї найпершими і найдорожчими подарунками були дитячі книжечки, гарно ілюстровані і жалісливо-повчальні. Мама, Розалія Станіславівна, дуже любила вірші, тому довгими осінніми вечорами не раз читала вголос Шевченків “Кобзар”, знала напам’ять усього “Євгенія Онєгіна” в перекладі Максима Рильського. У селянській хаті була доволі ретельно підібрана чимала бібліотека української та світової класики, виписувалися “товсті” журнали. За цим слідкував батько, Василь Ксеньович, головний механік РТС. Він же й підказав дев’ятилітній школярці надсилати свої вірші до республіканської газети “Зірка”, де один з них і був опублікований у 1963 році. Природно, що в сім’ї, де панувала поетична атмосфера, заохочувалися перші творчі спроби доньки.

Найпершими літературними наставниками для юної поетеси стали Ніна Гнатюк і Михайло Каменюк, Анатолій Бортняк та Михайло Стрельбицький… Саме до їхніх порад дослухалася на творчих нарадах, їм довіряла перші добірки. Мабуть тому Тетяна Василівна згодом, як ніхто інший, з великою любов’ю і терпимістю допомагала юним подолянам розкрити і відшліфувати свій талант. Скільки їх випурхнуло на літературний небосхил з літературно-мистецької студії «Мережка», яку письменниця понад 10 літ вела при Вінницькому міському палаці дітей та юнацтва, з педінститутської літстудії “Вітрила”, яку очолює з 1995 року.

Після закінчення десятирічки трудовий гарт дівчина пройшла робітницею Соболівського цукрового заводу. Згодом – вчителювала.

Педагогічну діяльність Тетяна Яковенко розпочала вчителькою російської та української мови й літератури в школах Тепличчини. Водночас навчалася на заочному відділенні філологічного факультету Вінницького державного педагогічного інституту (нині університет ім.Михайла Коцюбинського), який закінчила в 1977 році, здобувши фах учителя російської мови та літератури. В 1995 року тут же отримала диплом учителя української мови та літератури.

Працювала Тетяна Василівна й на комсомольській роботі, однак цей чиновницько-казенний хліб виявився глевким для її поетичної натури. Тому з вересня 1983 року обійняла посаду асистента кафедри російської та зарубіжної літератури Вінницького педінституту, який з того часу став її другою домівкою. Закінчила аспірантуру при Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка і в грудні 1987 року захистила кандидатську дисертацію. З жовтня 1994 року вона доцент кафедри світової літератури Вінницького педуніверситету, з вересня 1999 – доцент кафедри української літератури цього ж вузу. За багаторічну плідну працю в 1993 році Т.В.Яковенко удостоєна почесного звання «Відмінник освіти України».

Не секрет, що всяка творчість – це талант, помножений на невтомну працю, одвічне невдоволення собою і щирість, яка є чи не найважливішою, адже читач не терпить і не прощає фальші. Особисто для мене поняття “щирість” майже завжди асоціюється з іншим – совість. Певне, для Тетяни Василівни – теж, адже не дарма дала своїй першій поетичній збірці просту і водночас ємку назву – “Совість”. Ця книжечка побачила світ 1986 року у столичному видавництві “Радянський письменник” за підтримки нашого славного земляка Олега Чорногуза, хоч могла би вийти набагато раніше, якби авторка не була такою вимогливою до себе. Услід за нею письменниця подарувала поетичним гурманам цілий букет інших: “Любов вам до лиця” (1987), “Щоденна Батьківщина” (1990), “Автопортрет з конваліями” (1992), “Передчуття трави” (1993), “Кольорова ніч” (1998), “Спокуса сповіді” (2001), “І золото сміху, і срібло сльози” (2006). У 1987 році Тетяна Яковенко стала членом Спілки письменників України.

Кожна її збірка – це неповторна лірично-філософська сповідь жінки, залюбленої у світ, життя і людей. Під цими одкровеннями, глибоко інтимними, щемливими, але завжди оптимістичними, могли б сміливо розписатися сотні тисяч сучасниць. Бо така сутність поезії – зцілювати стражденних, поїти живлющою водою спраглих, вселяти надію розчарованим.

Вірші Тетяни Яковенко захоплюють чіпкими метафорами та блискучими образами, що надовго запам’ятовуються, свіжими римами і ритмомелодикою (бо ж закінчила в дитинстві музичну школу!).

Важливе місце у творчості Тетяни Яковенко займають переспіви зі Святого Письма. Починаючи з середньовіччя, до Біблії зверталися багато українських поетів, у томі числі й світочі нашого духу Тарас Шевченко і Леся Українка. Долучилася до цієї подвижницької справи й Тетяна Василівна, пропустивши безсмертні біблейські тексти крізь своє серце. Свідченням цього стали книги переспівів “Псалми Давидові” (2002), “Книга псалмів” (2003), “Пісня над піснями” (2004), “Книга Екклезіястова” (2005), “Книга пророка Даниїла” (2008), “Книга Рут” (2008), “Книга пророка Софонії” (2008), “Книга пророка Йони” (2008).

“Письменниця тонко відчула делікатність і особливість образної мови Давидових псалмів. Вона зуміла вишуканою мовою передати сакральність їхнього змісту. Той, хто відкриє сторінки книги переспівів Давидових псалмів Тетяни Яковенко, відчує, наскільки вони легко читаються і сприймаються в поетичній формі. Впевнений, що не менш природно вони ляжуть на музику”, – писав про “Псалми Давидові” єпископ Софрон Мудрий.

З успіхом спробувала себе поетеса і в царині дитячої літератури. Її книжечки “Казка про бджілку Джулю”, “Спорт у звірів у пошані” та “Казка про мишку Бришку”, написані для внука Данилка, сподобалися маленьким подолянам, їхнім батькам, бабусям і дідусям.

Творчість Тетяни Яковенко поцінована багатьма преміями, серед яких обласна молодіжна літературно-мистецька ім.М.Трублаїні (1978), всеукраїнські літературні ім.Михайла Коцюбинського (2002), “Благовіст” (2003), літературно-мистецька ім. Є. Гуцала (2004), ім. Івана Огієнка (2008), ім. Михайла Стельмаха (2008), обласна літературно-мистецька ім. Марка Вовчка (2008), міжнародна ім. Івана Кошелівця (журнал “Соборність”, Ізраїль) (2008). У 2004 році їй присвоєно звання “Заслужений працівник культури України”. Та найбільша нагорода для письменниці – це захоплені очі читачів, схвальні відгуки і сльози радості на їхніх очах.

Як депутат Вінницької обласної ради V скликання, голова комісії з питань освіти, культури та духовного відродження і голова обласної краєзнавчої літературно-мистецької громадської організації “Велика рідня” Тетяна Яковенко проводить велику просвітницьку роботу. За її ініціативи та безпосередньої участі відбулося чимало міських, обласних та всеукраїнських освітніх і культурних заходів, проведених Вінницькою обласною радою, обласною універсальною науковою бібліотекою ім.К.А.Тімірязєва, Вінницьким педуніверситетом, обласним та міським управлінням культури, Національною Спілкою письменників України. На її вірші композитори Ольга Янушкевич, Андрій Шинькович, Олександр Пільчен, Леонід Грушевський та інші написали кілька десятків пісень, які виконують творчі колективи області.

Напередодні вагомого життєвого рубежу, коли доля виставляє дві славних п’ятірки, Тетяна Яковенко схожа на рясну яблуню, яка цвіте на увесь літературний сад і дарує своїм шанувальникам п’янкі блідо-рожеві суцвіття. Тож нехай те буяння триває якомога довше, а ми будемо вітати назвою її ж збірки: “Любов вам до лиця”.

Валентина СТОРОЖУК

поетеса, заслужений працівник культури України

Тайна поетичного вислову.

Що ж це ми, люди, не спішимо — спимо ?
Яким бадиллям полину
Зрости під українським сонцем
На українському лану
Засіяний у землю стронцій ?
Навіть ядерний сивий смертельний останній мороз
На вцілілих шматках намалював дерева і трави.
Живи-живи, спіши, мов навіжений,
Бо хтось, здається, бігає хутчіш.
Ніч не б#160;уває чорна,
Чорним буває день.
Політ вві сні — яскрава скалка щастя,
Можливою лише після життя,
Поміж життям і вічністю.
Найперше право генія — свобода.
Я просто жінка
Не дивуй — їй-бо
Я в лід абстракцій вірити не хочу.
Коли і справді є на світі Бог —
Твої у нього мусять бути очі.
А що таке, подумати, любов?
Це, може, просто — на деревах іній.
Що я знаю про тебе?
Тільки те, що люблю.
Ніхто нічого не винен.
Тим більше — в любові.
... любов — це нічний колодязь,
де на денці зоря волога.

*

Жінка повинна належати

тільки одному єдиному,

Тільки одному-однісінькому,

пошли його, Боже, кожній.

Жінка повинна жити

вірністю лебединою,

лагідно-молодою, трепетною, тривожною.

Бо жінка – вона ж – сніжинка,

крапелька-золотинка,

Очі у неї – неба сонячна пелюстинка.

Хто її сльози витре?

Вкриє своїм крилечком?

Хто захистить од вітру

свічку її сердечка.

Ходить пітьма навшпиньки,

сонно дитина дише.

Жінка на те і жінка,

щоб не вмирала тиша.,

Щоб на душі – прозоро,

як на святий Великдень,

Щоб задивлялись зорі

соняшниками у вікна.

Перша в косі сивинка,

наче пелюстка вишні.

Жінка на те і жінка,

щоб не згасала ніжність,

Щоби печаль зцілити

відданістю й любов’ю,

Щоб її молитва

швидше дійшла

до Бога.

Бо жінка – вона ж – сніжинка,

крапелька-золотинка.

В неї ж не очі –

неба сонячна пелюстинка.

Хто її сльози витре?

Вкриє своїм крилечком?

Хто захистить од вітру

свічку її сердечка?

Жінка повинна належати

тільки одному-єдиному,

Тільки одному-однісінькому,

пошли його, Боже,

кожній...

Пошли його, Боже...

Похорон

Ховали „інтернаціоналіста”.

Блищала глухо цинкова труна.

Нестерпно пахло тополиним листом,

і плач дівочий танув, як струна.

Руда земля розверзлась чорнорото.

Чекає хижо мовчки на своє.

А мати на колінах у болоті

обмацує труну: „Чи ж він там є?”

Стоять, відводять очі вбік солдати.

І шепотить солдатик ледве чуть:

„Не велено...

Не можна відкривати...

Не велено...”

Уже струмки течуть.

Уже весна така глибока, рання.

Учора вже летіли журавлі.

Таке врочисте вийшло поховання –

школярики стоять, учителі.

А голосок дівочий квилить, квилить,

соромиться кричати на весь світ.

Кого клясти? Кого назвати винним?

І що той світ? Хіба він дасть одвіт?

На хрест сусідній похилився тато,

похнюпилися братики малі.

В селі ховали воїна. Солдата.

У мирному вкраїнському селі.

Яблуневий рай

Вір мені – це не гра

і не пусті слова.

Цей яблуневий рай

буде ще день чи два.

Неба ясний єдваб

з’їсть дощова імла.

жовті свічки кульбаб

завтра згорать дотла.

Може, сьогодні ще

буде хоч трохи мій

чорних твоїх очей

владно-печальний хміль?

владно-солодкий чад,

неутоленний біль

наших гірких мовчань.

Хай залишає нас

цей неймовірний край,

наш яблуневий час,

наш яблуневий рай,

ніжний до забуття.

Бачиш, якамораль?

Як і оце життя

Книга Екклезіястова.

(Уривок)

Навіть трохи глупоти зганьбить тобі добре ім’я,

Так, як миро псують кілька мух, що попали в оливу.

Серце мудрого прагне туди, де невинність сія,

А безумного тягне туди, де спокуса зрадлива.

Нерозумний бреде й ні одної з приваб не мине,

Навіть там, де нелегко отого багна відшукати,

Напускає на себе поважність, хоч видно – дурне,

Дратівливе, нестримне, лихе, ще й до того ж – пихате!

А розумний, що Бога шанує, шанує й людей,

І уміє у серці притлумити галас обурень,

Бо розважлива лагідність кару небес відведе,

І притишить в душі нетерплячій розгніваній бурю.

Бо не кожен володар земний справедливий завжди –

Бачив зло я й таке, що спільності людській на благо,

На великих висотах глупота бездарна сидить,

А багатий на розум – понижений аж до зневаги.

Бачив я, як на конях баских величались раби,

Бачив піших князів, що брели, в кров збиваючи ноги.

Для людини під сонцем доволі і щастя, й журби,

І неволі. І все це – від Господа Бога.

***

Кожен має свою дорогу,

Щоб на ній залишити слід.

Кожна жінка шукає Бога

І на небі, і на землі.

Бога-батька чи Бога-сина

на увесь свій недовгий вік,

щоб молитися на колінах

На його найсвятіший лик.

Щоб молотися, хто як знає,

На єдність його святу.

Хто сказав, що його немає

І на небі, не те, що – тут?

Відступає з душі тривога,

І марнота, і суєта.

Кожна жінка шукає Бога,

І у цьому вона – свята.

Звідки ж брати надію й силу?

Силу вірити? От скажи!

Боже праведний, Боже милий,

Захисти і обережи…

***

Ви знову снились. Я вже Вас боюсь.

Мене уже лякає Ваша врода.

Я в Ваші сни, як пташка в шибку, б’юсь.

А Ви в моїх – мов кам’яний господар.

Ви вже давно чи не у кожнім сні –

загарбником чи можновладним князем.

Я Вас люблю. Навіщо ви мені?

Я Вами нецілована ні разу.

Я Вас люблю, хоч ця любов сумна.

За те, що Ви – філософ і самітник,

що пізнання невидима стіна

усе зростає поміж Вами й світом.

Я Вас люблю, хоч не завжди збагну

ні Вашу правду, а ні Вашу мрію.

Я вашу душу, світлу й крижану,

ні подихом, ні словом не зігрію.

У світі, де ні віри, ні жалю,

де не живуть ані орли, ні леви,

я Вас люблю. Я просто - Вас люблю.

Так, може, люблять квіти і дерева,

так, може, люблять тихий перший сніг

чи кольори утраченого раю,

чи голос Ваш, що чи не в кожнім сні

зове й зове, і сам куди – не знає…

А ніч – на те вона і ніч.

А ніч – на те вона і ніч.

Щоби земля зливалась з небом.

Щоб дозволялося мені

торкатись думкою до тебе.

І в позахмарній висоті,

де впереміж - і зорі, й квіти –

летіть-летіть-летіть-летіть

до тебе, і не долетіти.

На те і ніч. Одна вона

з’єднати може небо з тілом,

коли – ні берега, на дна,

а тільки – хвиля божевілля

і піднебесний вир.

Невже

це знову серце воскресає?

Чекай на мене. Я уже

твою ріку перелітаю…

Молитва

Дозволь мені жити тихо,

не заздрити і не гнівитись,

не побажати лиха

нікому на білім світі,

не порадіти болю,

не позлоститись з горя,

і не узнать ніколи,

хто мій найбільший ворог.

Господи Вседержителю,

мудрим підтримай словом,

дай мені так прожити,

щоб не зробити злого,

злого не тільки вчинком,

але й у думці грішній,

Боже, я ж тільки жінка,

дай мені в серце тиші.

Дай мені в серце миру,

лагідності у мислі,

дай мені в душу віру

у найдревнішім смислі.

…Дозволь мені жити тихо.

…Дай мені в серце миру.

…Дай мені віру.

***

Старенька світлина, де мама іще молода,

і я, ще мала, коло мами тулюсь огірочком,

і мамина мама, і річки повільна вода,

і дід Станіслав, мамин батько, у білій сорочці.

І дід ще не сивий. І в мами коса, як змія.

І мамин весь рід – за спиною – гурточком щасливим.

і річка тече. І за маму тримаюся я.

І не боїмось об’єктивності об’єктива.

Ще мама не має зятів, невісток, онучат.

Далеко й мені до мойого єдиного сина.

Ми просто собі – на світлині –плече до плеча.

І річка тече. І далеко іще не осіння.

І дідові вуса, і мамина добра рука,

І книгу Буття хтось над нами у небі гортає.

Старенька світлина, де мама, і я, і ріка,

правічна ріка, що ніколи назад не вертає…

Абсолютно ніщо не є таким само важливим для культури нації, як її мова. Вільгельи фон Гумбольдт

Галина Тарасюк

Галина Тимофіївна Тарасюк народилася 26 жовтня 1948 року в селі Орлівка Теплицького району Вінницької області в родині з глибокими національними традиціями. Батько: Тарасюк Тимофій Омелянович - був бібліотекарем, завідуючим сільським клубом. Мати: Тарасюк Ксенія Кирилівна - колгоспниця.

Після закінчення з відзнакою Великомочульської середньої школи Г. Тарасюк працювала вчителькою англійської мови Бджільнянської восьмирічки та літпрацівником Теплицької райгазети «Зірка» на Вінниччині.

У 1968 році через гоніння за "націоналістичні погляди" змушена була переїхати на Буковину. Закінчила філологічний факультет Чернівецького Національного університету імені Юрія Федьковича. Жила в Чернівцях. Працювала в Заставнівській районній газеті «Прапор перемоги», обласних та міських часописах: «Молодий буковинець», «Буковина», «Чернівці», «Доба», на обласному телебаченні, старшим науковим працівником Чернівецького літературно-меморіального музею Юрія Федьковича. Була редактором першої в країні демократичної (відродженої) газети «Час», організатором прогресивного жіночого руху, головою Жіночої Громади Буковини.

2000 року переїхала в Київ до чоловіка - кінорежисера Володимира Андрощука. Працювала заступником редактора газети "Слово Просвіти", кореспондентом "Вечірнього Києва", редактором відділу "Літературної України", головним редактором телестудії "Наше місто" (м. Бровари). Нині працює в "Українській літературній газеті".

Багаторазово висувалась на здобуття Шевченківської премії.
[ред.] Твори:

Збірки поезії:

Книги прози:

Публіцистики:

«Трепанація» (Бровари: «Відродження», 2006), а також понад 500 публіцистичних статтей на захист української мови, духовності, свободи слова та інших демократичних завоювань, надрукованих у різні роки в різних виданнях та ЗМІ.

[Премії:

Роман "Сестра моєї самотності" став книгою року у 2009 році

а також журналів «Жінка», «Німчич», «Березіль».

Твори, перекладені на вісім мов світу, друкувалися в зарубіжній періодиці, в антологіях та збірниках. Окремим виданням в перекладі російською вийшла збірка поезій «Свет родника» у московському видавництві «Советский писатель» [1989 р).

Нагороди:

Звання:

Заслужений працівник культури України.

Родина:

Посилання

Персональний сайт Галини Тарасюк
Щоденник Галини Тарасюк

***

Не витязь, не лицар, не воїн –

я тільки маленька жінка,

що гірко втомилась від воєн,

від битв і тяжких поєдинків

з ординцем, з врагом-супостатом,

з напасником… з цілим світом…

І вічно горить моя хата,

і плачуть голодні діти.

А я – все – з серпом і молотом,

а я все – на полі брані

змагаюся з голодом-холодом

і в бій свій іду останній.

Заради чого? Заради

кого – цей клопіт і клопіт?

Й приречена на барикади

і ким?! – на життя в окопі?

Десь пахнуть жінки «шанеллю»,

в шовках – від Кардена й Ле Монті.

А я – в кирзаках і шинелі –

на фронті, на фронті, на фронті…

Допоки ж? – (побійтеся Бога,

гетьмани, вожді, президенти!)

- одвічна – на смерть – облога,

- трагічне – ні жити, ні вмерти?!

…Мовчать полководці і ратаї,

мужчини – володарі світу,

й питають у Божої Матері –

в маленької жінки – одвіту…

***

От, нарешті, й прибули!

От, здається, вже й приїхали!..

Тихо як! Перегули

слів високих буйні віхоли.

Буйні голоси братів

знов над чаркою гіркою –

ні вождів, ані катів,

а не маєм супокою.

В маєві нових знамен

кружеляємо сивуху…

Нам лиш лізти на рожен

вистачає, браття, духу.

Нам би тільки за шаблі

та на вражії редути!

Та за правдоньку – в Сибір!

Та за воленьку – під Крути!

А зосталися живі –

знов на душу – три гетьмани…

І гримить вслід булаві

в полинища слава п’яна!

…Доборолись… Навкруги

аж до неба – воля й воля!

Та іржавіють плуги

край здичавілого поля…

Блудить в мізках мідний чад,

бродить кров’ю жовта брага:

чи в історію назад?

Чи покликати варягів?

Точить душу переляк:

мо’, податися у жебри?

І, як цареградський гак,

знак питання – попід ребра!

Сива мука чи мука

засипає очі чорно…

Чи то Господа рука

крутить долі чорні жорна?..

***

Село і ніч. І місяць уповні.

Зітхає сад крізь медяну дрімоту.

А ви в мій сон, як в золоті ворота,

в’їжджаєте на білому коні.

***

Воля твоя безмежна

і благодать твоя

в небі самотньо мерзне

крик журавля

в небі самотньому небі

як одиноко тут

блискавок чорні стебла

дикою синню цвітуть

терпко і трепетно ллється

вічності світло бліде

Господи все це зветься

любов’ю в людей

БЕРМУДСЬКИЙ ТРИКУТНИК

Уривок

Вранці він скаже Нонні: приведи Її.

Дружина сіпнеться, скине норовисто голову, як вірний бойовий кінь, і її зів’яле, зі слідами колишньої вроди обличчя спалахне ревнивим молодим рум’янцем. Але він знає: цей спонтанний бунт триватиме лишень одну мить. За тим все ображене єство Нонни знову повернеться у звичний образ Надєжди Константіновни Крупской, всерозуміючої, всепрощаючої соратниці, товариша, друга і няньки безумного, жорстокого генія, і її потемнілі від образи базедові очі знову стануть чистими і лагідними, як цвіт резеди.

Ні, він скаже Нонні так: я хочу бачити Її. Скажи Їй, що я хочу Її бачити.

Дружина побіліє, опустить долу, мов Крупська, свої базедові очі, щоб приховати від нього сльози образи чи лютої ненависті, і покірно вийде з будинку. А він дивитиметься з вікна, як дружина йтиме через подвір’я дачі, стежкою, обсадженою розквітлими мальвами, відчинятиме хвіртку, перетинатиме вулицю і довго дзвонитиме у дзвінок на брамі розкішної вілли, яку, за словами сусідів, рік тому придбала Та... Він не бачив Її сто років. Бачив тільки дорогі іномарки, що заповзали й виповзали з брами. Його бентежила і ображала ця показушна засекреченість, ця жлобська показушність... він зневажав Її, лаяв на чім світ і... думав про неї.

Він скаже Нонні: приведи Її. І дивитиметься, як дружина принизливо, мов служниця якась, чекатиме під брамою, доки та зволить вийти, або відчинить хвіртку, або...

Він може нафантазувати сто варіантів їхньої розмови, але ніколи не дізнається, як воно було насправді. Чим більше він писав про жінок, тим більше переконувався, що не знає їх, що ніяка логіка, ніяка бісексуальність, точніше, психологічна присутність в єстві творчого чоловіка іншого, протилежного статевого начала, не здатні пізнати чи бодай передбачити стихію, яка називається Жінкою.

Але він знав, що та, друга, прийде. Уявляв, як вона йтиме добре знайомою їй, обсадженою мальвами стежкою, опустивши очі, трепетно перелякана, як середньовічна відьма на вогнище інквізиції. Йтиме вперше при світлі дня, довголітня таємнича нічна гостя, як сказав поет, його гріховниця пречиста... Тим часом Нонна, вдаючи, що нічого не відає, накриє на веранді стіл, і вони всі троє питимуть чай з варенням або морс із афин-чорниць, фірмовий напій дружини. Вони розмовлятимуть – байдуже про що. Або взагалі ні про що. Бо то зовсім неважливо. Для нього важлива та небезпечна енергетика, та гріховна, майже смертельна напруга, яка єднатиме їхній Бермудський трикутник... Той, схожий на електричний, розряд, який давно не сотрясав – до корчів у м’язах, до стукоту зубовного – його втомлене тіло і вихолощену душу...

Метрові не спалося й не писалося. Він сидів в улюбленому своєму шкіряному кріслі, такому ж бувалому, щоб не сказати – старому чи потертому, як його хазяїн, у темному кабінеті, дивився в невидимий у темряві старий сад за вікном і згадував ті роки, коли йому писалося. Саме тут, у цьому кабінеті, на цій старій, але ще добротній дачі. Все життя він працював, як молотарка в жнива: шалений ритм його творчості вражав і приятелів, і неприятелів. Романи виходили один за одним по чотири на рік. Друкарки по видавництвах стогнали від його нерозбірливого почерку, редактори – від складної, нервової стилістики, перевантаженого подіями і героями тексту, але вилизували кожне речення до віртуозності. І книжки розходились мільйонними тиражами, перекладалися на всі мови Союзу, перевидавалися. На тлі лінивого, тугодумного і часто неосвіченого національного письменства його ерудованість, феноменальна працездатність і жанрова універсальність здавалися якимсь позанаціональним феноменом, унікальним явищем в українській літературі, яке можна було порівняти хіба що з генієм Франка. Але він не любив аналогій, навіть вигідних. І дав це зрозуміти критикам та іншим дослідникам, які на його творчості успішно робили наукову кар’єру, варґанячи один за одним кандидатські і докторські дисертації, видаючи монографії, есеї, літературні портрети...

Страшно подумати, скількох нездар він вивів у люди, зробив ученими і письменниками, врешті, дав шматок хліба з маслом. А вони тепер, коли він уже не редактор журналу, не секретар Спілки, і навіть не депутат, а просто – рядовий письменник, вдають, що його нема. Й не було! Не було його книг, не було його епохи... І це тоді, коли він, (він!) навчив цілі покоління доморощених “інженерів людських душ”, як треба писати гарні, мудрі, а головне – читабельні романи. Він, його книги зробили переворот, революцію у свідомості не тільки писучої братії, а й читачів! А зараз вони роблять вигляд, що його не було. Надто не можуть йому нічого простити ті, хто на його тлі при всіх владах і формаціях виглядали жалюгідними графоманами. І молоді, ці продвинуті-просунені, розкручено-накручені – туди ж: вчать його, як писати бестселер! Звар’ювати можна! Та їх ще в проекті не було, цих пісюнів-писунів, як його романи, ще вогкі від свіжої друкарської фарби, взмиг ока розліталися з прилавків книгарень! А воно тебе ігнорує з цинічною нахабністю, обзиває інвалідом творчості, реанімованим соцреалістичним трупом!.. Правда, деякі, дещо вже втямивши, а найперше свою агресивну бездарність, намагаються очолити ним свої щенячі зграйки. Найбільш просунуті, всі ці пост-того-що-ніколи-не-було, всі ці претенденти на деміургів майже в кожному райцентрі почали інтенсивно видавати енциклопедії української літератури, які поспіль починаються як не з Беккета, то Умберто Еко, Павича чи Міллера, Маркузе і Маркеса, а завершується десятком місцевих постиків та креаторів наднаративної практики, а між цих двох планетарно-містечкових континіумів, як прокладка, його многострадне ім’я.

Що робиться, що тільки робиться! В голові не вкладається весь цей текстуально-рецептуальний ідіотизм, ці еманації-конфігурації з претензією на трансцендентальність...

Спочатку він обурювався, а потім змирився – як-не-як, а хоч якась згадка, тим паче що лайно не розчинить і не поглине діаманта... А далі й загравати почав з перевченими периферійними жіль-дельозами та недовченими столичними карпентьєрами, бо все-таки за цими геніями епохи пепсі майбутнє, принаймні вони довше будуть жити і писати свої супертексти... Може, згадають знехотя і його?..

Але трагедія не в них, голодних на славу, щенятах... Трагедія в тому, що останні десять років він тільки те й робив, що імітував: спочатку творчість, а потім просто працездатність, намагаючись утриматись бодай на плаву, зберегти рештки колишньої популярності. Вдавався навіть до негідних його чесної особи новітніх технологій розкрутки, не гребуючи огидним піаром (і слово ж яке придумали!) від блудливих одкровень про своє каторжне існування в радянську епоху до одвертих описів колишніх сексуальних блудів на шпальтах бульварних газеток. А що було робити?! Попервах він з гідною подиву гідністю (пардон за каламбур) усамітнився на своїй старенькій дачі, як Вишенський на Афоні, навіть телефон відімкнув, щоб не чути голосів із розбурханого “демократами” світу. І все тому, що, як ніхто, знав, що то за нутро справжнє в тих демократів і патріотів, в отих деформованих вилупків Системи... І що ж – його забули в ту ж мить, як він вимкнув телефон, що зовсім легко при перенасиченому новими, різномастими “героями“ інформаційному просторі. Мало того! Його досить посутній-таки ювілей проминув непоміченим, жоден собака не дзявкнув. Тож довелося міняти тактику і стратегію, щоб знову примусити цих гівнюків рахуватися із собою. А вони ніби того й чекали. Не всі, але дехто заворушився. Кілька видавництв запропонували свої послуги. У відповідь він запропонував їм перевидати свої останні романи, мовляв, новий ще... пишеться.

Але вся трагедія в тому, що роман не писався... що йому взагалі не писалося... Щось ніби зламалося в ньому і безповоротно щезло. Що: порив? цікавість? натхнення? жадоба слави? спрага самовираження? потреба месіанства? здатність володіти душами й думами?

Зникло все. Зосталася одна пустка. Втома. Навіть злістю на себе самого і на цілий світ він не годен був пробудити в собі бажання писати. Нехіть, байдужість ніби вив’ялили душу, як спека і вітер – тараню. Рука ліниво брала ручку і тут же з огидою відкидала її. Голова відмовлялася думати, тим паче фантазувати, серце – прискорено битися, душа страждати і тішитися народженому у власних нуртах слову.

Даремно він гортав сторінки книг великих попередників, які колись збуджували в ньому здорову заздрість, почуття суперництва, – геніальні рядки здавалися примітивною дурнею, наївним моралізаторством, школярським відкриттям давно відкритого. Не заводили його і недолугі тексти розкручених вже не дуже молодих і зовсім молодих авторів, якими кишіли товсті літературні журнали, що їх дружина привозила з Києва.

Іноді апатію породжує якась тілесна недуга, поглинаючи всі життєві оптимістичні сили. Але ж він чувся, як на свій поважний вік, цілком здоровим фізично і психічно, повним сил і енергії, які чомусь ниділи в ньому...

Пошуки причини власної бездіяльності скоро стали його ідеєю-фікс. Він постійно про це думав, бабраючись у собі, аналізуючи кожен порух душі, кожен імпульс тіла. От і зараз він сидів у темряві, дивився в темряву і шукав аналогій. Може, він просто постарів? Історія літератури свідчить, що всі геніальні твори написані людьми молодими, точніше до того віку, коли у чоловіка починається фізіологічне згасання... Виняток – великий Ґьоте. Але ж його Фауста спородило юне безумне кохання... Може, і йому спробувати закохатися? Але в кого – на цьому Афоні? Хіба що вигадати якусь жовтороту тінейджерку Лоліту і грішити собі з нею подумки, в еротичних фантазіях, як той добропорядний сім’янин (так пишуть дослідники) Владімір Набоков? Знав же нудний хитрюга, чим відновити притуплений інтерес до своєї особи! Знав!

Тривалість часу залежить від нашого настрою. Розміри простору обумовлені нашою свідомістю.

Хун Цзи Чен

Василь Піддубняк.

Поет, прозаїк, публіцист, есеїст.

Народився 1951 року на хуторі Червоний Кут Теплицького району на Вінниччині в сім’ї робітника цукрозаводу і колгоспниці.

Був вантажником на заводі, арматурником у Вінницькій ПМК.

Закінчив філологічний факультет Одеського університету ім. І.І. Мечникова (1974). Працював кореспондентом і редактором радіо, газет Теплика (Вінниччина), Одеси, Кривого Рога, директором видавництва “Степ” (Херсон), головним редактором альманаху “Степ”, начальником редакційно-видавничого відділу видавництва “Наддніпрянська правда ”, власкором газет «День» і «Сільські вісті», «Голос України», Національного радіо.

Першим із місцевих журналістів обнародував у пресі факти голодомору на Херсонщині («Жниво Молоха», газета «Ленінський прапор», 1989).

Член Національної Спілки журналістів України (з 1979), Асоціації українських письменників (з 2001).

Нагороджений Золотою медаллю української журналістики (2011).

Публікації у обласних і всеукраїнських виданнях. Окремо вийшли: збірка поезій «Пізній листопад»(1997), «Словник журналіста і видавця» (2005), публіцистичний нарис «Жниво Молоха» (2006).

Я – храм

Поезії

ПЕРЕДСЛОВО

1.

Сміялися вельможні свинопаси,

Коли на прикрі ревища вітрам,

Я будував із відстаней і часу,

Із покаянь і віри в Тебе

Храм.

Скресали ріки,

Пінилися вишні,

Хтось зводив дім, хтось – власний комунізм...

А я на гору, довгу і всевишню,

Ніс камінь білий, мідь і бронзу ніс.

І став лицем обвітреним до Сходу:

- За хліб насущний у моїй судьбі,

За білий камінь,

За цілющу воду

Дозволь до ніг вклонитися Тобі!

2.

Господи, почуй слова мої,

Пригорни всі помисли до Слова!

В досвітку яснім і соборовім

Храм і мій (між храмів) ген стоїть.

Я прозрів! І дух мій не розтав,

Як туман над вічною рікою.

Йти у Царство вічне за Тобою,

І нести всевишнього хреста!

Сон лукавий відійшов опріч,

Серце надихає дух Владичний.

Нахиляюсь до Твого обличчя

(Я ще не стрічав таких облич!).

На Голготі бувши, біля брам,

Не один вінок зносив терновий,

Щоб сказати пошепки:

“Я – храм,

Зведений до зводів під Покрову...”

...

Під пологами давньоруських кленів,

Під вежами доісторичних хат –

Уже Ісус, а не “таваріщ Ленін”

Наводять на землі і в небі лад.

...Воскрилюю під оболоки. Далі.

Туди, де світло б’є пітьму крильми.

Цей день мені – для радості й печалі,

Для сповіді глибокої – ця мить!

Я світел Храм на тлі дерев горішніх,

На березі Всевишнього Дніпра...

Прошу прощень. За те, що правда грішна

Під куполом витала, мов мара.

За те, що дослухався до витії,

Котрий курив облудний фіміам.

Я брів за ним, за преподобним, тінню...

Аж доки знову не збагнув: я – Храм!

Витія вже не курить фіміами,

Вже світло ллється з висі – не з підпіль.

Біліють на горбах вітчизни храми -

Зійшлись на свято храмів звідусіль!

На вітрі, мов корогви, - білі крони.

Корогви ті мільйони душ несуть.

Їм кажуть путь протяжні й чисті дзвони,

Котрим колись чинили самосуд.

...

У небі записане ім’я твоє,

Ти силуєш явища. І незвичайні...

Червона зозуля кувала й кує,

І досі замулена млістю Почайна.

Ти наче не той, що учора. Ти вже

У святці занесений, ті, покаянні.

Та хто ж твої блуди старі стереже,

Чи вічний татарин, чи жид, а чи Янус?

Прокинься в дорозі, прокинься в Саду,

Протри вітражі від іржі екзальтовні! -

Уже ж бо Земля не в травневім меду,

Уже ж бо твій скит не у скелі – у човні.

Шляхи – до Почайни. Бо є іще час,

Ще Молох не вислідив серця мойого.

Мої небеса понад вечір мовчать,

Лиш сиплеться біла мука на дорогу.

А може то пил з незнайомих світил

У пил український забрів ненароком?

...Читаю ім’я крізь туман суєти,

Як Вчителя мудрого віщі уроки.

УКРАЇНІ

Мочариння. Вигорки. Руїни.

Пруг безодні.

Передчас зими…

Що з тобою, ненько Україно?

На коні вже знову – Князь Пітьми?

Вже навкіл – і потемки, і хижо:

Розбрелися сестри і брати…

Ти взялася за пекучі крижі,-

Хочеш зло подалі віднести?

Де твоя державницька погорда?

Здано

У оренду чужакам

Душу й думу рідного народу.

Вдарено ударно по руках!

Забагніли устремління наші,

Вперлись в камінь золоті плуги…

Україно, і тобі не страшно,

Влазити в лахміття і борги?

Ти ідеш. На Січ. В лиху годину.

На Січі – хороми й картоплі…

Та невже година – до загину,

А вже далі – “музика без слів”?

Україно, ненько захмеліла,

Хто тебе, тверезу, напоїв?

…На горі зимою забіліло.

Князь Пітьми

На Стікс коня повів.

Тиждень удома

Маленька поема

1.

…Навколо – поволока, мжичка, померки.

Колеса вибивають музичні варіації

На теми неозорості України.

Усіх зморив Морфей.

Та не спиться мені, бо потяг швидкий

В’їжджає не просто у морок –

У морок моєї отчини!

«Хай станеться Світло!» - каже Він.

І світло стається!

І шлях мені каже додому

Єдиний пожовклий листок

На древі Вічності.

2.

Після в’їзду у Світло

Ще довго не покидає почуття невагомості.

Розгублений,

Нарешті помічаю головне:

Хмари над Красним Кутом,

Хутором,

Якого більшовики нарекли по-своєму –

Червоним.

А під горою безіменна річка-лугівка

Відразу зблискує.

А за лугівкою зблискують ставки,

За ставками – калюжі…

За водою з’являється Повітря.

Пишу із великої літери,

Бо таке повітря,

Як у Красному Куті,

Людство ось-ось заноситиме

У Червону книгу.

А де ж це суша?

«Станеться!» - чую згори.

3.

Стаю на коліна перед Богом

І образом

Суходолу.

Відгукуються предковічні горби,

З під-яких спрадавна

Добувають білу глину…

Аби не ця глина,

То чим би білили стіни хат

Наші незабутні матері?

Хати наші – бригантини епох.

Як тільки з’явилося море трав і квітів,

Попливли білі вітрильники

У білий світ.

І досі біліють,

Вказуючи найкоротші шляхи додому.

4.

Спасибі Творцеві!

Бо ж якби не Він,

То хіба ж би я мав щастя

Спостерігати за Сонцем?

Сонце своїми золотими ключами

Відкриває браму ранку

І закриває браму вечора.

Прості речі,

Але (чесно!) згадав про них

Лиш у малій вітчизні,

Яку чомусь завжди застує

Збірний образ великої.

І четвертий день відходить у вічність…

По Чумацькому шляху

Їдуть мої дорогі пілігрими.

Місяць – корона Цариці Небесної –

Золотить бані храму,

Сяє над золотими лугами безсмертя,

Повертає відчуття простору.

5.

Плескіт риби у березі

Спростовує думку про те,

Що вода у ставках геть змертвіла.

Летить над сонним плесом чибіс,

А при битій дорозі

Чаєчка росу п’є…

Знак Риби –

Перша монограма Христа.

Цей благословенний плескіт у водах,

Рожева пахолодь над затуманеним плесом –

Що може ріднішим

У напівзабутому краю?

Пернате царство заявляє про себе

Співом ангельським,

Бо ж мабуть ангели вчили співати

Пташок…

І стукіт вагонних коліс тут недоречний:

Наближають до Творця

Не гудки швидких поїздів,

А шепіт риби,

Чути який дано не всім…

6.

Йдуть корови по діброві,

Зірка на лобі коня

Кидає промені

На незабутні луги дитинства.

Отари овечі на горбах перекочуються,

Здіймаючи зоряний пил

Земних галактик.

«Створимо людину

За нашим образом і подобою?»

Запитання Творця,

Адресоване Синові,

Робить мою душу ще вразливішою і пам’ятливішою.

А із хутірського гучномовця

На залізобетонному стовпі – голосом естрадним:

«Душу й тіло ми положим…»

Але ж, але ж:

«На початку було Слово,

І Слово було у Бога…»

Україна і без нас знає,

Що вона ще не вмерла.

Тому мусимо пам’ятати (і повторювати) про те,

Що на початку все ж був не гімн,

Хай і – України.

…А в саду Едемському – чужі люди.

Кажуть, якісь інвестори.

Колись же мабуть першолюди

Жили у нашому селі,

Бо де ж іще рай, як не тут?

Тільки на вулиці – майже нікого.

І лише від пілігрима дізнаюся про те,

Чому майже нікого:

- Адам сторожує рай в десь Німеччині чи Португалії,

А Єва няньчить чужих дітей десь у Італії.

7.

Ангели на небі і люди на землі

(І я з ними)

Славимо Творця.

…Стаю на коліна

На землю малої отчини

І сам собі кажу:

«Чим менша отчина,

Тим більше небо над нею!»

Воздаю славу Тому,

Хто подарував мені цей тиждень вдома.

Прочитавши літанію ранкову

У Красному Куті,

Вечірню молитву Богові воздаю

Вже в іншому краю.

Втім, дім наш не тут.

Дім наш там, де немає

Швидких потягів і стрімких аеропланів,

Де нікому не дано перейменовувати

Навіть маленьку травинку,

Не те, що вулиці чи й міста!

Там, де суєта суєт – незрозуміле поняття,

Де спокій немає нічого спільного

Із патріотичною дрімотою,

Де ні символів, ні ідолів,

Ні форм, ні фірм,

А лише те,

Що називається Вічністю.

Амінь.

2009-01-27.

Нас робить щасливими саме зайве, а не те, що всім потрібне.

Плутарх

Микола Кротенко

Народився 1 квітня 1965 року в селі Тополівці Вінницької області. Дитинство та шкільна юність пройшли в школі-інтернаті. Вищу освіту отримав у Вінницькому політехнічному інституті за фахом "Інженер-будівельник". В 1991 році обрав стежку приватного підприємництва, а саме – видавничу діяльність, яка стала основною роботою. Перші творчі спроби почав робити в порівняно зрілому віці. Друкувався в одеському журналі "ФОНТАН" та вінницькій обласній пресі. В 1999 році російською мовою вийшла перша поетична збірка "Віражі ілюзій", в якій домінують іронічні теми. В 2000 році випустив магнітоальбом авторської пісні "ЖОНГЛЕР" (2 пісні російською мовою, 11 – українською). В 2001 році вийшла книга лірики та есеїв українською мовою "ПТАХ НЕБЕСНИЙ". Проживає і працює в м. Вінниці. За словами автора, в ліриці пише на три основні теми: для дітей (але недитяче), для жінок і для дорослих. В есеях робить спроби пізнання внутрішнього світу людини, душі. В розрізі метафізичних пошуків висунув припущення, що Бог є СЛОВО САМОТНІСТЬ. В цілому вся творчість спрямована до глибин підсвідомості.

Тиша

Тиша в темряві звірком,

розпрямивши скуті крижі,

зашкарублим язиком

ніжно шелест звуків лиже.

Через тріщинку у склі

витіуають тьмяні миті,

чистотою щирих сліз

ліш німі слова омиті…

Лиш тоді без всіх звитяг

із глибин самотніх мушель

в незахищеність буття

виповзають наші душі…

Щоб колись на мить одну

десь порушив серед ночі

ту тендітну тишину

тихий захват уст жіночих…

Трава
Переповнюють нас слова,
А самотність шукає пару,
Проростає крізь час трава
Й свого часу ляга в гербарій.
І стежина лежить одна
Непримітна, без звороту,
Де росте трава пізнань,
Що породжує скорботу…

Це стрибок через Рубікон -
Тут наразі мигтить квітчасто,
Мов дитячий калейдоскоп,
Швидкоплинність ілюзій щастя,
Там руйнує назад мости
Безупинна одержимість
І веде вже далі тих,
Хто ступив на ту стежину.

Там оманливий плин саван,
Гіркота полину, не більше,
Все - трава, все кругом - трава…
І - для чого, куди, навіщо?
Але зве незворотна мить
І зворотний бік медалі,
За яким лише самим
Йти вперед - чи є щось далі?..

Три крапки…
Як піднімешся ти по щоглі
На якийсь зі щаблів відзнаки,
На знайомих своїх кинь погляд,
Ось вони - розділові знаки…
Глянь: дві літери м'яко стали,
А між них, мов духмяний острів,
Чи легенький димок над ставом,
Чи пір'їнка - п'янкий апостроф.

Знаків оклику ти не бійся,
Обережно з "тире" й "дефісом" -
Непростий цей дрібненький бісер,
Що ламає дерева в лісі…
Невідомо, з якої статі
Знак питання зігнувсь. Від втоми?..
Ох, хитрющі ж вони, хвостаті,
А між них особливо - коми…

Я б і досі лежав би лежнем
І гадав би: "лапки", чи "лапки",
Якби сам не віддав належне
Силі й хитрощам знаку крапки…
І голублять вони, і ранять,
І наводять між слів порядки.
Але ж все за глибинні грані
Заглядай, де живуть три крапки…

Відкритий погляд
Немовби зупинилась мить
Зненацька поряд,
Коли зустріти таланить
Відкритий погляд.

Умовності збиває круг,
Мов кеглі, долі,
Змиває плісняву і бруд
Відкритий погляд.

Він без напружень розрива
Ланці сердиті,
Об'єкт постійних кепкувань
Для ерудитів.

Мішень стрільцям, для лампи гніт,
Фатальні ролі…
Притягує, немов магніт,
Відкритий погляд.

На часі вся мана мине,
Окрім артриту…
Творити може щось складне
Проста відкритість.

З архівів душ, змахнувши вмить
Руйнів'я порох,
Вниз втоми падають томи
В зотлілий ворох.

Тоді нам хочеться мости
Палити ниці,
Любити світ або верзти
Якісь дурниці.

В поривах виринає блаж
Дитинства поряд,
Там залишається і наш
Відкритий погляд…

Не часто спішимо туди
В гонитві ері,
Де для відкритості завжди
Відкриті двері.

Простіше кутатись non stop
В замшілість вати
І споглядати в перископ
Дивакуватих..
* * *
Ніч. Майже все навкруг поснуло.
Думки гортають сокровенне.
Струмки майбутнього в минуле
Течуть неквапливо крізь мене…

Спливають миті в м'ятній тиші
І в старомодних макінтошах
Незримі постаті колишуть
Вуаль уяви…

Голос крові
Пливе-стікає вільно час поміж рядки,
В застиглий час очікувань впадає…
Стоять, чекаючи мене, старі батьки
І на дорозі сина виглядають.

Я бачу вогник, що завжди мені світив,
А також відблиск в посмішці щербатій
Надії світла із безодні доброти
Ясних очей усміхненого батька.

Колись і я отримав, так як і всі ми
У чисті руки, дивлячись у вічі,
Сувої, рясно злиті кров'ю і слізьми,
Де голос крові вписаний навічно.

Я їх прийняв, відшкрябав бруд, відклав "якби"
Й пішов між інших, скинувши окови,
З беззастережністю довіри до глибин -
Це голос Бога, совісті і крові.

Дорога стелиться в невиразній імлі.
Іду, спішу на поклик загадковий
Зробити щось величне для землі,
Де я живу, де чую голос крові.

Нелегкий шлях через такий дрімучий ліс,
Та значно важче на бетонних нардах
Пройти, не повзаючи, між стількох коліс
І повз апломб, закладений в ломбардах.

Ножі чубів кремезних тіней, мов різці
Камінних брил, стоять за мною в зелен-гаї,
І сиві ангели в туманному кільці
Вночі і вдень мене оберігають.

Сувої ті несу вперед. З глибин віків
Їх не змінити, не перекувати.
Шляхетну суть з рук доброти моїх Батьків
Передаю нащадкам лінькуватим…

Слід читати багато, але не багато чого.

Тацит

Микола Іванович Бучко –

Народився 19 серпня 1948 р. в селищі Удич Теплицького району Вінницької області. Закінчив філологічний факультет Чернівецького університету.

Автор збірок віршів «Сонячні сходи», «Назустріч літу», «Після десяти заповідей або Вірші для сина».

Лауреат премії імені П. Усенка.

Вечір поезії в сад гірському Будинку культури глухонімих

Нас двоє на сцені…Така тишина,

що дихать не смію. Не смію мовчати.

Либонь, прислухається кожна стіна,

либонь, приміряється: вартий – не вартий…

А ще в голубій прохолодній пітьмі

суворих облич ледь помітні овали…

Поезію

слухають глухонімі,

точніш, вони бачать,

як тане помалу

в долонях моєї коханої сніг,

як вітер ліниво лежить у долині,

як батько із фронту вертає без ніг –

й не може додому дійти аж донині,

точніш, вони бачать,

як пальці дрижать,

освітлені пальці у перекладачки…

А пальці силкуються все передать

розчуленим людям – красивим і зрячим!

А перекладачка – я знаю – сама

промовила вперше, як матір’ю стала…

Нараз зауважила:

«Сили нема:

вже слів забагато, а змісту – замало!»

О, як я картав себе!

Як я хотів

забутись,

забути,

втекти чимскоріше,

чимдалі від мною загарбаних слів

і загнаних легко до мертвого вірша!

О, як я картав себе!

Як співчував

освітленим пальцям – слухяним, правдивим!

Любив їх,

і – потай від всіх – цілував,

молився на них, аби стати щасливим…

І лиш ворушилися губи самі:

забуть намагалися скривдливу ношу.

А перекладачки синок у пітьмі:

- Чому ви так тихо читаєте? Прошу…

Можеш мене чекати

Можеш мене не чекати… бо я приходитиму щоднини.

Так, як до квітки – стеблина, як до годинника йдуть години,

як джерело невипите – до золотої дзвінкої річки,

як молодик заспраглий – до молодої хмільної нічки,

як далина неосяжна – до височіні твойого дому,

як широчінь піднебесна – до стоголосся гучного грому.

Можеш мене не чекати, бо я приходитиму щоднини

крізь яблуневі гомони і затяжне безголосся травини,

крізь невтолимі погляди, перестороги холодні й лукаві,

крізь говоріння заздрісне, радощі ніжні, солодкі, ласкаві,

крізь нарікання недругів і шепотіння загуслі тумани…

Втіхо моя довірлива, муко моя, над усе жадана,

як мені жити без тебе?! Як по духмяній землі ступати?!

Зорям дивитися в очі і розповідати од світла росам,

вірним одвіку деревам і посмутнілим терпким покосам?!

Як маю в очі дивитися посивілій так рано мамі,

татові, що не повернеться, сам уже став стежками?!

Можеш мене не чекати, бо я приходитиму щоднини.

Так, як до квітки – стеблина, як до годинника йдуть години…

Уривки з поеми*

Либонь, пора.
Таки пора збиратись…

Межа
земного й неземного:
ні віршувать,
ні малювать…
ні мовить…

Вчора коротко, недовго
вітали друзі…
День народження…
Не розмовляти
лікар радив строго.
Дарунок — жменька слів
терпких,
зажурених…

Нікого поруч.
Можу говорити
Тільки сам з собою —
Поки ранок
двері не відчинить
на той світ…

Понад Летою бездонною…
до Бога…

Позосталася
єдина
понад ночами
ніч —
ця високосна ніч!…

Співає хтось…
І сік калини,
як оцет,
на моїх губах,
щоб не вчамрів,
не знепритомнів,
не загинув,
дочасно свічечку свою
не погасив…
не прогнівив…

Чиясь дитина —
мов янгол! —
не моя дитина
співає лагідно
про стежечку й походи,
і про Купайла Йвана-Йваночка…
У небі
нескінченні хороводи —
не тільки в долинах!…
Вогні багать
багатшають
на раювання вроди,
од радощів
цвіт папороті тішиться
і світиться!
І — всяк його знаходить!…
Вінки пливуть,
гойдаються,
із хвилями змагаються
гінкій воді на подив,
п’янкій воді-джерелиці,
Купайловій водиченьці…
На березі-причалі
Дніпра мого великого,
Славутича могутнього:
Оксани, Катрусі, Галі —
красуні чорнобриві,
кароокі кралі!…
Лукаво їм підморгує
веселий місяченько!…
Зорі — мов коралі…

О, Господи!
Один вінок
не втримується,
тоне,
у круговерті
захлинається…
Червоне коло,
плетиво червоне
поволі барву губить,
відцвітає…
Заслабкі півтони
в глибинах темних
розсіваються,
зливаються
з намулом
чорним-чорним, —
ні сліду, ні…

Як важко дихати!

Не тільки тіло,
а й душа холоне,
моя душа самотняя…

Ще лютий лютень скрізь.
Ще місто спляче
відігрівається
у сновидіннях-видивах,
а може, і не бачить,
як я,
тих снів…

Усе моє життя
терпінням затуляється волячим
(як на роду написано!)
од чванькуватих покручів,
од кривджень,
звинувачень
чужими
й, далебі, своїми ж…
Своїми!…
Господи!
Листок паперу чистого
чекає зачину
моїх рядків,
моїх думок —
незайманий,
біліє —
теж не спочиває…

Як мучився
і як каравсь
над словом правди,
умирав і оживав я,
Лиш Вседержитель знає,
ні на мить не забуває…

Як важко дихати!…

Хай швидше
розвидняється,
світає!…

Господи,
співає хтось,
співає!…

Гай-гай…
В моєї долі
каземат, кайдани, муштра — також нагорода,
вигнання — теж визнання…
Врешті, скрізь відходить сонце
і воно ж приходить,
щодосвіта само вертається…
І кожне зерня
Божої природи
ворушиться…

Чи ж я ховався у роки негоди?!.
…отой —
з народу,
інший —
із народом,
ще інший —
над народом,
а я
завжди
лишаюся
народом
розіп’ятим:
і над Дніпром,
і за Уралом
у степу безкраїм —
помеж чужими,
в далині журній…

Внизу,
в майстерні,
фарба висихає
на полотні.
Вона і сеї ночі
неспокійно зваблює,
чекає
мене,
сірому,
у новому дні…

Як мучить дихавиця!

Груди половинить
безбожно,
божевільно…

Господи!
Чи винна
болем пережухла глина,
що хрест
тримала?
Винен
хрест,
а не оті,
що катували?!.

З деревини,
з валькованої глини
у долинах
зростуть до неба
чепурні хатини, —
мов діти в білих сорочках
гулятимуть!…
Меж ними —
Триєдиного підмога,
Меж ними — кровна злагода
і віра братняя, —
і наче б анікого
з іудиного племені —
страшного,
темного!…
Повітря завологе
край віч моїх
утомлених
бринить, —
не сміє падати під ноги…
Йому очей
Всевишній
не подарував.
Немає в нього змоги
дивитись на свічу —
і плакати?…
Не варто, ні!
Солодкі і солоні,
й гіркі сльозини
затуманюють однаково…

Покраяні долоні,
мої трудні долоні,
мовби вимоклі
в липкому сокові пасльонів,
у сокові
водявому.

Немов пора сплітати
з пасем конопель чи льону
останній мотузок,
востаннє
в Господа
вимолюють пробачень —
святих прощень!…

…всепроклятий?!.
В глухій трясовині
прокльонів,
в німій безвиході?!.

Як важко дихати!

Здається, стін остудне каміняччя
ось-ось, за мить одну-єдину
розступиться, розсиплеться!
І — знов душа моя козача
с а м а пустелю перейде,
не обдурить
нікого,
і с а м а ж побачить
в полях широких
волю,
волю
вольного народу!…
І все-таки співає хтось!
Співає рідною…
І — чорна
кіптява павутини
опадає
попелом
на помисли гріховні
лукавих невсипущих ворогів.

Тойді
повісили Христа,
й сьогодні
не втік би
син Марії!…

Так повільно
невблаганний час
минає
лише в неволі…
Лютень — наскрізь.
І — навіть постіль підо мною,
мов крижина
крихка,
скрегоче,
ранить холодом.
Неначе вже не я,
а бадилина,
побита лихом
та й забута цілим світом…

Ні дружини, ані сина,
ні побратимів радісних…

О, Всевидющий Господе!
Хіба я не людина,
Хіба ніколи не було і —
бути не могло —
мого народу
хрещеного?!.

Як важко дихати!

Неначе вже не я —
тяжка колода
собі вимолює хоч крихітку тепла…

Усюди лютень верховодить,
скажено
топчеться,
щоб
ні стебла,
ні квіточки,
ні зав’язі,
ні плоду,
щоб
ні порогів,
ні доріг,
ні переправи жодної,
ні броду, —
по щирих людських душах
і топчеться!…

Як мучить дихавиця!

Останні сили трачу
на зрухи
кволих, немічних,
здерев’янілих пальців…
Начебто мантачу
повітря перестояне,
і — подумки —
на сполотнілих стінах
значу
моїх малих малюнків
найдорожче начиння:
притомлену гіллячку
верби старої біля
стулених воріт,
рудого глека полинялі
розбухлі щоки
над приземкуватим тином,
коло стежки —
відбуялі,
відзеленілі китиці невиполотих бур’янів
й листки опалі,
вгорі,
над чорним димарем,
над стріхою солом’яною
заблукані
хмарини,
за вікном —
блідим,
малесеньким —
як за моїм вікном…

Стожалі
тривоги
серце
розтинають
аж до дна, —
непроминаючі тривоги,
несхитний біль…
Я так її, я так люблю

мою Україну убогу, що проклену…

м. Чернівці, Примітка. Уривки з поеми Миколи Бучка подані в редакції “СП


Ми багато на що наважуємося не тому, що воно важке. Воно важке саме тому, що ми на це не наважуємося.

Сенека Молодший


ЛИЦАР НА ГОСТРОМУ ПРУЗІ

Його дзвінки завжди з якоїсь нагоди – Нового року, нової публікації, нового роману… Це телефонує мені земляк Олег Романович Сенчик, який народився 20 лютого 1942 року в селі Степанівка Теплицького району.

Про письменника.

Він - прозаїк, лауреат двох міжнародних літературних премій, республіканських конкурсів на кращий твір про молодого сучасника, Всеукраїнського літературного конкурсу гумору і сатири 1995 року, організатором якого був 43-ій відділ Союзу українок Америки та літературного конкурсу "У свічаді слова" Є. Бачинського (1996 р.) за роман "Лебеді моєї весни", літературно-мистецької премії Буковини імені Сидора Воробкевича. Автор трьох книжок прози і збірників повістей "Березова брость", "Заводчани", збірника оповідань "Третій вимір", повісті "Сингонія", романів "Сам собі ближній, або Харч святого Антонія", "Сутінки на осонні", "Жінка на тлі моря", "Плач коника в траві", "Пекельний рай", книги романел "Струшена роса".

І ось новий вранішній дзвінок з нової нагоди. Ніби соромлячись свого успіху, письменник мелодійною і розважливою мовою сповіщає, що в 2008 році журналом "Дніпро" було оголошено конкурс на кращий роман року. З 628 представлених романів його роман "Лицар на гострому прузі…" отримав перше місце. Отож, талант і творчість Олега Сенчика отримали заслужену винагороду. Саме його, письменника Олега Сенчика, класик української літератури Павло Загребельний в одному з інтерв'ю українському телебаченню назвав у п'ятірці найкращих мовних стилістів України.

Твори письменника Олега Сенчика – це задушевні оповіді про село Степанівку та її людей, повернення в минуле.

Тетяна ПРИЙМАСЮК, член НСПУ

Автор про себе

Народжувався важко. У сорок другому році минулого століття сніги стояли двометрові. Своєю з’явою сповістив світ з уже померлої від пологів жінки. Батько загинув ще до мого приходу. Ріс у пригодах, злигоднях епохи. А як вбився в колодочки, то потроху переносив на папір повсякденне життя душі, віртуальних словесних конструкцій.

З щемом згадую рідне село Степанівку, що на Вінничині, матір свою Ірину Петрівну, доньок її і своїх сестричок, що стали мені рідними, Ніну й Ліду – своїх перших навчителів у справах житейських.

Відтак служба в армії, філологічний факультет Чернівецького держуніверситету, Опісля тривалий час редактор радіогазети на машинобудівному заводі, згодом відповідальний секретар обласної НСЖУ. І писав, писав… У палахкотливе багаття шістдесятників, що перейшло в потужний фіміам для небесних світил, не вписався, бо ще не мав ні національної свідомости вищого рівня, ні гарту душі, ні відповідного світогляду, зрештою, ні зваги.

…Власне писання не вельми вдавалося, тож мало-помалу став тотальним взаємозаперечувачем, ігнорантом традицій і егоцентричним контраверсійником у прозі, ворогом застарілої категоріальної стандартизації. З іронічним прижмурком очей позирав на збалансовані символи і образи, хоч і не вважаю в цьому нічого бунтівливого, ідолоповального.

Працюю в силу можливостей, мрію про філігранність форми, добірність стилістики, іскрометність дотепу. З дружиною, Світланою Павлівною, намагаємось гарно старіти. Нині працюю редактором у Чернівецькому медичному університеті, а довкола гримає і гецає суспільний візок, світ оновлюється, лопаються й переформатизовуються фамільно-кланові редути. Думається, що й влада нарешті подивиться на мистецтво очима мудрими… А над усе хай буде творча натхненна праця, і дух наш возноситься високо, і воля не згасає, щоб встигнути за життя зробити якнайбільше!

«Струшена роса».

(Уривок)

…Повзе баба через увесь химерний і незбагненний світ, до світу віри, надії й любови. Її лише обіймав страх, що день розголоситься і вона не встигне, розминеться з чимось дуже важливим для себе. Навпопереду старої розцвіготані небеса, волошкові левади і зорне світло плеса.

Повзе баба до полегші, бо ж таки не втішить Бога, її страждання і помисли уже давно прокисли. Душа жалібно квилить, долу хилить, очі сльозами затуманює. Григорій кличе її з чорної безодні хвиль. Близький шмат річки мерехтить сріблом. Безмежна вільгість війнула їй в обличчя, берег зринув перед бабою темними вежами дерев. Похлинаються співом трав’яні коники, крякають й лупають очима голубі й зелені жабки. При березі осока, чубець очеретів, які вихилитують султанами, отим рудаво-жовтим чубаттям, а над ними стареча, дупласта верба й верболозенята. Баба Ганя ошпарює поглядом усе навдокіл, бо в цьому барвному маєві давно не бувала, і навіть біль прищух у її тілі, а може, то земля його випиває. Розцвітання зникоме, як ранкова не проглядь. Шумко од цвіркотання коників, а то вже здається бабі, гей дерева обступили безлітні, вмовклі. Звідкись долинав сміх дитини. Органна музика землі навіває відчуття вмирання, і в ній чорний вітер підвиває-підвіває голодним псом. Баба сунеться до свого спасіння, важко тігне свою виболену порожнечу. Та їй вже не хочеться жити на цьому світі, такому веселому, кольоровому і запашному, бо ж остогидло повсякчас звиватися вужицею від болю. Їй би лишень допхатися до того клинчика аїру, в ту сріблясту студеність, між отих русалок, що за молодисти на моріжках зелено косо водили хороводи, в довгих вишиванках та запасках, зі свічами в руках, у вінках з волошок, ромену, деревію, розмаїття жовтого, синього, білого – туди баба себе вже якось всуне, щоб лиш до того моріжка аїрового допхатися. І баба Ганя серед того розмаю, але знає, що тут їй не розкошувати, що все те для неї омана, бо від її болю нема вже спасіння, тільки хвиля може упокорити її муки. Там, між оазами, дупластими вербами, в космаччях сухої куги, там її вже не знайдуть. Там бабин порятунок, дочки нарешті позбудуться такої отяги, бо ж несила їм бачити таке довге її конання, а їй – в їхніх очах осуд її немочі. Уже до восьмого десятка сонце їй докочується. Ще хвильку, ще трішки і душа відчує полегшу.

День вклониться, з поля війне давким подмухом пшениць у безвітряній жаріні. Колоски в золотих сережках пилку.

Повзе баба до вільгости, до мочарів, де татарське зілля в заплавах посхилялося зеленими шишечками до води. Воліє баба Ганя, щоб свіжа і пругка хвиля підхопила її, і сховала. Біль позбавляє бабу повітря, а ще оте трав’яне буяння світ її перегачувало, важко дихати, гей в обіймах нелюба, а ще від якого тхне запортком, перегаром, звільглою травою. Од натуги руки деревіють, тіло стерпає. Але баба вже наточує над собою прохолодні вербові тіні. Чує на зубах смак молодильної води, чар прибережних трав і високого сонця. Бережина густо, звільгло запахла, війнула спарено. Млосно-гостро дмухнуло кіпцем. Дрібні краплини роси граються на бабиних плечах, начеб хотіли її викупати ще до оказії замисленої. «Роздуми і вода, роздуми і вода, - стукало їй ключиками в скронях,- нерозлучні навіки, навіки нерозлучні».

Віддихується баба Ганя, бо вже доп’ялася – дотяглася –досилкувалася до звільглої береговини, мов до притьмареної прохолоди храму. Біль згущався до такої чорноти, що терпіти вже не було сил, а тому баба пхалася через барвистий ранок до свого по рятування. Це вже крайня ступінь відчаю. Хочеться їй впасти головою у густі зарослі папороті, задихаючись, зборюючи дзвінку порожнечу в грудях, замирюючи стрибке серце. Таки тягне вона свою неміч в тихі води Кубличі і її зойку не вчує світ. І лише сплеск совиний через ніч схлюпнеться в надрах темряви надранкової. У хмарах уже яснота проступає і все стишилося до затамованого шурхоту. Застигла баба у своїй прощі перед світом, бо ж не так легко зважитися, коли сонце в небі.. «Охорони, Господи, мою душу від геєнського потопу і не дай сконати без сповіді і без святого причастя». Своєю смертю баба Бога вмилостивить…

Ближче до води – і очі її більмами потьмарюються – страшні і жахливі. Сонце углиб дерев не промкну лось.Підшерхлий од роси ранок розіп’явся довкола баби.

-Господи, прости і відведи! – спеклося на вустах.

Тікати з цього світу, бо її обступила одна німтура, очей на тебе не піднімуть, губ не розіжмуть, слова доброчинного не кинуть. Одна лише Явдошка… І та відьма…

- Послушнице Господня, від зла заступнице, святая великомученице, Маріє Магдалино, візьми мій гріх до своїх пречистих рук, здуй мої наводи, як порох із дзеркала, бо вже коло Господа усім серцем стою,- торкнулася чолом зелени, аби зло з голови виходило, а болість з усього тіла щезала.

Нелюдське око бажання пригасити для себе сонце. Ще раз баба Ганя уявила себе сизою, мов перепалене залізо, утопленицею, відчула на своїх плечах студенцю – її пересмикнуло. Тільки ж то не студениця тисне в плечі, а щось тепле приторкнулося.

Стара відчула, як різко у ній щось обривається. По спині протягли доріжку мурахи.

-Що ж це ви, мамо, перед людьми хочете мене зганьбити? – литі плечі Маньки пересмикнулися.

У баби пішла гусячими шипами шкіра. У стишеному голосі доньки баба вловила стільки смутку, стільки ламкої виразності, що їй здалося, ніби донька м’яла в руці траурну прив’ялу квітку.

-Що ж це ви так, мамо?! /– натягнутий, як струна голосок похлинувся риданням.-Що ж це ви, мамо?! – шарпнувся зойк, ножем шименув ранок.

Говорить Манька до баби, вже дещо приспокоївшись, так, наче в душу хоче покласти кожне слово. Очі пригасли, смуток в них навернувся, вони повняться печаллю, докором. А на віях скипає сльоза. Стара усміхнулася до неї сумно, всевідьчо. Уста її ворушаться, але голосу не чути.

Як маленьку дитину, Манька натужно взяла бабу на руки – змарнілу, на скіпку висхлу, несла ураз згорбатіла, мов осліпла сльозами, що викапували з душі й пекли люто. У погляді Маньки тихне докірлива озлоба, втишкується… Бабі здалося, що на руках у доньки вона зіщулилася на макове зерня. Їй безмірно добре лежати на доччиних руках й відчувати, як висушене, виболене тіло, яке вона устократ прокляла, наливалося теплом і тишею. Такої благодатної хвилі давно не начувала Гей тремка душа крилом змерехтіла. Ця медова мить жила німо в бабі, що несла її над цим маренням, пров’ялим світом, що буяв і квітнув. А день кульбабово-пухкий, з тріском цвіркунів у травах, наструнчений до крику.

Зойкно зривається тиша. Біля комори пістрявіє жіноче гуртовисько, лопоче словами, як голуби крильми. Особливо чутно рипливисько невістки сестри Гольки – Марулька, яка викидає з себе верескливу озлобу й ошмаття істерики. У селі добре запізнали: Марулька – масний погляд, кисла міна, глуха лайка. Ніхто не скаже з жіночок, чого ця влізлива Марулька тут порядкує. Та мариджулі усі такі: там тиснуть, а там, щоб не витекло… Шолопотять язиками, такої обмови звели на Маньку, що най Бог боронить. Доведи, переконай когось з них, що стара сама захотіла до тієї комірчини. Кожен чує лише те, що хоче вчути, а бачить те, що хоче побачити.

Жіноцтво стригло очима то на Маньку, бо нараз примовкло, гейби вдавилося, то на бабу в намаганні поспівчувати старій. Бабство заніміло чекало: куди ж понесе Манька скулену на руках бабу. Стара так потерпала, бо вже боялася й ненавиділа своє вишмульгане лежбище, де чути, як хламають свині, як жирують пацюки, де щоночі по кутках стоїть бридкий пискіт і возня. В цю мить бабі знову захотілося вмерти. Вона пожалкувала, що Манька запопала її вже так близько від свого спасіння.

Манька несла на скіпочку висхлу бабу до великої білої хати. Усі полегшено відітхнули. Очі в Маньки вперті, увагою поширені, напругою підбиті.

Несе бабу Ганьку, як живу квітку.

Несе через ту жіночу, нараз примовклу запістрявілість, через стишене шемротіння, і чула баба Ганя, як з вій дочки зривалася солона їдь і падала їй на лице і вона гладила ту мокроту, і так блаженно було бабі, може, як і тоді, коли ніс її Григорій в конопляну надвечірню терпкість, і так хотілося їй дотягнутися до натужно зболених щік Маньки, припасти до рідного лиця.

Мова – це місто, для побудови якого кожна людська істота принесла камінь.

Ральф Валдо Емерсон

Я тут народилась -
В краю барвінковім,
Стежина дитинства
І юності крила.
Земля материнська,
Поділля, Поділля!

Євгенія Давидівна Тондій народилася 8 лютого 1918 року в селі Цвіліківцях Кам’янець-Подільського району Хмельницької області в родині священика.
Дід, прадід Давида Тондія були ткачами. Ткали рушники, скатертини, доріжки, рядна та килими на всю округу!
Дід Тимофій дав освіту всім своїм 4 синам, в тому числі і найменшому Давиду. Навчався Давид в трирічній церковно-приходській школі на відмінно. Від природи мав гарний голос, любив співати, з легкістю опанував музичну грамоту. Навчився грати на скрипці. По закінченню навчання йому було присвоєно звання регента хору. Призначення Давид Тондій отримав у село Орлівку на посаду вчителя церковно-приходської школи. Доля послала йому зустріч зі своєю половиною – сільською дівчиною, також з родини ткачів, Тарасюк Федорою Леонтіївною., яка також співала в церковному хорі і мала прекрасний голос. Це було в 1901 році. В 1902 народився в них первісток – син Андрій. В цей час приходить батькові Євгенії Давидівни запрошення працювати в придворному академічному хорі в Петербурзі. Та Давид вчинив мудро.
Він палко любив своє Поділля з вишневими садками та солов’їним співом, йому подобалася робота сільського вчителя, і він делікатно відмовився.
Згодом народилася дочка Євгенія, сини Дмитро та Микола. С’імя Тондіїв жила в любові та злагоді.
Та в 1916 їх життя докорінно змінилося. Влітку на освячення церкви в Орлівку приїхав архієрей з Кам’янця-Подільського. Його вразила майстерність сільського церковного хору, керованого Давидом Тимофійовичем Тондієм, який супроводжував церковну відправу. Пізніше архієрей запитав: „Скажіть, а світських пісень ви так само гарно вмієте співати?” Кохаючись з дитинства в українських народних піснях, Давид відчув себе як риба у воді. Поряд з народними піснями, хор виконав пісні в обробці Лисенка, Бортнянського, Веделя, чим глибоко вразив архієрея. „ З твоїм голосом та умінням бути тобі священиком, щоб голос твій лунав у церкві і чарував людей. Я тебе висвячу.”
Так і сталося. В Кам’янець-Подільському кафедральному соборі під час служби Божої Давида Тимофійовича Тон дія було висвячено на священика.
Перше його призначення на цій посаді було в селі Цвіліхівці за 8 кілометрів від Кам’янця-Подільськогою.
Старші діти вже всі навчались, але вони були дітьми сільського вчителя, а от Євгенія Давидівна, котра народилась 8 лютого 1918 року, вже була донькою церковнослужителя, за що згодом і пережила клеймо попівської дочки.
Батьки переїздять в село Петрашівку і поселяються в хаті діда Тимофія. Батько служить в церкві. В 1925р. Євгенія іде до першого класу, де зазнала знущань і утисків як попівська дитина. Всі підручники були спрямовані на атеїстичне виховання, учні під час бесід на антигітлерівські теми повертали голови в бік дівчинки, з осудом чекаючи її реакції. Євгенія тяжко переживала своє становище, що була вона не такою, як усі , але ніколи нікому не скаржилася – усе переживала, стиснувши у маленькому дитячому серці невимовний біль. По закінченню чотирьох класів Євгенію не приймають до 5 класу Соболівської семирічної школи ( Вінницька область, Теплицький район) – там не місце попівській дочці. А вона так хотіла вчитися і не могла збагнути, чому вона повинна сидіти вдома. Батьки її втішали, як могли. Старша сестра Євдокія змушена була забрати дівчинку до себе, вона на той час працювала вчителькою в селі Орлівці, де Євгенія закінчила 7 класів на відмінно і була рекомендована на педагогічні курси до Бершаді для отримання фаху вчителя початкових класів. На той час не вистачало вчителів. Це був 1933рік, рік голодомору в Україні. На все життя Євгенія Давидівна запам’ятає події тих років, коли смерть дивилася людям в очі, коли потрібно було жити серед померлих під тинами людей. Голодна і холодна вона вчилася на відмінно, але… хлопчина –земляк впізнав її і на комсомольських зборах перед усіма сказав, що ворог знаходиться серед них і не місце їй знаходитися серед майбутніх вчителів. Трапилося це на останньому курсі навчання . В Євгенії потемніло в очах, весь світ звалився на плечі тендітної дівчини. Вона нічого не бачила перед собою, тільки чула, як чорною зливою, шквалом брудних звинувачень сипалися на неї слова її товаришів. Дякувати Богу, завуч цих курсів був людиною поміркованою і наказав їй на наступний день принести довідку Петрашівської сільської ради про те, що її батько не священик. На ту пору церква вже була закрита і батько працював в колгоспі, про що і була видана відповідна довідка. Не було жодного слова про те що він був священиком ( ще й через те , що любили сім’ю Тондіїв у селі). Не чуючи під собою землі дівчина прибігла з Петрашівки і Бершадь вже в другій половині наступного дня. Розшукувала секретаря комсомольської організації, щоб віддати довідку. Сподівалась на справедливість. Їй назустріч вийшов той самий завуч і взяв довідку, сказав:
- Не турбуйся, йди до класу, а я це віддам це кому треба.
З теплотою в серці все життя потім Євгенія Давидівна згадувала цю людину.
По закінченню педкурсів Євгенія стала вчителькою 3 класу в Орлівській школі. О, з яким трепетом вона ішла на перший урок. Її мрія здійснилась – вона має можливість вчити дітей. Від цього часу і до 1979 року, коли вийшла на пенсію, не полишало її почуття любові до своєї професії та відданості дітям.
З 1935 – вона вчителька Петрашівської середньої школи. В 1936 вийшла заміж. Подружжя жило щасливо в оточенні дружних братів і сестер Тондіїв. Любов до пісні передалася всім дітям. Всі вони були педагогами, а до того ще й керівниками хорових колективів.
В 1936 році Євгенія Давидівна, маючи прекрасний голос, їде на прослуховування до академічної капели „Думка”. В конкурсі брало участь понад 600 учасників, але вибрали тільки 40. Серед щасливчиків була і вона. Радості не було меж! Вирішили разом з чоловіком переїхати до Києва, але в „Думці” вона пробула лише два місяці. Тяжка хвороба чоловіка повернула дівчину до Петрашівки, де вона знову вчителює. Навчаючи дітей в молодших класах, вона і сама навчалася. Так закінчила 10 клас, отримала середню освіту.
Згодом народився первісток – синочок Леонід, ще пізніше – донечка Галинка. Але незабаром похоронила чоловіка. Тяжко було : на руках двоє малих дітей.
У війну тяжко працювала на полі, поховала батьків, братів, ставила на ноги дітей, засіваючи їхні душі чистими зернами віри і надії.
В 1951 одружується вдруге. Він був також вдівцем, мав двох синів, для яких Євгенія Давидівна стала мамою. В 1952 народилася спільна дочка Лариса. Так Євгенія Давидівна стала матір’ю 5-х дітей.
З 1958 року перевели її працювати в Соболівську середню школу №2, де чоловік, Захарій Йосипович Продан, був директором.
Важким було життя. Вищу освіту змогла здобути лише в 1960 році, закінчивши заочно Уманський педагогічний інститут. Клеймо попівської дочки переслідувало її потягом всього життя.
На старість залишилась одинокою : помер чоловік, син Віталій та донька Галина, інших дітей розкидало по світі. Та все ж не полишає Євгенію Давидівну життєвий оптимізм, завжди рада була бачити у своїй хаті гостей. З теплотою згадувала педагогічний колектив Соболівської школи на чолі з директором Юрієм Федоровичем Головкіним, який не забував про неї і постійно запрошував на всі урочистості, що відбувались у школі.
Казала, що такі зустрічі давали їй наснагу до життя, спогади про яке так і називаємо – „ Моє життя”
Брати та сестра Євгенії Давидівни були талановитими. Старший, Андрій, був високо інтелігентною людиною. Він свого часу закінчив Кам”янець-Подільський університет, у якому був диригентом, керівником студентського хору. Особисто знайомий з Миколою Дмитровичем Леонтовичем. Він, як і Леонтович, працював у жанрі обробки народної пісні для хору.
Брат Дмитро також вчителював і був керівником хору.
Брат Микола проживав з родиною в селі Удич, був учителем, керівником хору, прекрасним поетом та художником. На 65-річчя Євгеніїї він присвятив їй такі рядки:

А роки життя косили
Вітром і дощами.
Проходили, пробродили
Веснами й літами.
Полились рікою в море,
Травами схилились,
Потонули в німе горе,
В тузі заросились.
Прокотились громом буйно,
Деревинним скрипом,
Затужили в небі сумно
Журавлиним криком.
Полетіли по долині
Обірваним листом,
І застигли на калині
Кривавим намистом.
Залягли навкруг снігами,
Кригою закуті,
Засльозилися сльозами
В згадці незабутній.
Затуманились простори,
Й хоч нема надії ,-
Запряжу я коні в шори,
Коні воронії.

Особливе ставлення в Євгенії Давидівни було до пісні. Це була і її розрада, і її порада, яка давала наснаги, сили для життя. Керувала хорами:
- з 1952 – в Петрашівській середній школі,
- з 1959 – учнівським та вчительським в Соболівській школі №2,
- сільським колгоспним хором ( Соболівка).
Лебединою піснею Євгенії Давидівни було створення жіночого вокального ансамблю „Українка”.

Вірна цьому святому куточку,
Тетяна Приймасюк Де сади – не сади, - вишняки.
Мережкову вкраїнську сорочку
Одягнула в далекі світи.

Ці жінки, палко закохані в пісню, маючи прекрасні голоси, радували своєю майстерністю не тільки жителів Соболівки, але й навколишніх сіл, сусідніх районів. Були дипломантами І Всесоюзного огляду творчості, двічі були учасниками республіканської радіопередачі „Золоті ключі”, виступали на обласній та районній сценах. Жодного свята не проходило без них. Їх любили люди, кохались в їх піснях.
Євгенія Давидівна Тондій збирала думи, приказки, прислів’я, пісні, загадки аби зберегти світлі образи минулого, відкрити нащадкам духовний світ пращурів, які завжди прагнули волі, щастя і краси. Особливо близькими були їй ліричні пісні, наповнені щирими почуттями.
Класична поезія народного життя, вірувань, обрядів, присвячених кожній порі року завжди нагадували Євгенії Давидівні дитинство. Багато обрядових пісень, записаних від неї, зараз є в репертуарі зразкового дитячого фольклорного гурту с.Соболівки „Цвіт папороті”.
Саме від Євгенії Давидівни ми вперше дізналися про звичай на Маковія святити криниці. Наші прадіди вірили в чудодійну силу води і в те, що вона очищує і зцілює людей.. Криниці прикрашали чорнобривцями, люби стком, васильками і водили навколо них хороводи, співаючи пісень.
Померла Євгенія Давидівна Тондій 20липня 2003р.
Похована у рідному селі Соболівці.

Записи пісень зробила Приймасюк Тетяна Євменівна, жителька
смт Теплик Вінницької області. Працює бібліотекарем. Поетеса. З листопада 2005р. – член Спілки письменників Україн

Історичні пісні


(улюблена пісня мами Євгенії Давидівни)

1)
Їхали козаки, та гей з України,
Повпинали коні до калини, /2
Повпинали коні,та гей до калини,
Викресали вогню – закурили. /2
Викресали вогню, та гей закурили,
Соколові гніздо запалили. /2
Прилітає сокіл,та гей сокіл у саду,
Хоче своїх діток врятувати. /2
Та котрі більші,та гей полетіли,
А котрі менші – погоріли. /2

2)(1 варіант)
Стоїть явір над водою,
Тай на воду похилився.
На козака незгодонька,
Тай козак зажурився.
Не хилися,явороньку,
Ти ще зелененький,
Не журися,козаченьку,
Ти ще молоденький. 2
Ой візму я вінтовочку,
Шабельку до боку,
Сяду я,тай поїду
У країну далеку. 2
Сяду я,тай поїду
В чужую країну,
А свою рідну Україну
Навіки покину.

3)(2 варіант)
Стоїть явір над водою,
Та в воду похилився,
Та й на козака незгодонька,
Козак зажурився.
Як явір міг не хилитися,
Як вода корінь миє,
Тай не рад козак журитися,
Та серденько ниє.
Поїхав в Україну
Козак молоденький.
Та й горіхове сідлечко,
Коли кінь вороненький.
Як коника з України,
Тай там він загинув,
Тай свою рідну Україну,
Навіки покинув.
Тай сказав собі насипати
Високу могилу,
Тай сказав собі насадити
Червону калину.
Будуть пташки прилітати,
Тай калину їсти,
Тай будуть мені приносити
З України звісти.

4) За Сибіром сонце сходить

За Сибіром сонце сходить,
За морем заходить,
Молоденький Кармелюка
Все по світу ходить.
Повернувся він з Сибіру
Тай не має волі (долі?),
Бо здається не в кайданах,
І вже не на волі.
- Маю жінку, маю діти,
А я їх не бачу.
Як згадаю про їх життя,
Гірко сам заплачу.
Маю жінку,маю діти,
Що й тому до того,
Сам сідаю край дороги
За подорожнього.
Як хто їде,як хто їде,
Треба його спитати,
Чи немає стільки грошей
Кармелюці дати.
Як наїхав цар-владика:
“На день добрий,хлопці!”
Вони йому відказали:
“На здоров’я отче!”
“Ой ви хлопці,ви молдці
Ой чого ж вам треба?”
Ой став той цар-владика,
Ой як став думати:
“Ой де ж вам хлопцям молодим
Сорок тисяч взяти?”
Відщитує цар-владика,
Віддає всі гроші.
Оглянувся позад себе –
Хлопці все хороші.

6) Ой, на горі вогонь горить…

Ой, на горі вогонь горить,
А в долині козак лежить.
А в долині козак лежить,
Накрив очі китайкою,
Заслугою козацькою. / 2
В головах ворон кряче,
А в ніженьках коник плаче. / 2
- Не плач, коню, наді мною,
Не вийду я в ніч з тобою. / 2
Не вийду я в ніч з тобою,
Іди, коню, дорогою
Зеленою степовою.
Як ти підеш під ворота,
Стукни-грюкни біля плота. / 2
Вийде сестра - розсідлає,
Вийде мати – розпитає:
“Ой, коню мій, вороненький,
А де ж мій син молоденький?”
Візьми, мати, піску жменю,
Та й посій по каменю. / 2
Коли той пісок зійде,
Тоді твій син з війська прийде. / 2
Нема піску, нема сходу,
Нема сина із походу. / 2
Нема піску, вода змила.
Нема сина, война вбила. / 2
Не плач ,мати, не журися,
Бо твій син вженився. / 2
Та й взяв собі поляночку,
В чистім полі земляночку. / 2
Та й взяв собі два бояри-
В чистім полі два явори. / 2
Та й взяв дві свашечки-
В чистім полі дві пташечки. / 2

7)
Пісня січових стрільців
( запам’ятала Євгенія Давидівна від старшого брата Андрія)

Сьогодні я дуже сумую:
Про козацьку долю згадав,
І про славу я ту не забуду,
Що колись я, як сокіл літав.

Боронив я свою Україну
Від напасних та лютих татар,
Тоді слава про мене линула,
І боявся мене яничар.

А тепер все пройшло, все минуло,
Чорна хмара кругом облягла,
І на горе синам України
Злая доля до нас в гості прийшла.

Плачуть, плачуть сини України,
Плачуть гори і плачуть поля,
Плачуть ниви,рожевії квіти,
Що Вкраїну зла доля знайшла.

Не журися мій добрий козаче.
Бо ще вернеться доля ясна,
І на радість синам України,
Ще засяє щаслива зоря.

sobolivka.com.ua © 2005 - 2008 by Sobolivka

Намагайся насамперед бути мудрим, а вченим – коли матимеш вільний час. Піфагор

Приймасюк Тетяна Євменівна

Поетеса, фольклорист, вишивальниця.
Народилася 11 вересня 1954 року в селі Брідку Теплицького району Вінницької області в родині колгоспників. Член Національної Спілки письменників України з 2005 року.
У 1971 році закінчила Соболівську середню школу № 1. Через три роки – з відзнакою режисерське відділення Тульчинського культосвітнього училища. В системі культури району працює з 1974 року: художнім керівником Бджільнянського, Петрашівського СБК, методистом Теплицького РБК, бібліографом-краєзнавцем Теплицької центральної районної бібліотеки.
З 1985 року протягом одинадцяти років успішно очолювала районне літературне об’єднання «Дивослово». Завдяки її невтомній праці та старанню воно стало відомим далеко за межами району, а майстерність «дивословців» піднялася на вищий творчий рівень.
Писати вірші розпочала в шкільні роки. Друкувалася в республіканській періодиці. Автор трьох поетичних збірок: «Я тепло збираю по краплині» (2001), «Молитва душі» (2002), «Голос жінки» (2003); книжки для дітей «Комарик» (2008), ряду колективних збірок: «Вруна» (1978), «Подільська пектораль» (2002), «17 вересня» (2002), «Сторожові вогні над Божою рікою» (2007), «Соняшник» (2009).
Лауреат літературно-мистецької премії «Кришталева вишня» (2003).

Молитва душі

- Дай, Боже, сили, - заклинала душа,-

трудитися на цім світі без гроша,

чи за мізерний, як мачина, гріш,

щоб жити від людей усіх не гірш.

Та мати хліб й до хліба на столі,

в роботі – зустрічати солов’їв,

твердити дітям, як самим собі:

- Ви землю рідну серцем всім любіть,

сягайте і джерел її й висот.

Ми українці! Гордий ми народ!

Дай, Боже, сили пережить ці дні,

щоб не зламалась гордість у мені,

у тому місці, де болить душа,

й день пережитий вічності проща.

Україні

Ми не судимо матір, не кажем: «Злодійка!»

Все тому, що Господь нам сказав: «Не суди!»

То є шлях, де зроста, як бур’ян, безнадія,

де щодень, то чекай горя, суму, біди.

Ми так любим її, як дощі – спраглі квіти,

хоч про це, щоб кричать, не йдемо до трибун,

не б’ємо себе в груди – слухняні ми діти,

і терплячі, й покірні, не здатні до бур.

Десять років блукаєм. Блукали ж віками…

Був колись у нас Гонта і був Залізняк.

В наше щастя кидає все доля свій камінь

і глузує, і кривдить щохвилі, щодня.

Ми не судимо матір, а журимось з нею,

теплий дощ пада в жито удень і вночі,

нас прийма закордон і стає нам ріднею,

журавлино кигичуть за обрій ключі…

Але віримо ми в те прекрасне Майбутнє,

в яке вірив Грушевський та ще й Чорновіл.

Без народу Вкраїні, ми знаєм, не бути.

Із народом країна сягає до зір.

Галині Журбі.

1

Змиває хвиля океану

мої дороги і сліди…

О, ти чужино невблаганна!

Бери мене, зі мною йди.

Така до болю невідома,

а хліб даєш мені і сіль…

- Додому, - повертай, -додому! -

самотнє серце що є сил.

Додому хочу, в Соболівку,

де починавсь мій перший день:

вінок з кульбаби – на голівку,

вінок думок, вінок пісень…

Додому! Сонячні стежини

через поля і через ліс…

Тут – чужина. Там Україна…

Пучки калини. Жмені сліз.

І як пройти мені пустиню?

Нема вже сил до вороття…

Що ж дочекалась, Україно?

Знов з смерті виросло життя

2.

Повертав голівку, наче сонях,

мати знов бурчала, цвьохкав серп.

Знов панянки їхали на конях –

сонце усміхалося ясне.

Недожато ще журилась нива

перевеслам поруч з ососки.

Зупинилась панночка красива –

шапочка, тендітний змах руки:

- Добрий день! А жати ще багато?

Будеш чий? Мала селянська знать.

- Тато був. І Григір звався тато.

Хочу я навчитися читать.

Панночка книжки подарувала –

світ широкий в літерах – дива!

…Мати свою нивку дожинала –

син селянський пізнавав слова.

Їй від сліз незвично забіліло –

пан Домбровський вражений ходив…

Україна вперше заболіла

Галі, щоб боліти так завжди.

Щастя не в тому, аби робити завжди те, що хочеш, а в тому, аби завжди хотіти того, що робиш.

Народна мудрість

Дворак Володимир Матвійович – народився і виріс на ст. Кублич, що на Вінничині. Тут він всім серцем закохався в поезію, літературу. Жив, проходив військову службу і працював в Севастополі, Києві. Немало років присвятив суворому, але доброму північному краю – Якутії. Доводилося пізнати працю шахтера, добувати золото в Заполяр’ї.

Автор документальних повістей «Уруй, Айхал!», «Шахматы, не глядя на доску», Збірника нарисів «Люди алмазного края», поетичних книг «Грани сердца», «Алой рябиной украсилась Русь», «Мгновения», « Цвет калины» , «Не сжигаю мосты». Працівник прес – служби акціонерної компанії «Алмазы России -Саха» (ЗАО АК «АЛРОСА»). проживає в місті Айхал, Якутія.

***

А знаешь, мама,

Сибири мало…

Как декабристы,

я в сосны сослан.

А мне б на Полюс

иль хоть на Север,

по тундре-полю,

где вьюга сеет.

Мне б в синий город,

где льды веками,

где очень голо,

туда мне, мама!

Туда мне надо

хотя бы на год,

хотя бы на день…

Не сжигаю мосты…

Который год якутский белый снег

мне светит даже лучше, чем прожектор.

В суровой, промороженной стране

нарисовал он жизни четкий вектор.

В краю саха чего хотел – достиг,

с Полярным кругом, Полюсом на «ты» я…

За все - спасибо! Только же прости –

в Украйну улетаю от стии…

К реке – она кувшинками цветет,

к земле, где чабрецом луга пропахли,

там жизни новый я начну отсчет

с грачами на росой умытой пашне.

Но в памяти неистовая стынь

останется,

ей все же благодарен….

Я не сжигаю за собой мосты,

Якутия ты – лучший мне подарок!

Когда-нибудь

Про красный день и вечера тихи,

как яблони в саду цветут и груши

я напишу когда-нибудь стихи

и будут они лучшими из лучших!

Один там воздух – Божья благодать,

березы – белоцветные невесты,

там родила, взрастила меня мать,

в житейский длинный путь сослала с песней…

О, Родина! В восторге от тебя,

стремлюсь всем сердцем и душой мятежной!

Приеду – дай заданье соловьям,

чтоб пели только про любовь и нежность!

2.01.2005

И я вернусь…

Давно заброшен был в Якутский край.

Где вьюги, снег, полярное сиянье,

не в поисках алмаза, серебра –

романтикой по своему желанью.

Я Северу отдал немало лет,

здесь состоялся, покорил высоты,

но все мечтал о доме и тепле

в суровых, промороженных широтах.

И я вернусь, я все равно вернусь

туда, где был взращен, где были корни,

на землю предков, в Киевскую Русь,

там любят меня и, конечно, помнят…

Здесь тоже дом, а родина – милей,

я сын ее и вековечный пленник…

Вернусь к прекрасной, дорогой земле

и упаду пред нею на колени…

2005

Все чаще снятся…

Все чаще снятся по утрам мне вереск,

калина возле дома и сирень,

и речки Кублич в желтых ивах берег,

с каймою розовою новый день…

В краю том добром был рожден и вскормлен,

там первые стихи друзьям читал,

в Украйне, на Подолье мои корни,

а вот живу в заснеженных местах…

Я ими очарован и опутан,

но все равно наступит та пора,

когда уеду… Только край якутский

мне часто будет сниться по утрам….

2005

Неделимые родины.

Мороза звон и гор седых оскал.

Алмазный край уходит к горизонту…

У круга, у Полярного – Айхал,

поселок мой, как маленькое солнце!

Здесь выдюжить не каждому дано,

но человек – он и алмаза крепче!

Мои тут Калка и Бородино,

и князя Игоря ведущий кречет…

Слилось все вместе – пламень и вода,

и вечный лед, и клич призывный стерха –

за этот край любой другой отдам!

Лишь об одном прошу вас – после смерти

туда отправьте, где я был рожден,

к земле Подолья, вишен и калины,

скажите, что явился на поклон

поэт России, сын же – Украины…

Якутия, 2003

Те, що люди звикли називати долею, є, по суті, лише сукупністю вчинених ними дурниць.

А.Шопенгауер

Світлана Опанасівна Стадник. 1954, Теплик Вінницької області -80-і роки.

Педагог, поетеса. Закінчила філологічний факультет Вінницького педінституту. Працювала в краєзнавчому музеї, викладачем кафедри іноземних мої політехнічного інституту. Заочно навчалася в аспірантурі інституту літератури ім.. Т.Г.Шевченка. Писала кандидатську дисертацію. Художня своєрідність української ліричної поезії 70-х років. Деякі проблеми поетики. Друкувалася з 14 років, будучи членом літературно-мистецької студії «Струмочок» при редакції райгазети «Зірка». її вірші публікувалися в альманахах «Вершини», «Горизонт», «Вітрила-79», «Поезія», в журналі «Радянська жінка», обласних та районних газетах. Стадник належить понад 40 гниг, статей, рецензій, оглядів, відгуків. Співавтор перекладу книги В.Муравйова «Перші пісні». (Літ: Кантарук П. Про себе і світ// Зірка – 1982 -5 жовтня). «З-над Божої ріки»- літературний довідник Вінничини

З рукописів редакційного архіву

Немає народження без крові,

без болю не б’є джерело.

Якби я не мала любові,

то й віршів, мабуть, не було.

***

Подільський соловейко.

Глиняний подільський соловейко,

що зліпила в ранні я роки!..

Як хотілося співать тоненько,

пісню неньки взявши залюбки.

…Вже на короваї соловейко,

вже – на вишиванім рушнику.

Так дружки співали веселенько

на красиву долю, на терпку.

Сину мій, маленький соловейку,

так мені щебечеш: -Тру-лю-лю,-

в мене і співа тому серденько,

що під хмарами я солов’я ловлю.

***

Мені так гірко,

мені так гірко,

що б’є по серцю

осіння гілка…

Що мій журавлик,

що мій єдиний

мене покинув.

Мене покинув.

І я згортаю

останнє листя.

Вертайсь, коханий,

вертайсь колись-то.

***

Читаєш вірш – не віриш, що він твій.

Отак мені не вірили уперше.

І знову я – крутий, нестримний вершник

і важко так триматися в сідлі.

Питаєш, чи довіку вдасться

живого слова не розтратити срібло?

У мене більше горя, аніж щастя,

а я ще вірю у людське добро.

І в тому, мабуть, є найвище щастя –

заточувати серце, як перо.

Я все життя люблю, як у сімнадцять,

а ще – я вірю у людське добро.

Троянда і хлібина.

Троянда на столі й хлібина…

Так ваблять пахощі обох.

Погожа хліборобська днина,

будяк у затінку присох.

А руки теж шорсткі й гарячі.

А комбайнер п’є молоко.

Над ланом трактор тарахтаче,

та ж солодко і їм обом!..

Погожа хліборобська днина,

бджола не випустить і жало.

… Троянда на столі й хлібина

з нового хліба урожаю.

Мої маленькі радощі земні…

Мої маленькі радощі земні…

У серця кожного є свій куточок.

Он одцвітає лісовий дзвіночок,

он зайнялась суничка у траві.

Отут, серед галяви лісової,

де любимося в гаснучім теплі,

маленькі радощі колишуться травою,

великі радощі по ній – мов кораблі.

Вишенька.

(Льоньчику).

Були дітьми… А нині – серце тенькне:

весна й життя чекали на розмай…

Ти обчухрав деревце молоденьке,

й мені схилив гіллячку: -Обчухрай!

Із ранки свіжої росинка скапала,

заструменіло небо голубе.

Я ляснула долоньку…і заплакала,

бо вже тоді любила я тебе.

В житті вже є і пагінці, й листочки,

нас живить і сьогоднішнє, й колишнє.

Я стала поетесою, ти – льотчик,

судилося розквітнути і вишні.

І не забулась наша дружба давня,

така ж сердечна, як у дні малечі.

В гостях у мене ти на 1 Травня,

цвіт опада тобі на мужні плечі.

Пригадуєш: - О. як давно було те!

Невже ті пагінці – ця вишенька? Невже?

В нас на долонях вся тепер планета –

весну її квітучу бережем!..

***

Як легко розгадати твої очі і зір –

так, як важко розгадати

гравітаційну сталу зірок,

з якою вони притягуються одна до одної

і утримуються в Галактиці.

Так, як важко тримат твої очі в своїх очах,

і так, як легко

нести мені їхнє світіння по землі.

***

Ожина, ожинка,- сказав.

І я пригадала жнива.

І пору густу сінокосну,

і яблуню в росах…

І я не забула тебе…

***

Чічка

Ти назвав мене чічкою!..

Як несподівано вразило

і затріпотіло в свідомості це слово:

чічка, чічечка!..

І раптом осінило німе запитання:

а яка я чічка: довголітня чи однорічна?

Буду квітнути в твоїй пам’яті довгі роки

чи одцвіту за один день?-

ти цього не сказав.

Я б хотіла бути для тебе незабудкою…

А ти відповів, що я тобі нагадую

лісовий дзвіночок.

Щирість – джерело будь-якої геніальності.

Л.Берне

Що важко? – Пізнати самого себе.

Що легко? – Давати поради іншим.

Фалес

Любов запалює таланти

В гостях у «Дивослова» голова Теплицької РДА письменники Т.Яковенко, О.Вітенко, голова Теплицької РДА О.Ф.Кравченко, меценат О.І.Федоришин

Понад тринадцять років минуло з часу створення в Теплицькому районі при Центральній районній бібліотеці літературно-мистецького об’єднання „Дивослово”.

Короткий екскурс творчістю членів районного літературно-мистецького об’єднання «Дивослово» покликаний привернути увагу читацької аудиторії як до самих авторів та їхньої творчості, так і до невідомих широкому загалу книг, які часто-густо лежать на книжкових полицях магазинів чи помешканні письменника «мертвим вантажем» в очікуванні читача.

Віковий письменницький діапазон досить широкий, рід занять найрізноманітніший, стать значення немає, вхід – вихід вільний…

Нерідко фортуна обирає нас не тому, що ми їй приглянулися, а тому, що в неї не було вибору. Отже, не слід вважати, сягнувши певної віхи визнання, що світ має крутитися навколо твого «его». Але й зупинятися на досягнутому також не варто. За словами Г.Гегеля, мистецтво покликане розкривати істину в почуттєвій формі. Для того, аби проникнути в глибину будь – якого мистецтва, стати причетним до нього, необхідно насамперед розкрити власну індивідуальну неповторність, яка є неодмінним супутником наполегливої праці над вдосконаленням посланого зверху таланту, про який, можливо, ти й сам ще не знаєш.

Але як зрозуміти, чи ти насправді «обранець», якщо ти не даєш можливості оцінити себе людям? Теплицьке районного літературно-мистецького об’єднання «Дивослово» намагається всіляко сприяти цьому. Воно - острівок творчої відради і довіри, заселений „диваками”, які одержимі любов’ю до слова. В цій кузні поетичної майстерності вияскравлюються і розцвітають таланти.

Михайло Камінський, Раїса Гарбуз, Олеся Акімова, Галина Нарожна, Олена Павленко, Оксана Скакодуб, Світлана Стадник, Петро Козачинський та інші – осередок, що рік за роком відточував власне вміння, водночас „обростаючи” новими обдаруваннями. Комусь він послужив стартовим майданчиком для навчання чи власної кар’єри, а хтось залишив цей дружній колектив, відчувши, що захоплення поезією не стало тією стежиною, яка здатна привести до мрії …

Досягнення колективу – близько двох десятків повноцінних книг та дванадцять поетичних збірок «самвидавом».

Добірки творів багатьох «дивословців» регулярно публікуються в обласній, республіканській та районній пресі, антологіях та альманахах.

«Немає загадки таланту – є вічна загадка любові», - доволі просто і ємко сказав свого часу Григір Тютюнник. Ця любов приходить до кожного по-своєму, але завжди уособлює стан найвищого злету душі, що намагається утолити спрагу словом.

Життя «Дивослова» останнім часом позначене вагомими подіями: презентацією книги відомого письменника, голови організації Національна Спілка письменників України у Вінницькій області Михайла Каменюка «Стрітення», зустріччами з письменниками Валентиною Сторожук, Тетяною Яковенко, Оленою Вітенко.

Живе спілкування з автором, як правило, залишає глибокий слід у думках і серцях усіх небайдужих до художнього слова. Нечасто тепличанам випадає нагода приймати таких шановних і знатних гостей, яких з певністю можна назвати душпастирами слова, у рідному містечку. Тим цінніші подібні зустрічі для «дивословців», які мали можливість, як мовиться, і письменників побачити, і себе показати. Не секрет, що провінційні письменники часто так і залишаються ніким непоміченими аматорами зовсім не через відсутність таланту, а через «провінційність». Свідченням цього є представлені «Джерелами» відомості про письменників, які мешкають давно у великих містах та столиці.

Ще нема бестселерів, шедеврів –

тільки праця, аж в очах рябить.

Ще глумливо кривить пику стерво,

що, мовляв, їй нічого робить!

Ще нотатки тут і там, повірте,

творять в тиші безлад, тарарам.

Ще душа прошкує лиш до віршів,

вірші – дім без вікон і без рам.

Вже не ніч, та це ще не світання,

промінь в душу проситься – пора!

Літери нерівними рядами

свіжий контур творять з-під пера.

Може, в них не буде шедевральних

слів отих, що ввійдуть у віки.

Щось таке – із ніччю день на грані,

чулістю присмачені думки.

Щось таке інтимне і цнотливе –

критиків не знає, читача.

Так бува, веселка після зливи

крапельками сонце познача.

Олена Герасименко

Жнива літературні

(хроніка подій).

Презентація книги О.Герасименко ». голова Теплицької районної ради Р.Трамбовецький та заступник голови РДА В.Зайцев

Презентація книги І.Дем’янишиної «Прилітай, лелеко!»23.05.2011

Зустріч з французькою діаспорою в Теплику. Р.Гарбуз вітає родину Наумяків

В рамках заходу «Велика рідня». Голова РДА О.Кравченко вітає письменницю Т.Яковенко

О.Кравченко вітає гостей «Дивослова» Т.Яковенко. 1.04.2011 В гостях у «Дивослова». Зліва направо: О.Вітенко,О.Кравченко, Т.Яковенко, О.Федоришин, П.Рибак

Презентація книги О.Герасименко «Ватра на двох»Авторку вітає Голова Вінницької організації Національна Спілка України М.Каменюк

Засідання «Дивослова». Зліва направо:Л.Ніколаєнко, І.Дем’Янишина, Р.Гарбуз

«

Презентація книги О.Герасименко «Ватра на двох».03.2011

В гостях у «Дивослова» 1.04.2011. Справа: начальник відділу культури В.Прокопенко, голова РДА О.Кравченко

9 березня 2010р. – Конкурс читців. Учасники від „Дивослова”: Василь Кошельник, Раїса Гарбуз,

Олена Герасименко.

***

10 березня 2010р. – «Шевченківські читання». Учасники від „Дивослова”: Олена Герасименко,

Олеся Акімова, Світлана Стадник-Юлімбетова, Павло Середюк.

***

Зустріч з студентами Вінницького державного педуніверситету - Світлана Стадник-Юлімбетова

(до Шевченківських днів),

***

26 березня 2010р – зустріч з учнями Теплицького аграрного ліцею. З нагоди дня народження

Ліни Костенко. Учасники: Олена Герасименко, працівники Теплицької ЦРБ.

***

16 квітня 2010р- зустріч з французькою діаспорою: родиною Наумяків. Учасники: Олена Герасименко ,

Раїса Гарбуз, Світлана Стадник - Юлімбетова.

***

Квітень 2010. Презентація книжки Олени Герасименко „Ватра на двох”.

***

5 травня 2010р. – презентація книжки Михайла Камінського „Гвоздики на снігу”. Впорядник та редактор

О. Герасименко.

***

18 червня 2010р.- зустріч з відпочиваючими в дитячому таборі „Ровесник”: Олена Герасименко,

працівники відділу культури та ЦРБ.

***

Липень 2010р. – зустріч з відпочиваючими в таборі „Ровесник”: Олена Герасименко, Галина

Нарожна, Світлана Стадник-Юлімбетова, Михайло Камінський, Раїса Гарбуз, Ірина Дем’янишина.

***

Жовтень 2010 –презентація літературно-мистецького альманаху літераторів Смілянщини

„Клекіт-3”, вшанування пам’яті письменників Тодося Осьмачки та Василя П’ятун-Діброви.

Місце проведення м. Сміла Черкаської області. Учасник - Олена Герасименко.

***

9 листопада 2010р. - День української писемності та мови. Свято учнівської творчої молоді (ініціатор

відділ освіти райдержадміністрації та відділ у справах сім’ї та молоді). Місце проведення: Теплицька

ЗОШ 1-2 ст. №2.

Від «Дивослова» запрошена керівник об’єднання О.Герасименко.

***

1 грудня 2010р. – „Галина Журба в пам’яті нащадків”. Засідання „Дивослова”. Присутні:

Козачинський П.Я, Герасименко О.В., Гарбуз Р.В., Стадник-Юлімбетова С.Х. Гість – краєзнавець

Фурдик І.К. Ініційовано клопотання про встановлення пам’ятного знаку Галині Журбі на місці

родинного будинку Домбровських (хутір Олександрія) поблизу с. Соболівка, меморіальної дошки,

музейної кімнати.

***

27 грудня 2010р. – виїздне засідання „Дивослова” в с.Соболівку. Місце проведення - Соболівська

СШ 1-2 ст.№ Учасники: директор Теплицької ЦРБ П.Рибак, члени „Дивослова” Олена

Герасименко, Світлана Стадник-Юлімбетова, Юрій Головкін.

***

Лютий 2011р. – вийшла книга Ірини Дем’янишиної „Прилітай, лелеко!” Впорядник та редактор

Олена Герасименко.

***

14 лютого 2011р. – „Бібліотека плюс читач = любов”. Організатори та місце проведення :

районна центральна бібліотека. Учасники від „Дивослова”: Раїса Гарбуз, Олена Герасименко.

***

12 лютого 2011р. – зустріч з письменниками: головою Вінницької організації Спілка письменників

України Михайлом Каменюком та Валентиною Сторожук. Презентація книг Михайла

Каменюка „Стрітення”, „Пісні ніжного волоцюги”. Присутні всі члени «Дивослова».

***

9 березня 2011р. – конкурс читців. Учасники Олена Герасименко, Раїса Гарбуз, Василь Кошельник,

Михайло Камінський, Петро Козачинський, Олеся Акімова, Світлана Акімова.

***

1 квітня 2011р. – „Велика рідня”. Зустріч „Дивослова” з письменниками Тетяною Яковенко та

Оленою Вітенко. Організатори та місце проведення: приміщення Центральної районної

бібліотеки. Запрошені: голова РДА О.Ф.Кравченко, О.І.Федоришин, працівники бібліотеки.

***

Зустріч Світлани Стадник-Юлімбетової зі студентами Вінницького національного

педагогічного університету, присвячена темі перебування Т.Г.Шевченка в засланні ( на

запрошення викладача і письменниці Т. Яковенко).

***

30 квітня 2011р. - інтерв’ю на районній студії радіомовлення Олени Герасименко, присвячене всесвітньому Дню книги та авторського права.

***

Квітень 2011р. - інтерв’ю на Вінницькому обласному радіо: Світлана Стадник-Юлімбетової.

***

23 травня – презентація книги Ірини Дем’янишиної «Прилітай, лелеко!» в актовій залі Теплицької

дитячої музичної школи. Ведуча Олена Герасименко. Присутні від «Дивослова»: Світлана

Стадник-Юлімбетова, Михайло Камінський, Раїса Гарбуз, Галина Нарожна. Організатори: Теплицька

дитяча музична школа, Теплицька ЦРБ, «Дивослово». *****

***

1червня 2011р. – Дню захисту дітей присвячений конкурс «Поетичне майбутнє Тепличчини». Організатор: відділ культури Теплицької РДА. Відповідальні: Теплицька ЦРБ та «Дивослово».

***

7-8 вересня 2012 р. – міжнародний літературно-митсецький фестиваль «Русалка Дністрова. . Учасник – Герасименко Олена.

***

14 вересня 2012р. – відкриття меморіального комплексу «Хутірець Галини Журби». Ініціатори пам’ятного знаку та учасники відкриття – колектив «Дивослова».

***

14 жовтня 2012 р. – екскурсія «Шевченківськими місцями». Учасники: Раїса Гарбуз, Олена Герасименко, Валентина Тигипко.

«Яке чудо – захоплюватися в живописі тим,

чим у реальності не захоплюєшся»

(Е.Делакруа)

Майстренко Олександр Анатолійович – художник-живописець, народився 5 травня 1969р. в с. Орлівці Теплицького району Вінницької області в сім’ї вчителя. В 1976р.вступив до Орлівської восьмирічної школи, яку закінчив в 1984році з відзнакою. З 1984по 1986 р. навчався в 9-10 класах Великомочульської середньої школи. Закінчив Великомочульську середню школу в 1986 році із золотою медаллю.

В 1986 році після закінчення середньої школи поступив в Південноукраїнський педуніверситет на художньо-графічний факультет (м. Одеса).

З 1987 по 1989 рр. служив у Збройних Силах СРСР.

З 1989 по 1991 навчався в педуніверситеті (худ. фак).

З 1991 р. перевівся в Українську академію мистецтва на живописний факультет, яку закінчив в 1996 році.

Працює в жанрі портрету, пейзажу, жанрової картини.

Картина

Художнику Майстренку О.А. присвячую

Олена Герасименко

На полотні – холодний спалах вишень,

цілунки променів у кульках запеклись.

Застигла мить – художник сонце пише.

Між променів бринить на вітрі лист.

Художник пише, дух затамувавши.

Виводить пензель лінії, штрихи.

Не плід уяви, барви і гуаші –

так, мабуть, почуваються боги…

Художник пише серцем. Не стривожте!

Ось павучок на промені, а ось

мереживо прозоре тиші мостить

той павучок – на мить мені здалось.

Тут кольори і вітру, і блавату,

тут пісні трепет – жайвір на крилі…

Щоб так писалося, душі, напевне, варто

збагнути мову неба і землі.

Лише тоді, як в грудях затріпоче,

немов напровесні протята сонцем брость,

відпущеною бути не захоче

мить, що її пізнати довелось

Риженко-Янковий Анатолій Олексійович - живописець.

Народився 26грудня 1959 р. в селі Брідку Теплицького району.

Через проблеми зі слухом навчався в спеціалізованій школі-інтернаті. Талант до малювання відкрився ще в шкільному віці. Закінчив Ленінградський політехнікум, Всеросійську Академію красних мистецтв. Картини художника знаходяться у Празькій Національній галереї (Чехія), Рязанському державному художньому музеї російського та західноєвропейського мистецтва (Росія), Київському міському музеї історії, а також у приватних колекціях Іспанії, Голландії, Молдови, Білорусії.

У 1980 році відбулися персональні виставки у Ленінграді та Павловську. Картини експонувалися у Болгарії (Софія), Москві, Великому Устюгу (Росія), Києві, Кіровограді, Вінниці. Пересувні виставки проходили в Польщі, Угорщині, Німеччині. Учасник Міжнародної виставки творів художників, що мають вади зі слухом, у Москві.

Всім серцем залюблений в Україну, художник на своїх полотнах зображує рідні подільські краєвиди. Особливої уваги заслуговують портети, що відображають долю простих українців: непоказна, на перший погляд, доброта і щирість випромінюється їхніми очима, а непростий життєвий шлях простежується у кожній рисі облич земляків. Та найглибше вражає портрет матері, через який Анатолій Олексійович намагався передати всю свою синівську любов і вдячність найдорожчій людині.

Плотніков Микола Іванович – скульптор, живописець, іконописець, різьбяр. народився 11 вересня 1943 р. у Волгограді (Росія). З початку 70-х мешкає в Теплику. Микола Іванович вдихає життя в, здавалося б, мертвий матеріал.

В творчому доробку майстра – пам’ятники загиблим воїнам в селах Антонівка, Стражгород, Розкошівка; пам’ятники жертвам голодомору в селі Мала Мочулка, смт. Теплику; розпис церков по всій області; ікони, живописні полотна та різьба по дереву. Його роботи, виконані аплікацією зерном, стали надбанням колекціонерів у нашій країні та за рубежем. Особливу увагу приділяє М.Плотніков розпису страусиних яєць.

Усі жанри добрі, окрім нудного. Але нудьга –не жанр.Ф.Петрарка

Летить орбітою у всесвіті «куляста»,

небесний обшир тисне їй боки.

На ній поет – складова частка касти,

покликана засвічувать думки

(Олена Герасименко)

Герасименко Олена Василівнанародилась у рік Собаки (1958) під знаком Тельця (18 травня) в селі Носачів Смілянського району, що на Черкащині.

Після закінчення Чернігівського юридичного технікуму доля привела в селище Теплик, де роботі в управлінні праці та соціального захисту населення присвятила понад тридцять років.

Член Національної Спілки письменників України з травня 2011року.

Авторка трьох поетичних збірок „Паралелі сонячних дощів” (Вінниця – 2005. Вадим Клименко), „Аплікації думок” (Вінниця – 2006. ДП «ДКФ»), „Ватра на двох” (Вінниця - 2010. ФОП Данилюк В.Г.) Твори друкувалися в літературно-мистецьких журналах „Вінницький край”, „Дніпро”, літературно-мистецьких альманахах „Сторожові вогні над Божою рікою”, ”Ми в дорогу вийшли на світанні”, „Антологія сучасної новелістики та лірики України” (міжнародне видавництво „Склянка часу”), всеукраїнській газеті «Літературна Україна», обласній та районній пресі Вінничини та Черкащини, зокрема в альманахах літераторів Смілянщини „Клекіт - 1” та „Клекіт - 2”, «Клекіт-3».

Лауреат районної премії ім. М.Леонтовича та обласної літературної премії ім. М. Стельмаха.

Керівник Теплицького районного літературно-мистецького об’єднання „Дивослово” з 2010року.

Упорядник книг І.Дем’янишиної „Прилітай, лелеко!”, М. Камінського „Гвоздики на снігу”, літературно-мистецького альманаху «Джерала теплицьких глибин».

Роздуми…

Боюсь, що життя мине,

і не помітить мене.

***

Боюсь зійти на примітив –

душі відтворюю мотив.

***

В швидкоплині людського життя

нам не гоже лиш їсти і спати:

прийде час,

і Найвищий Суддя

всім пред’явить рахунок до сплати.

***

Межи днів прохолода снує:

налетить сніговійно й розтане.

Ви шануйте нас, поки ми є,

і не плачте, коли нас не стане.

***

Відкладаєм життя «на потім»,

мов Сізіф той – під гору котим,

міцно камінь в руках тримаєм,

гульк: ти де?

А життя немає.

***

Не зважайте на слова сумні,

все минає – і сльоза, і втіхи.

Розставля життя щоденні віхи –

познача сліди свої земні.

***

Перекинута далина

у світанковий сплеск півнями.

ти не доля, лиш доленя,

не віднайдене вчасно нами.

***

Підійдеш, як вечір – крадькома:

ні чудес не треба, ні екзотик.

День такий знетямлений на дотик –

в нім лиш я, тебе у нім нема.

***

Усе в житті хрестоматійно просто,

усе давно розписано без нас.

На цім земнім балу ми звані гості -

сліди лиш пишемо без підписів і назв.

***

Не потішаймося з дрібного,

потрібності учімось в нього.

Хоч вісь мала, але без осі

не крутить колесо у возі.

***

Кароока кудлата ніч

«підпадьомкалом» кличе спати.

Місяць зорі мені до ніг

косить мовчки косою тата.

***

Що більш рутини –то менш людини.

***

Не говорім про долю звисока –

ніщо на світі не минає дарма.

А все оте, що день нам висіка –

і є життя, що зветься мудро «карма».

***

Пам’ять схожа бува на дощ

в дні, пробудженому громами.

Пахне смуток, як пахнув борщ

на обіднім столі у мами.

***

Щастя – калейдоскоп любові у всесвіті сподівань.

***

Прицвяховую душу

до крил надії –

серце скрапає втомою.

***

ніч розіп’ята безсонням

думки згортаються в ртутні кульки

не піймати

***

Повертаюсь до себе –

поспішаю зайняти власне місце,

доки його не заповнила порожнеча

Залишайся

Залишайся для серця спогадом,

в бездиханні зухвалим продихом -

щоб зіп’ята на пальці тиша

молитовно сягла узвишшя.

Залишайся звабливим подивом -

щоб між поглядів сонце сходило,

щоб промінчик, торкнувши скроні,

сни струсив поміж вій в долоні.

У моїм безогляднім щасті

залишайся...

Залишайся коротким спалахом -

я зорею в той спалах падала б,

і в солодкому леті тому

я б забула печаль і втому.

Я на ймення тебе не зватиму,

я про тебе одна лиш знатиму.

У суєтній життєвій тисняві

залишайся для серця піснею –

залишайся...

Світанок

Світанок виповз равликом помалу-

ще обрії невидимі були...

І білий чуб осіннього туману

куйовдили холодні ковили.

Здаля виднілись пригірки імлисті,

забрівши аж по пояс в осоку,

і новий день, за ніч удосталь виспавсь -

спросоння прокричав: ку-ку-рі-ку!

Дід Іван

Він був тихим і трохи дивним,

його постать була чудна,

його одяг пропахнув димом,

його очі сягали дна.

Він розводив у лісі ватру,

довго-довго в огонь дививсь.

Що він бачив? Як саламандра

диким танцем лякає вись?

Він здавався тоді шаманом,

хоч який у селі шаман?

Звали діда того Іваном,

а Іван – він і є Іван.

«Що в тім полум’ї ватри, діду?

Крок у ніч – і суцільна тьма.

Не обридло отак сидіти?

Що, роботи, турбот нема?

Ви скажіть: воно того варте,

це відлюддя, вогонь і дим?»

А в очах у старого – ватра,

в грудях – кашель, родина, дім.

Всі пішли, їх живцем… в стодолі…

Партизанив тоді Іван.

Не уникнув лихої долі,

до вогню – з невигойних ран.

Дід мовчить. Час летить, клекоче.

В нім згорають і сум, і дні.

«Дайте жару!» «Бери, як хочеш…» -

і нікого – тут ми одні.

Простягає в долоні грубій:

наче сонце, той дідів жар.

Шелестять щось у вуса губи.

У долоні вогонь – не жарт!

Не пече йому, зразу видко.

Я беру – не пече й мені.

Юним серцем прозріла швидко:

так згоряє душа в огні!

Тепло-тепло відтоді стало,

наче мудрість його спила.

Дід Іван – не чаклун, не старець,

просто ватра у нім пала

Ще земля не забула…

Пам’яті Галини Журби

Ще земля не забула сліди її, голос…

Ще черешні пильнують і саду, і квіт…

Хоч згубились давно тихі риси околиць

хутірка, де Галина з’явилась на світ,

роду того, що дав Україні дитину,

заповівши їй зорі й довічну журбу.

Та земля соболівська стрічає гостинно,

ніби доньку з дороги і каже їй: «Будь!

Будь довіку зі мною, щоб соки живучі

діставали нащадки зі слова твого.

Бо лише у краю Богом даному отчім

світ викрешує з нас непокірний вогонь

*

Тобі б до черешень, туди,

де б’є джерело дзвінкоросе,

де вдосвіта півень будив,

де світом хмеліли покоси.

Ти долю благала: ще б раз

втопитися в травах пахучих,

туди, де барвінок і ряст,

в дитинстві залишений хутір.

Та час невмолимий, і вже

давно нема хутора, саду.

Лиш ворон вгорі стереже

життя, що на будень і свято.

Якби міг повідати крук,

аби мав у крилах ще сили,

на цвинтар в чужий Бавенд-Брук

черешень приніс, як просила.

Упали б вони на межі

цього і тамтешнього світу.

Могили, немов сторожі,

здаля Україною світять.

Не свічі, що їх палить хтось,

любов то - в серцях поіменних:

близенько Осьмачка Тодось,

ще ближче Докія Гуменна.

Євгеній десь тут Маланюк,

Лятуринська теж недалечко.

Немов естафету чийсь внук,

підхопить вітчизну сердечком.

Нізащо не згасяться, ні!

знесилені давнім далеком

любові досвітні вогні,

хоч їм було в світі нелегко.

І сила глибока пера

корінням з народу, де соки.

Вертайся, Галино – пора!

Журавкою в небі високім

У рідну Соболівку на Поділлі

(памяті Галини Журби)

У рідну Соболівку на Поділлі,

де журавель з криниці небо п’є,

земля в отавах спить як породілля,

хоч соловейко спати не дає!

Де, як ніде, спокійно і привільно,

ставочок у долині день стріча.

Вертайтеся на рідну Україну,

де бігали маленьким ще дівчам!

Тут ваша юність чиста і печальна,

за рідним людом зтужена була.

Ви землю цю оплакали ночами,

духовного припавши джерела.

На цій землі, закохана панянка,

чванливості не маючи в душі,

заручниця обставин, долі бранка –

дістали кореня, сягнули аж вершин.

Слова терпкі, опалені сльозою,

нам нині і далекі, і близькі.

На паперті – нащадків честь і совість,

і пам’яті тендітні пелюстки.

Світ ловив мене…

(памяті Г.Сковороди)

Світ не зловив мене – піймала вічність.

Ось під оцим хрестом тепер лежу.

І час мені нагадує навіщось,

що я переступив колись межу.

Поріс я коренем, у ньому маю силу,

тепер я ним піклуюсь звіддаля.

А світ минає віщо і красиво,

і від живих щомиті віддаля.

Серед усіх любов’ю неземною

я вирізняюся, і роздуми мої –

не плід всього, що сталося зі мною,

а те, що наспівали солов’ї.

Вони до мене линуть – нелукаві,

співучі свідки, друзі, літуни.

Світ не піймав нечистими руками,

піснями щирими взяли в полон вони.

Усе покинув, проміняв, понищив –

той мізер, що веде на манівці.

Шукаючи, змалів травинки нижче,

та істину пізнав лише вкінці.

Я чую голоси комах, коріння –

бо я тепер із ними заодно.

Мої слова наступні покоління

розгорнуть, як на світлі полотно,

мережене і хрестиком і гладдю:

що не стібок – думок прошитий слід.

Я може, із життям не завжди ладив –

невдахою вважать мене не слід!

До мене йдуть нескошені ще трави,

діброви йдуть, і небо журавлів.

Не п’ю з руки ні ласки, ні потрави –

я ними за життя переболів.

Конкурс

(байка)

У ліс під Новий рік якраз

прийшов такий указ:

«Подія вельми історична,

віп - гості з’їдуться столичні!

Всі методи догоди в силі:

готель щоб був - в сучаснім стилі,

концерт на європейськім рівні

(ждуть гонорари всіх потрійні),

що ж до артистів – то артисти

повинні бути голосисті.

Не лиш талантами вражати,

гостям, найперше, догоджати…»

Зібрали лісових солістів,

провели конкурс вокалістів.

В журі Осел ввійшов, Вівця,

які не мовлять і слівця

без Вовчої ухвали й згоди

(від них ні толку, ні погоди).

Була для «ширми» там Сова.

Був Вовк (як завжди, голова.

Хоч він від роду в співах «чайник»,

та над журі прямий начальник),

Провели кастинг. До Косулі

ще голос приєднавсь Зозулі,

була Ворона і Зайчисько,

який не бачив нот і близько,

Кажан старий, та ще Ховрах,

який пищав лиш «ох» і «ах».

Пацюк, Їжак і Горобець,

і чорний Ворон під кінець.

Одне лиш солов’їне соло

звучало сонячно й прозоро.

Та десь-то карта так лягла –

Зозуля всіх перемогла.

Що з того, що лише ку-ку

уміла на своїм віку?

Зате її зухвале «я»

гучніше пісні Солов’я.

Вона начальству накувала

щасливих літ життя немало.

А пісенька була проста:

хвалити Вовчого хвоста.

Зозуля мала ще манеру:

співати тільки під «фанеру».

Навіщо ноти і слова?

- Негідно! – мовила Сова, -

І слухати й дивитись бридко!

Відтоді там Сови не видко.

А де ж подівся наш соліст,

що мав до пісні слух і хист?

Листочки в лісі шелестіли,

його в догоду Вовку …з’їли.

*

Коли загасить одинока ніч

легкі сліди осінньою вологою,

ітиму я імлистою дорогою,

і буде йти зима мені навстріч.

Коли зустрінемось удвох ми –я й вона,

вдамо, що кожен стрічний - незнайомець,

і ніч поріжеться о світлий штрих віконниць

у контурі самотнього вікна.

Русалка Дністрова

У холодному

місячнім сяйві,

коли барви

зникають зайві,

стає хвиля тверда,

мов криця,

і полив’яно ніч іскриться –

тоді з виру,

де темна праща

що давно для людей пропаща –

чутно плескіт

й поодаль трішки,

там, де хвилі тонка маніжка –

виростає з води нехутко

потамований згусток смутку.

В нім світіння

прозоро-біле –

в нім сирена

із пісні й тіла…

Серцю боляче,

груди тисне

од розпуки такої пісні…

В тиші гасне усе довкола,

тільки болю

ковзкий осколок,

що пронизує гостро вени –

мов сирена співа…

сирена...

Кажуть люди,

що ні, русалка…

Хто б не був,

а одначе, жалко.

Кажуть, лоно її любові –

джерело невичерпно-повне.

Хто хоч раз її чув і бачив –

божевільні стають неначе.

Навіть той, що намул колотить,

глибше тіло хова в болото.

Про людину уже вже й не мовлю –

тут місцеві забули ловлю,

навіть в пору, як дуже жарко,

не купаються, бо…

русалка.

Бо ота її врода дивна –

достеменно, мана людині.

Русі коси спадають шовком

аж до лілій, що цвітом жовтим.

Межи пліч на вологі перса,

де темніють соски, як персні.

Неземного звучання голос

на весь вік слухача неволить.

Жодна знана людьми пташина

не сягнула його вершини.

Так проникливо, тонко, світло,

що аж квіти ясніше квітнуть.

Навіть вітер тоді втихає,

коли пісня пливе над гаєм.

Берегам, що у цвіті й терні

кожна жилка від смутку терпне.

Ні шелесне в галуззі пишнім.

Гублять час в очереті крижні.

Звуки падають в зір коралі,

що їх річка в рукав збирає.

Їй голівка лататтям вбрана

з опівночі і аж до рана.

Лебедіють їй руки видивом,

що поет тільки може видумать.

Стогне хвилею хвиля гнана…

Боже милий, чи це не Ганна? –

ота, що колись, бувало,

найкраще в селі співала?

Що вродою, буцім,

царівна -

і та їй була б не рівня?

Та, кохання чия комета

помогла, не простивши, вмерти.

Шур! - у Дністер…

У вир із кручі –

щоб не мучитися, не мучить!

Плаче річка в дзвенючій тиші

співом Ганни, що вище й вище –

через товщу небесну й вічність -

у кохання, страждання, відчай.

У ту пору в глибокій пращі

водне царство із нею плаче.

Плачуть зорі, до пліч припавши,

плачуть коні, забувши пашу,

плачуть трави – отава мокра,

плаче птиця, що досі мовкла.

Коли пісня у хвилі стихне,

загойдаються зорі стиглі.

Крикне півень – сховають води

і ту пісню, й дівочу вроду

Зимовий дощ.

Усе виглядає приблизно отак:

забуто дощами всі правила й такт,

усі етикети і навіть про те –

опісля дощів перший цвіт розцвіте.

Забуто. І місто в калюжах стоїть,

як давня фортеця минулих століть.

Стоїть сумовито в сіянні вогнів,

стоїть і ледь стримує праведний гнів.

Стоїть незворушно. А дощ собі йде.

Пливуть ним трамваї і сяйво бліде.

Вітрини неоновим світлом – без нас,

бо ми пропливаєм трамваєм якраз.

А дощ усміхається нам: ну і що?

Веселий гульвіса, та тільки – мовчок!

Якщо він заблука, а карти нема –

її заморозила, певне, зима!

Якщо він бешкетник –що дивного в тім?

Якщо він турист, і верхом на авті?

Якщо він пілот – віражами в піке –

то як вам пояснення буде таке?

Він скрізь і повсюди – і там є, і тут.

Яких він проекцій? Яких амплітуд?

Без винятку правил - таки не бува,

з-під снігу проклюнеться завтра трава,

голівку підсніжник нам явить у світ.

Бешкетника варто провчити як слід!

Та ми усміхнемося: диво із див,

Ледь чутно дозволимо:«Йди уже! Йди!» -

неначе від нас щось залежить… Дарма!

На ранок калюжі замерзли – зима!

*

Таїно почуттів і слова!

Полоняй мене знову й знову!

Я до тебе вертати буду,

незбагненна собі і людям.

Щільно жорнами пережована,

заримована, завіршована,

у життя аж до дна залюблена –

світу ніжного шкаралупина

То не поет,

хто не відчуває

спраги змагання,

хто затаїться

в башні мовчання,

як анахорет.

Микола Вороний, «Ода до поетів»

Прим. авт. .анахорет – самітник, відлюдник (грец.)

Олена Павленко.Член районного літературно-мистецького об’єднання «Дивослово». Член Вінницького обласного літературно-мистецького обєднання ім. В. Стуса. Народилася 17 березня 1977 року в с. Саша Теплицького району Вінницької області. Закінчила Іллінецький радгосп-технікум. Нагороджена обласною молодіжною премією «Кришталева вишня». Автор збірки лірики «Молюсь за тебе, світе мій» (ТВП «Книга-Вега», м. Вінниця). Публікації в обласних журналах «Вінницький край», «Вінничанка».

Живе в селі Саша Теплицького району, працює у фермерському господарстві

Запросити тебе у гості

у холодний зимовий вечір

посадити б на теплій лежанці

і закохано дивитися в очі

виколисуючи у долонях

світлоокі тонкі хвилинки

лоскотати їм теплі вуста…

А мороз, що тріщить надворі

пахне м’ятою і айвою

заглядає в прозору шибку

залишивши по собі казку…

Запросити б тебе у гості…

Та до тебе, немов до неба

дуже близько і так далеко.

***

Село старіє, проситься до Бога,

за болем- біль, то вже й не так болить,

Колись дзвеніло піснею з порога,

тепер –шибками – в праведну блакить.

Село мовчить. Та сказано вже досить.

У буйних вербах надіють слова.

Червоні маки у житах голосять.

Душа держави плаче, ледь жива.

Душа тремтить без примх і привілеїв,

як марево над тисячею розп’ять.

А я за пальчик із верби твоєї

готова навіть місто промінять!

Село, сілечко, серденько зелене...

І я колись у вічність відійду.

А ти - живи і нагадай промене

черешенькою в батьковім саду.

Страшний, з великим чорним ротом

стогнав, і множився, й кректав.

„Ой, що то, Господи, ой, що то?” –

тремтіли спалені вуста.

А він скрадався попід груди,

поміж листочків у траві...

„Агов, озвіться, люди... Люди!..

Чи ще живі? Чи ще живі...”

Котився небом над кромами

і кожну кісточку проймав:

„Я хочу їсти... Хлібця, мамо...

Я хо...” І все. Нема... Нема!!!

Ані сльозинки: „Боже, сину!

О Боже, Боже, Боже...” Страх!

І хилиталась безупинно,

як дзвін на зболених вітрах.

І так дзвонила, так дзвонила,

що й небо очі відвело:

„То люля, сину, - не могила...” –

й святу земельку – на чоло...

Везли десятками щоденно,

ой, болю, болю – через край!

Моя Вкраїнонько стражденна,

не смій, не спи, не забувай!

Запричастилась кров’ю й тілом,

наїлась –нудить до цих пір.

Тоді скорилася, посміла,

то хоч тепер, тепер – не вір!

Поглянь ув очі баби Ганни:

із десяти – одна душа...

Як ще не вмерла, чом не встанеш?

Трусни кістками! Світе – ша!

То плаче мати Україна

по всіх соборах і церквах

за жах, за смерть, за одуріння,

за рік, що трупами пропах.

Чом сліз твоїх ніхто не бачить,

болючих зморшок межи брів?

На голі коті ворон кряче,

а світ оглух і онімів!

Влонись низенько, що є сили –

ти звикла, щоб завжди і всім!

Прости. А люди, а могили,

що без імен і без хрестів?

... А до війни – ще вісім років.

Ще де те німцеві ярмо!

Радій, чужинцю синьоокий,

що ми самі себе їмо!

***

Згорнув він крила від утоми,

не зрозуміть, чи „кру”, чи „мру...”.

Прощальне соло на соломі

завів старий самотній крук.

О, вітре – в небо! Небо й воля

така солодка, ох, така...

Висока скирта серед поля,

немов трибуна для крука.

Душа не вірила, не сміла

і серце рвалося в політ.

Лягли на посивілі крила

всі двісті з гаком довгих літ.

„Напитися б небес огрому

до сліз, до болю, до плачу.

На мить у небо, а потому

на віки в нього полечу!”

І він злетів! Так біло-біло...

Аж зблиснув, як прощенний гріх.

І цілував схололі крила

йому ще юний перший сніг.

Наш город

Пахне зілля, рута-м’ята,

диво-чебреці

Ходить літечко кирпате

з сонцем на щоці.

По садах і по дібровах,

аж ясніє даль,

п’ють веселки кольорові

голубий кришталь.

Чудеса! Здається, схожий

наш город на рай.

Жовтий сонях, мов сторожа:

пильно наглядай!

Крутить носом часничище

стиглий, зимовий.

Бо – найкращий, бо найвищий.

Я ж візьми, й зірви!

Кучеряві довгі вуса

розпустив горох.

«Я нікого не боюся!»-

цар на весь город.

Кавунята гріють боки,

в диньках мліє мед.

Та й красиві, ох, морока...

Кавуни, вперед!

Вирву щир, мокрець завзятий,

виполю пирій;

огірочки – козачата,

до відра – мерщій.

А жуків! Картопля... Мамцю!

Лиш встигай, кропи.

Он посходились до танцю

молоді кропи.

Та підморгують до моркви

й до капусти, от!

Розходилися, морока, на увесь город.

Літо, літечко ласкаве,

просимо за стіл!

Дзвонять золотом по травах -

хоч тікай, хоч стій!

***

Осінні зорі…Леле, зорепад!

Бо то ж не айстри - справжні тобі зорі.

Віват, красуне! Осене, віват!

Світи, руда, світи, бо грудень скоро.

Нехай цвітуть і айстри, і серця.

У баби літо світить павутинням.

І як же бабі літо до лиця,

І дух оцей, від картоплиння синій.

Курличуть журавлі кукурудзам,

Прив’ялі перевесла пахнуть статком.

Ще їде сіно в говірких возах,

Ще я удвох на тому возі з татком.

Україні

Батогами та шаблями вишита,

піднімайся над світом вище ти!

Недоспівана, недосіяна,

ти ж надіями нашими всіяна...

По тобі йшли татари ордами –

не зламали смиренногордую.

По тобі – і фашисти зграями -

тіло вишите рвали й краяли.

Україно моя знедолена!

Твої рани в мені відболюють.

По великій і сильній нації

вже Європа веде пальпацію.

У кайдани важкі закована,

ти занадто русифікована.

Заростають стежки Тарасові,

гіркнуть з болю стежки пра-Спасові.

Чорнобривців чубаті голови –

чорним болем, як чорним коливом,

попритрушено, попригірчено,

синьоока русява дівчино!

Журавляток твоїх скалічено!

Та ще стогне – реве засмучено

одинокий Дніпро над кручами.

Ще рясніє ланами жито...

Нам би жити, Вкраїно, жити!

Гей, воскресни, моя державо!

Хай засяє козацька слава

на тризубі святім. Матусю!

Я кровинка твоя. Молюся

за пісень срібнодзвонні крила,

за просторів ясні вітрила

і за вишите хрестиком небо,

щоб добрішим було до тебе.

Україно, любов’ю вишита,

нам з тобою судилось вижити!

***

А ви дивилися корові в очі?

А літо бачили? Це ж стільки літа!

Ще й добрий шмат серпневої півночі,

вишневим вогнищем дбайливо обігрітої.

У цих пре темно-синіх озер чатах

бринить сльоза на темній тятиві.

Дивитися б і зелено мовчати.

Там стільки зелені, що й серце у траві.

***

Морозить грудень груди снігура,

і небо так замерзло, аж посиніло...

А зорі сплять. І шлях Чумацький сам

розсипавсь сіллю – білою по синьому.

Торкнеться сніг схололої землі,

і обпече, прикриє голу груду.

Блакитна сіль на зболеній ріллі.

Червоні снігурі.

Солоний грудень

***

Лежать біля ставу стриножені коні.

Лежать? То здається. Насправді – летять!

Ось-осьдечки, завтра, можливо, й сьогодні

над світом, над ставом із білих латать.

В них очі сливові, пре темні, як ночі,

і ніздрі нервово торкаються дня.

- А можна, я з вами, - тихенько шепочу, -

у небо полину малим коненям?

… І коні очима здивовано косять,

губами м’якими лоскочуть траву.

А літо – як казка! А сонце – як просо,

жовтеньке і кругле, ще трішки – й зірву!

… Лошатко маленьке з тонкими ногами

відмірює світ: скік та скік, цок та цок!

А він не близький – аж від ставу й до мами.

- Авжеж того світу! – сміється ставок.

***

Нехай цвітуть і айстри, і серця ,

Заблукало дитинство у вишнях,

край села дріботить засмучено.

Там бабуся стрічати нас вийшли

із хвостатим рябим кавунчиком.

У бабусі спідниця складками,

що накрила б село, здавалося.

Під хатиною дрова складені,

щоб міцніше на світі стоялося.

То й не хата, а так-хатятко,

з-під соломи у небо – зіркою.

Край села називався Гаткою

тихий рай у селі Костюківка.

Нижче хати город, мов золото,

баштанець дозрівав під листям.

І мені самій не дозволено

між добра отого товктися.

Чи ж то бачено, чи не бачено –

я сама на баштан крадуся.

- А нехай же йому усячина,-

шамкотіли мої бабуся.

І ступали ногами босими

по розпеченій сонцем днині,

несли жовту, з рябими осами,

диво-медом налиту диню.

А сіна! Боже ж мій! Те сінечко

пахкотіло, немов у пісні.

Ще до вечора – ось-де стілечки,

ще до раю – променів з вісім.

Де той рай у вербовій шапці?

Де хатина, що в небо зіркою?

Кожен раз я святила бабці

головою сінешні одвірки.

Відсвятила та й відігралася...

Вже у небі хатина з бабусею,

я ж і досі дівчам зосталася,

хоч сіна пахкотінь забулися.

***

А я ж тебе, осене, не ждала,

а ти з берізки павучком – зухвала.

А я ж тебе, осене, просила:

- Мені б тепла. А ти дощем щосили.

Я ж не пробачу ні дощу, ні вітру,

а ти у душу чорнобривців-хитра,

а ти під ноги – яблука духмяні.

А може, все не так уже й погано?

Я ще зоря, я сміх, що серце живить,

ще моє сонце світить не журливо.

Ще моє тіло пахне чебрецями.

Ти не до мене? До моєї мами?

***

Осінні зорі! Леле, зорепад!

Бо то ж не айстри, справжні тобі зорі.

Вів ат, красуне! Осене, вів ат!

Світи, руда, світи, бо грудень скоро.

Нехай цвітуть і айстри, і серця.

У баби літо світить павутинням,

і як же бабі літо до лиця

і дух оцей від картоплиння синій.

Курличуть журавлі кукурудзам,

прив’ялі перевесла пахнуть ставом.

Ще їде сіно в говірких возах,

ще я на тому возі – з татом.

***

Пів на четверту ранку вийду з хати,

сховаю страх у півня під крилом.

Ми підем разом сонце зустрічати,

будити співом заспане село.

Ще темна ніч, і тиша спить у вербах,

од матіол ще вітер не сп’янів.

Моє село,

я в гості йду до тебе,

торкнусь щокою снів своїх і див.

Вже й ранок молоденький капризує,

промінчик босий м’яткою промчав.

Я твій листочок, яблунько, зозуле,

ти мій ковчег із сотнями стрічань.

Іду. Сама. А півень мружить очі:

- Кому не спиться о такій порі?

І крізь тумани днів зорю лоскоче

дзвінке, грайливе, вперте: „Ку-ку-рі...”

Немає більшої мудрості, ніж своєчасність

М.Фічино

Демянишина Ірина Олегівна народилася 20 липня 1997 року в селі Удич.

У 2003 році пішла до першого класу удицької загальноосвітньої школи.

Авторка збірки лірики «Прилітай, лелеко!» За час виходу цієї книги добірка

віршів Ірини Дем’янишиної була опублікована в обласному жіночому

журналі «Вінничанка».

Успішне навчання в школі поєднує з іншими захопленнями:

полюбляє кроїти і шити, а тому з задоволенням відвідує швейний гурток.

Віршами захопилася дуже рано. Спробувала себе в творчості –

рідним та друзям сподобалося. Неодноразово публікації творів юної

поетеси з’являлися на сторінках районної газети „Вісті Теплччини”.

Член Теплицького районного літературно-мистецького об’єднання „Дивослово” з 2010року.

Мені цікаво

З трояндами до школи

Іду я перший раз.

Бо скоро перший дзвоник

Покличе в перший клас.

Веде вузька доріжка

Селом в країну знань.

А в мене є багато

Важливих запитань.

Цікаві, мабуть, книги

В сестрички на столі?

А де стартують в небо

Космічні кораблі?

А ще мені цікаво,

Чому вода дзюрчить?

Де народилась річка,

Куди вона біжить?

Чому осики листя

Бринить на всіх вітрах?

І кажуть, що до моря

Веде Чумацький шлях?

Де сонце спочиває?

Де народився день?

І нащо на долині

Обріс грибами пень?

А як будують місто?

Як зводяться мости?

А що за таємниці

У старшої сестри?

Чому скінчилось літо,

І де взялась роса?

Чому це у матусі

Сивіє вже коса?

Моє село

Земля Подільська, рідні краєвиди...

Тут сіють хліб. Ліс пісню шепотить.

Краса і праця - як їх не любити?

І гордий сокіл поміж хмар летить.

Хтось заперечить: міст, мовляв, багато –

Заслужених, розкішних, дорогих.

Почесні там і праця, і достаток,

Важливі люди проживають в них.

Та варто лиш від’їхати від дому,

Хоч як би добре в дальній далині -

Враз душу огортає сум і втома,

І хочеться в село назад мені.

В нім ясени туманом оповиті,

Плакучі верби, гуси на ставку,

На варті часу тут дуби столітні,

Джерела сходяться у річечку стрімку.

Історію столітнього заводу

Громада береже, як Божий дар.

І дух цей особливий, і роботу

З дитинства знає кожен цукровар

Літечко

Тепле літечко прийшло,

Відцвіли садочки,

Прогримів у небі грім,

Крапнув дощ в ставочки.

А веселка за ліском

Бере воду з річки.

Вдома пахне молоком,

Свіжим хлібом з пічки.

У матусі всі ці дні

Багато роботи:

Посадити, поливати,

І город полоти.

А ще бджілок золотих

Треба доглядати,

Подоїти корівки,

Знов город сапати.

Поспішаю на підмогу:

Вправна я в роботі.

Буду вдячна все життя

За її турботу.

Крапнув дощик на травичку.

Крапнув дощик на травичку,

На ставочок, на теличку,

На гарненьких пташечок,

На маленьких діточок.

Вітерець хмарки гойднув,

На зелений дуб дмухнув,

Побіг полем по пшениці

До холодної криниці.

З гаю корівки ідуть,

Дітям молочко несуть.

А телятка доганяють,

Радо мукають, брикають.

Весело весною бджілці.

Буде діткам мед в тарілці.

Трудівниця золота

Всі дерева обліта.

Буде урожай малини,

Яблук, груш і горобини,

Доспіває огірочок -

Для малих синів та дочок

Небесна колісниця

Як грому гуркіт вітер принесе,

І в хмарах загуляють блискавиці,

Нам скаже бабця (вона ж знає все):

- Бог калачі везе і паляниці.

Немов недавно, ми - такі смішні,

Чекали, до небес здійнявши лиця,

Що вітер хмари розжене густі,

І з’явиться небесна колісниця.

Маленький братик в татка на плечі

Хвалився гордо: - Я зустрів дідуся,

Що кидав всім із неба калачі,

Смачні - такі, як нам пече матуся.

І лиш тепер все зрозуміла я,

Як спрагле поле дощику чекає,

Як теплу воду влітку п’є земля,

Росте колосся, сили набирає.

Пройдуть жнива, відкосять косарі,

В молитвах дякуючи Богу за пшеницю.

І знов матуся покладе на стіл

Святий калач та Божу паляницю

Найдорожче

За хатою у нас садок зацвів.

Зозуля там під вечір закувала.

Садочок цей мій тато посадив,

Коли мене матуся сповивала.

А пасіку дідусь подарував

Тепер він вчить, як бджілок доглядати.

Щоб рід наш силу та здоров’я мав,

І щоб могли дітей добру навчати.

Задихає духмяним хлібом піч,

І пахощі підхопить тихий вечір.

Засяють зорі у травневу ніч,

Пригорне нас матусенька за плечі.

Назавжди це запам’ятаю я,

Хоч і пройду в житті доріг багато,

Що найдорожче в світі – це сім’я,

Хліб материнський та батьківська хата.

Батьківська хата

Кружляють в синім небі журавлі,

Над ставом верби розпустили коси,

Тріпоче хмарка в пташки на кppрилі,

Розтали у промінні срібні роси.

Поміж ланів, ставочків та садів

Розкинулось село моє величне.

Ошатний затишок доглянутих дворів

Не проміняю на асфальт столичний.

На тихій вулиці будинок височить –

Співає серце, як зійду на ґанок.

У вікнах відбивається блакить,

І сонячна заграва в світлий ранок.

Будинок наш лелека не минав,

Мені секрет сестричка розказала:

Дарунки він в капусті заховав,

Коли матуся грядки поливала.

Серце може додати розуму, але розум не може додати серця

А.Франс

Липецька (Пеценюк) Людмила Андріївна, народилась 14 лютого 1968 року в селі Куна Гайсинського району Вінницької області. Проживає в смт. Теплику. Закінчила Уманський педагогічний університет.

Працювала кореспондентом районної газети „Вісті Тепличчини”.

З 2006 року працює завідувачем сектору інформаційно – аналітичної роботи в Теплицькій районній раді.

Неодноразово публікувалась в районній та обласних газетах. Член літературно-мистецького об’єднання „Дивослово”.

***

Хоча б промінчик щастя

в запаленому світлі...

Бодай шматочок правди

в галактиці зірок –

роками тамувала б

днів невгамовний відлік,

аби відчути в серці

твій запізнілий крок.

Хоча б зернину віри

в густих хлібах пшениці,

і грудочку турботи

в сувоях зимніх втіх –

я йшла б тобі назустріч

крізь терни й громовиці,

зривала в небі зорі

і кидала б до ніг.

***

Впустила в серце на хвилину –

а ти залишився на роки.

Ані життя, ані загину...

Знов стрепенусь,

зачувши кроки.

Впустила в душу –

все спустошив,

залишив попіл й хмари сірі...

Душа відтоді на сторожі,

немов невільниця в ясирі.

***

Гострі осколки щастя

вп’ялися у біле тіло.

Щось у житті не вдасться,

щось у душі зітліє.

Стрімко біжить водою

човен у буйнім русі...

Я ж пропливу сльозою

і повернутись мушу...

В сірім смерканні ночі,

в шелесті вітру й листя

я повернутись хочу –

так буде світло й чисто...

Гострі осколки щастя

вийми із мого тіла:

йтиме душа пропаща

в поле сріблисто-біле...

***

Осіннє кохання, як листя багряне –

ним бавиться вітер, на вітрі згора...

Осіннє кохання, кохання останнє –

пора одкровень і прозріння пора.

Хоч пізно, напевне, плекати надію:

як пташечка, серце, у грудях клює.

Осіннє кохання, тобі я радію:

як добре, що осінь усе-таки є!

***

Лизав вогонь вчорашній лист від тебе,

тримав в жарких обіймах твій привіт.

Коли б ти знав: віднині вже не треба

відповідати, бо йде відлік „від...”

Скінчився танець, залишився попіл.

Все, що було – не буде поміж нас.

Коротка мить – гарячий зойку дотик,

що в серці спалахнув, й навіки згас.

***

Квитаюсь з пам’яттю, сумлінням,

і мию чашу пересудів.

Словами звичними, сумними,

такими, як завжди й повсюди

квитаюся сама з собою

і хочу в „завтра” зазирнути.

Простіше, це коли – юрбою,

а поодинці важко бути.

Що буде потім - я не знаю,

чи ми не зовсім ще пропащі.

Хтось посередині, хто скраю,

та хочуть всі туди, де краще...

***

Ділили біль на звуки –

мов камінь, звуки ті...

І опускались руки,

і важчав крок в житті.

Садили смуток в клітку –

крізь клітку утекло...

Надіялись, хоч зрідка

зігріє час теплом.

Та він був невмолимим:

немов глухим ставав.

Лиш крихтами малими

нам радість видавав.

***

Я буду пити з вітром світло,

і цілувати синє небо...

Ті поцілунки вітер зітре,

щоб не дісталися для тебе.

Я стану пташкою малою

щоб до віконця прилетіти...

Я стану свічкою. Імлою

в твоїх руках тобі світити.

Сніжинка у зимову стужу

торкне руки – то я вітаю.

Напровесні, мій любий друже,

я первоцвітом розцвітаю –

для тебе... Зовні непомітні

побачення у нас з тобою.

Шепчу: коханий, та... не рідний,

бо ти чужий моїй любові.

***

Зректись тебе назавжди

і навічно.

Зректися, щоб упасти

із небес,

сховатись у загубленому

листі,

і думати, що світ назавжди

щез.

Лиш в пору снів з тремтінням

ненароком

вдивлятись в ніч, де сонячно

від мрій,

щоб заридати від чужого

кроку,

подумавши, що міг він бути

твій.

***

Мені хотілося тепла –

і я ткала надії

із бабиного літа.

Мені марилося кохання –

і я цілувала

ніжні пелюстки троянд.

Я сподівалася зустрічі –

і мені снилися

твої любисткові очі.

А коли боятимусь старості –

візьму твоє фото,

засушений букет троянд

і прикрию плечі

зітканою із надій хустиною.

***

Думками я прошию порожнечу.

У вузлик зав’яжу нехитрий спомин.

Зігрію серце згадкою про тебе,

й тобою стане день до краю повен.

Зберу у глечик виплакані роси –

твої уста цілунками зволожу.

У юності ще мить одну попрошу,

хотілося б забути – а не можу...

***

Блукаю у словах, як у тенетах,

сама відшукую сліди, сама гублю.

Замріяна, пишу тобі сонети –

чи значить, що тебе я ще люблю?

Одне на двох – багато й дуже мало...

Було й нема: згубилось між громами

Пливи, щастя.

Я тримала в руках щастя, ніжно гладила його, перебирала пелюстки-надії, струшуючи розпач-росу. Мені було так добре... Та одним необережним рухом зненацька вколола собі палець об гостру колючку-зраду і випало моє щастя з рук. Впало воно в гомінкий струмок і понесла швидка течія моє щастя, а натомість, на зеленій траві, залишилося три червоні краплі: віра, надія, любов.

Я простягнула услід білі руки, прошепотіла: „Зачекай...” Воно не почуло, пливло собі далі на легкій хвилі. Струмок відносив моє щастя швидкоплинною течією.

Сили покидали і я боялася ступати босими надіями , марними сподіваннями і втомленою зневірою.

Чекала, що, нарешті, пристане, моє щастя, до берега - я його візьму і більше ніколи не випущу, ніколи...

Та де там... Адже воно на протилежному березі – убрід не перейти. Ось місточок. Який же він хиткий та ненадійний, от-от зламається і я потону... Та нехай! Можливо, вдасться хоч раз ще відчути себе щасливою, а далі – будь-що-буде! Нехай...

Не наздогнала... Не дотяглася....Відчепилося від рятівного корчика, помандрувало далі у синє море. Проте, я рада, що не зникло, не пропало безслідно. Можливо, як не мені, то комусь іншому допоможе у житті. Пливи, моє щастя, пливи...

Досвід – це не те, що відбувається з людиною, а те,

що робить людина з тим,

що з нею відбувається

О.Хаксклі

Оксана Володимирівна Скакодуб народилася у 1987 році в с. Соболівці Теплицького району. Авторка книг лірики „Цвітуть любов’ю очі сині” (2003) та „Проекції весняного неспокою”. Поетичні твори відзначені на кількох Всеукраїнських конкурсах, в т. ч. як переможця конкурсу ім. Яцика. Публікувалася в колективному альманасі подільських літераторів „17 вересня” (2002). Член районного літературно-мистецького об’єднання „Дивослово”, обласного літературно-мистецького об’єднання ім. В. Стуса. Студентка університету ім. Т. Г. Шевченка (на час виходу альманаху Оксана закінчила вуз).

Іду до тебе по стежині
Поміж зажурених полів,
Любов збираю по краплині
— Ти ж так напитися хотів.
Долаю ніч, як промінь світла,
Зорею падаю до ніг,
Щоб в серці музика не стихла,
Щоб ти мене любити міг.

Я дам тобі свою надію,
Свою любов і ніжність рук,
Нехай ніколи не дозріє
Насіння болісних розлук.
Сховалась зірка у калині
Від ночі, від лихих вітрів...
Цвітуть любов'ю очі сині
В серпанку вранішніх полів.

***
Я часто, буває, хочу
Потрапити в ті краї,
Де сонце не знає ночі,
А вічність рахує дні.
Там фарбу розмиє небо
На плетиво із трави.
Якщо тобі щастя треба,
Живи...

***

У забутих осінніх мелодіях
Чути тихі мінорні лади —
У буденних проблемних рапсодіях
Поділили життя на склади.
Ноти зв'язані жовтою ниткою,
Що бринить, як тремтлива струна.
Обіймається з ніжною скрипкою
Безкінечна небес сивина.
Дощ цілує вустами холодними
І без того схолоджений світ,
Там, де літо зелом хороводило,
Ліг туманами осені слід.

***
Кошеня ховалось від дощу,
Від лихої блискавки і грому,
Думаю: куди його впущу?
Бо ж душа моя також не має дому.

Як приблуда, ходить поміж стін,
Що сплітає світова напруга
У життях самотніх полонин,
В пустоті без ворога і друга.

Якір віри кинувши на дно,
У тілесність пульсування часу,
Мить, година, вічність — все одно,
Тут вона чужинка, так щоразу.

Дощ мине калюжно, як завжди,
Кошеня руде втече шалене,
А душа шукатиме ходи,
Щоб на волю утекти від мене.

***

Три сторінки назад —і крапка,
Невеликий сумління слід.
Не любити — це надто слабко,
Для любові існує світ.

Біла нитка, зірки — корали,
Гарне слово "мистецтво", "арт",
Не любити, кажу, — це мало,
На планеті ж бо нас мільярд.

І купається ніч в любистку,
Чути янголів тихий сміх,
Не любити — це надто низько,
Не любити — це просто гріх.

Вітер квіти зрива нестримно
І у неба шукає дна.
Не любити — це надто зимно,
На землі ж бо тепер — весна.

***

Жовто-синя печаль під сивим небом
У дим'яному вивітрі ранніх спокоїв.
Я чекала завжди лише на тебе
І знайшла десь на дні густини глибокої.

Перевеслами в'яжеться думка з думкою,
Воском падають сльози порожніх поглядів.
Хтось весну називав, безперечно, юнкою
І ходив по її молодому золоті.

Чувся відгомін снів знизу вгору,
Чаклувалось в долоні маленьке коло.
Всі мовчать, коли правда в серцях говорить,
Всі мовчать, коли в'януть в душі матіоли.

НА ТОКУ ЛЮДСЬКОГО ЖИТТЯ...

На току людського життя
Відвівають душі від тіл,
Й на возах везуть в забуття,
А позаду лишають пил.

І скриплять вози раз-у-раз,
Як ворони, крячуть вони.
То куди ж повідвозять нас?
І куди ж повернемо ми?..

Рвуться жили минулих літ,
Тихо стогне кістяк надій —
У вогні перемін поблід,
Загубив він рум'янець свій.

Сунуть мірно, риплять вози,
Навантажені сонмом душ,
Серед буйства оркан-грози,
Поміж зрубаних спасогруш.

Завтра буде дзвінок у тишу,
Лист нікому (чи два листи),
Відповість хтось або відпише —
Все одно... Все одно не ти...

Завтра кава дійде до денця,
І оголиться чашка знов,
У душі дві іскри займеться
(Хтось, як завжди, підкинув дров)

А вгорі шкаралупа неба
Скупо випустить в світ жовток,
І накриються довгі стебла
Парасолями із квіток.

Буде тихо і навіть терпко,
Десь дешеві злетять вітри.
До майбутнього нам далеко,
Ти ж реального не зітри.

***

І день мовчав,
Бо все сказав учора.
Вишневий цвіт
Стелився по землі,
І дихав став,
Його печаль прозора,
Немов зерно
На ораній землі.
То все було,
Якась проста невинність
Хилила мить
До краю, до межі.
Чиєсь тепло,
Як зірка запалилось,
А в іншого
Зотліло у душі.
Моя любов,
Лети високо вгору,
Нехай тебе
Не спинить буревій,
Бо вже минув
Час болісний, суворий,
Настала вічність
Радості й надій.

***

Виростаємо з мрій,
Як з старих черевиків,
І бажань мозолі
Натираєм на п'ятах.
А в теперішній час
Є проблема велика:
Мрії звикли ми з вами
Частіше міняти.

***

Чи "так", чи "ні", мовчати годі!
Кажи очима, рухом, словом.
Життя на вічнім повороті
І мить його навряд чи зловим.

Кажи, кажи, мовчати досить,
Бо й так у тиші обмаль змісту.
Тебе не я, а серце просить,
Воно знайде, що відповісти.

***

Віск живий, бо в ньому спить вогонь,
Завтра він прокинеться і схлипне.
На вікні відбитки двох долонь
Хтось зітре, — буденність однотипна.

Відсипаю втому, як пісок,
В почуття занурена по скроні.
В небесах місця для двох зірок
З номерами наших телефонів.

***
Кожне слово мусить говорити.
Кожна квітка має зацвісти.
Бо для чого нам у світі, жити
Між облуди, горя й німоти.

Щоб весну відчути: пишноцвіту,
Треба знати холоди зими,
І відкрити щиро всьому світу
Широчінь своєї глибини.

***

Я по собі лишаю половини,

частини фраз, обривки недомовок,

і пів душі, як не розкритий сховок,

мене, людини...

Я по собі лишаю силуети,

легкі штрихи, недопалки уяви,

мов діалоги в ритміці кульгаві,

мене, поета...

І нитку мрій намотую на тишу,

щоб доточити здійснення потроху,

лиш те, що я заборгувала Богу,

вам не залишу...

***

Проекція весняного неспокою,

фантазія зеленої тональності, -

у світі забагато геніальності

і смішно мало ніжності глибокої.

Вульгарність наднової концентрації,

тенденції дозволеної вічності.

У світі забагато динамічності,

аж виникають вже галюцинації.

І так благально дивиться й стривожено

майбутня мить, до краплі спрогнозована,

людина не лише цивілізована,

але й частково світом переможена.

Та все ж колись зламається усталена,

любов і доброта розрекламована,

і людство, перемогами травмоване,

збудує щастя на міцних підвалинах.

***

У забутих осінніх мелодіях

чути тихі мінорні лади –

у буденних проблемних рапсодіях

поділили життя на склади.

Ноти зв’язані жовтою ниткою,

що бринить, як тремтлива струна.

Обіймається з ніжною скрипкою

безкінечна небес сивина.

Дощ цілує вустами холодними

і без того схолоджений світ,

там, де літо зелом хороводило,

ліг туманами осені слід.

***

Межі немає. Вигадано все.

Пунктир уяви схований у слово,

і кожен день завбачливо несе

багаж, як досвід, вицвіло-бузковий.

Напівреальність згорнута вклубо,

на півжиття у ритмах і затримках.

Я – пів любов, пів пісня, півтанок,

я пів звичайна... Може, й невидимка?

В польоті сонце зріє, як зерно,

одним-одне в обмеженості поля.

А вірші мокнуть в мене під вікном –

їх не врятує жодна парасоля.

***

Кошеня ховалось від дощу,

від лихої блискавки і грому.

Думаю: куди його впущу?

Бо ж душа моя також не має дому.

Як приблуда, ходить поміж стін,

що сплітає світова напруга

у життях самотніх половин,

в пустоті без ворога і друга.

Якір віри кинувши на дно,

у тілесність пульсування часу,

мить, година, вічність – все одно,

тут вона чужинка. Так щоразу.

Дощ мине калюжно, як завжди,

кошеня руде втече шалене,

а душа шукатиме ходи,

щоб на волю утекти від мене.

***

Картина. Рама. Блідотіння.

Вікно і тріщинка на склі,

сльоза на нім передосіння,

і небо крають журавлі.

Зелена випуклість вазонів,

і їх обмеженість, і цвіт,

і кров пульсуюча у скронях,

і забобонний, хижий світ.

Я граюсь кулькою сумління,

кочу її назад, вперед.

Думок ранкове покоління

і вражень звужений макет.

припали пилом перші тіні,

гукнулось криком звідусіль.

ці теплі дні такі осінні,

а в серці – сум, а в серці – біль....

.

Праця рятує людей від трьох головних зол – нудьги, пороку і нужди

Вольтер.

Силу розуму дають вправи, а не спокій.

Я. Коменський

Павло Середюк – член літературно-мистецького об’єднання „Дивослово”. Житель с. Лозовата Теплицького району Вінницької обл. За освітою і фахом – педагог. Автор книг для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку „Веселий каратист”, „Азбука зірок” (Луцьк, 1977). Вірші публікувалися в альманасі „Соняшник” (Вінниця, 2008)

Припадаю до землі

Припадаю до землі,

коли чорні скиби скраю.

Коли хліб вже на столі,

я до хліба припадаю.

Припадаю до трави,

вибач, що скосив-благаю.

Люба матінко, живи!

я до мами припадаю.

Припадаю до зерна,

коли ниву засіваю.

Щоб віддячити сповна,

я про ниву заспіваю.

Мама – чарівниця

В нашій хаті завжди чисто,

мов віночок, хата.

Мов калинове намисто,

наша люба мати.

В неї борщ смачний і каша.

А які компоти!

Лиш проснеться мати наша,

зразу ж до роботи.

А працюючи, співає,

мов на гілці птиця.

Все уміє, скрізь встигає

мама – чарівниця.

Подарую їй до свята

котики вербові.

Хай зростають всі малята

в ласці та любові.

На зарядку

Лічилка

Лев, левиця й левенятко

йдуть щоранку на зарядку.

На зарядку йде лисиця,

вовк іде і хижа птиця

на зарядку теж летить.

Тільки зайчик сірий спить.

Годі, зайцю, тобі спати:

вже пора тікать, вухатий!

Вередунка

Вклала мати доню спати,

а малій чомусь не спиться.

- Хто ж це має колисати?

- Колисати буде киця.

Вже давно зійшла зірниця,

тільки донечка не спить:

- А чому для мене киця

колискову не мурчить?

Солодка доня

Під дощем біжать дворами

донечка та мати.

- А чи ти цукрова, мамо,

що спішиш до хати?

Що іще робити маю? –

відповідь коротка.

- Я лише тебе сховаю,

донечко солодка.

Рукавиці для синиці

Чотири синиці

плели рукавиці.

На дві рукавиці

немає травиці.

Чи кожній синиці

сплели рукавиці?

Котисько

Вудив рибу дід Онисько,

та підвів його котисько.

І сміється дід Петро:

- У воді уже відро!

І з тих пір кота Онисько

не пускав до річки близько.

Удав

У долині, там, де став,

у дуплі лежав удав.

Він не спав і не дрімав,

власні речі рахував:

- Раз – вербова вудочка,

- два – з ліщини дудочка,

- три – пір’їна з гуски,

- і ... кусок мотузки.

Та чомусь удав не знав,

що „мотузка” – теж удав.

Варте життя того, щоб жити, чи ні, - це єдине серйозне питання

А. Камю

Смішний поет, що хтів би, окрім зла,

в цім світі правди й розуму глядіти

І.Франко, «Вільнії сонети»

Козачинський Петро Яремович

Про автора: народився 11листопада 1938 року в смт. Теплик. Житель смт. Теплика. Працював на відповідальних роботах в с. В.Мочулка та секретарем сільської Ради, майстром в Теплицькому ПТУ №13, директором Теплицької СШ, вчителем у школі (до речі, учителем фізики). Автор чотирьох, власноруч художньо оформлених „самвидавських” книг сатири і гумору. Член літературно-мистецького об’єднання „Дивослово”. Свій талант художника використав при оформленні колективних збірок поезій „дивословців” „Перша ластівка”, „Тепличчина сміється”, ряду книг для малечі, в т.ч. Тетяни Приймасюк «Комарик» та «Коза в капелюшку», ліричної збірки Олени Герасименко «Ватра на двох» .

Екстрасенс дерев’яний

- Як справи, сестро, як життя твоє?

- Яке життя? Іван же безпробудно п’є.

Об’їздили з ним усіх відомих лікарів,

А він все п’є, неначе геть здурів.

Ми пробували ліки й кодування…

Та де там? Марні, сестро, намагання.

- А ти порадилася б, серце, із Наталкою.

Вона сама закодувала свого.

- Як?

- Качалкою!

ДОПИТЛИВИЙ МИКОЛА

Покинувши зручненький сук,

Старий злетів у небо жук.

Летів, гудів і впав додолу.

Тут до роботи взявсь Микола:

Перевернув жука на спину.

- Ти що там колупаєш, сину?

- Нічого я не колупаю -

«Чорного ящика» шукаю.

Бо маю достеменно знати,

Чому жук перестав літати?

«ДИТЯ ЧАСУ» АБО «КАТЕГОРИЧНО»

- В садочок більше я не піду -

Вкладають спати там після обіду,

Я знаю, це щоб ми проспали

теле -се - рі - а л и - и...

Пародія на самого себе

Розкрию вам свій надсекрет:

Я, швидше кухар, ніж поет.

Адже писать мені кортить

Лише тоді, як „зашкварчить”.

Коли з’являється потреба,

То можу «вишкварчать» що-небудь.

Дивна нація

Ми дивна нація, їй-богу!

Ніяк національної ідеї

не знайдем.

Невже обов’язково треба

втратить ногу,

Щоб зрозуміти, що

незручно з костилем.

ЗНАТИ Б…

Пішли реформи, а тим часом влада,

Що їх затіяла, вже їм сама не рада.

Й, порушуючи норми всі етичні,

Множити дивіденди політичні.

***

Багато літ росли дерева у саду.

Нарешті плодоносити вже стали.

І, треба ж статися - на лихо, на біду

Жаркого літа гусінню припали.

Господар вирішив: «Як я плодів не їм, -

Сокиру прихопив, - то ні мені, ні їм!»

А що було нещасному робити,

Як лінувався він дерева покропити?

Таких ото господарів ми мали,

Тому, певно, й колгоспи в нас пропали.

ЗВІДКИ ПОДИВИТИСЬ

Вийшли якось дід з онуком

у поле косити.

Покосили, покосили –

пора вже й спочити.

Швидко торба спорожніла,

як полуднать сіли.

- Щось, онучку, забагато

ми з тобою з’їли.

На ті дідові слова

відповів хлопчина:

- Дивного у тім нема:

ми оба мужчини.

- А чого ж тоді, онучку,

в нас укіс слабенький?

- Бо кому ж його косити:

старий та... маленький?!

ТОЧКА ЗОРУ

- Сьогодні просто пречудовий день!

Поглянь скільки зібралося людей.

- Так! Нас зібралося багато…

А випивки нема…Яке ж це свято?

ЧІТКО І ЗРОЗУМІЛО

Пита дитина : «Тату, а чому

місяць один, а зірочок багато?»

- А це, синочку мій, усе тому,

що татові ще не дали зарплату.

Із „забігайлівки”, бува, після зарплати

добутись неспроможний я до хати -

в калюжу ляжу, гляну догори,

то місяців буває два,

а часом й три.

.

ЩЕ РАЗ ПРО КОДУВАННЯ

За наші кревні відгодовані

там, наверху, ще й закодовані.

На жаль, в основі того коду –

зневага повна до народу.

МОЛИТВА ЗЛОДІЯ

Якщо піду я красти, Боже -

Хай мені Янгол допоможе.

Якщо міліція спійма мене, небогу,

Я у відділені усе звалю на нього.

МОЛИТВА ЧИНОВНИКА

Боже Єдиний Великий, нам Україну храни.

Ревізії і перевірки від мене, грішного, відверни.

МОЛИТВА БРЕХУНА

Можливо, що прошу я тебе, милий Боже, невпопад.

Та, коли світ пройду, допоможи вернутися назад.

МОЛИТВА ЛЕДАРЯ

Оце наївся і лежу. Дивлюсь у небо.

Нічого мені більше, Господи, не треба.

МОЛИТВА ХАБАРНИКА

Як за хабар мене спіймають, Боже милий,

Зроби, аби усі суди закрили.

МОЛИТВА СЕЛЯНИНА

Допоможи нам, Господи, врожай зібрати

І перекупщикам за безцінь не продати.

МОЛИТВА НАФТОТРЕЙДЕРА

Я знаю, Боже, що я сучий син

І продаю задорого бензин.

Але спинитися не можу.

Спаси від самосуду мене, Боже.

МОЛИТВА УКРАЇНСЬКИХ АРТИЛЕРИСТІВ І РАКЕТНИКІВ

Якщо нам, Боже, допоможеш,

То влучимо не в своїх... може.

МОЛИТВА ДИТИНИ, де батьки пияки (є авт. малюнок)

Якщо мені прийдеться вибирати,

Хто кращий - мама ачи тато,

То я до тебе, Боженьку, молюся:

Зроби, аби жива була бабуся.

МОЛИТВА ШЕВЦЯ

Господи, я на Тебе покладаюсь -

Все, Господи, в Твоїй руці.

Зроби, щоби чиновні матюкались

Хоч трошки менше, ніж шевці.

МОЛИТВА НЕ ДУЖЕ ПОБОЖНОЇ,

АЛЕ ДУЖЕ САМОТНЬОЇ ЖІНКИ

Вже давно сама живу –

вважай, постраждала.

Господи, пошли „бойфренда”

(тільки генерала).

Щоб машину добру мав і за містом дачу.

А дружина щоб була до сексу ледача.

Бо активна у цім ділі віджене удачу -

Він возитиме її, а не мене на дачу.

Все вже написано. На щастя, не про все ще подумано

С. Лец

Стій, серце, стій! Не бийся так шалено.

Вгамуйся, думко, не літай так буйно!

Не бий крильми в порожньому просторі.

Ти, музо винозора, не сліпи

мене вогнем твоїх очей безсмертних!

Леся Українка

Олеся Миколаївна Акімовачлен районного літературно-мистецького об’єднання „Дивослово”, член літературно-мистецького об’єднання ім. В. Стуса. Народилася 9 липня 1976року в смт. Теплику. Автор книги лірики «Мелодії білих конвалій» (Вінниця – 2008). Народилася і виросла в смт Теплик Вінницької області, закінчила Монастирищенське профтехучилище, отримала фах лаборанта. Публікувалася в альманахах „Ми в дорогу вийшли на світанні”, „Сторожові вогні над Божою рікою”.

Холодною росою умилася земля.

І так приємно босоніж іти по полю.

Ген сонечко з-за змари вигляда,

прозоре диво, жаль – тече водою.

І квіти дикі маки і волошки,

ромашки дрімота схилила в житі.

Той сон сполохають вітрів гармошки,

і їх уже не можна не любити.

А жайворон сміливо збудить тишу,

і бджілка в пошуках злотої серединки.

Свою ходу поволеньки притишу.

Розсипле сонце бурштину жаринки.

***

А цвіркуни заполонили ніч,

тремтять зірниці в темних володіннях.

І їжаки – колючі сотворіння,

і трепетний танок холодних свіч.

Дрімоту, аж до хрускоту крихку,

ламає спогад в заспаних зіницях.

Я сутінкову ниточку м’яку

сплітаю на нервових голих спицях.

Дарма, під мерехтіння моїх сліз

сповзають сутінки. Я сліпну, петлі гублю.

Колючий із сопінням в шпарку вліз.

Любов загублену й світанок приголублю.

***

Не вірю сліпо, що цвіте ріпак.

То скалки відкололися від сонця.

У вальсі мрій б’є чобітком гопак.

В маршрутці припадаю до віконця.

І в ріках не втопилась синя синь,

в молитві небо стало на коліна.

Уяві не скажу: „Пощезни, згинь!”

Для мене хмари вже – молочна піна.

І хто сказав, що зеленіють трави,

то задарма коштовний малахіт.

І сірий мозок кольорів приправи,

щоб з божевілля зиркати на світ.

Мені б осою дикою – в ріпак квітчастий!

Зав край у серці хлюпають жалі.

Я стережусь у когось рими вкрасти –

хилю в зажурі небо до землі.

Боюся зурочити.

Боюся зурочити осінь вродливу:

а що, як для мене її не буде?

По цей бік життя перетвориться в зливу,

по цей – ще гарячим заповнює груди.

Букет з хризантем і поволі хмеліти...

В похмілля з кизилу наливки терпкої.

А що, як востаннє для мене ці квіти?

І раптом не втраплю масляток у хвої?

Притомлену землю - під леміш, як масло...

В ріллі гайворонні викохують гриви.

А в зоряних скибочках щастя не згасло?

Його ще роздмухають вітру пориви?

Кохання ворушиться на павутинці,

ледь дише теплом і береться літати.

Без нього зійду на кінцевій зупинці,

як сили забракне кохати-кохати...

На битий келих.

Били хвилі засмагле тіло...

Може, тіло у хвилях билося?

Море з ним шепотіти хотіло,

слів солоних вуста напилися.

Скільки мала на суші щастя?

З рук коханого м- ласки коралі.

Вже медузи палять зап’ястя

і розіпнута пристрасть на палі.

Гнідий серпень шалено, галопом -

аж гарячим із ніздрів дише!

Штиль вітрам є покірним холопом.

Чайки нудять у звичній тиші.

Йду свідомо на битий келих,

щоб ступням закривавленим – милі...

Хай піски обвуглюють берег –

залишаються морю хвилі...

***

Україно моя! З помаранчевим серцем.

Голуба і червона тече pв тобі кров.

Бродять мрії хмільні, настояні з перцем.

Лиш хвилює вітрів біль зелених дібров.

Славна ненько моя! Щеплені ми від болю...

Навпіл тіло твоє душі нам не ятрить.

Я твоїми слізьми свої рими присолю

так, щоб прісних думок обірвалася нить.

О, квітуча моя! Ген й могили в барвінку.

Хімікатами труєм пшеничні поля.

Ми на вірність тобі заливаємось дзвінко

солов’ями – від трути ж... марніє земля.

Батьківщино моя! Ми не гледим далеко,

та кровиночки наші – майбутні батьки.

А кого принесе їм у дзьобі лелека?

Кропим знов з літаків бурякові рядки...

Україно моя! Чи віддам тобі серце?

Чи до краплі тобі переллю свою кров?

Лиш не питиму мрії, настояні з перцем...

Біль мені, як тавро – біль зелених дібров.

Великі можливості приходять до всіх, але багато дехто навіть не знає,

що зустрівся з ними

У.Ченнінг

Давати поради завжди погано,

але доброї поради тобі ніхто не пробачить.

О.Уальд

Світлана Хусаінівна Юлімбетова - Стадник народилась 3 травня 1959р. в Казахстані с. Синтас Єрмаківського району Павлодарської області, що біля витоків Іртиша в родині батька-молдаванина та матері-башкирки Закінчила у 1977 році Орське ПТУ по спеціальності майстер-плодоовочівник. Проживає в с. Соболівці Теплицького району.

Перші публікації з’являються в 1997-1998 роках в районній газеті „Вісті Тепличчини”, згодом в художніх альманахах „Стожари”, „Ми в дорогу вийшли на світанні”, літературно-мистецькому журналі „Вінницький край”, православному дитячому журналі „Богдан”. Творчість С.Х.Юлімбетової - Стадник представлена дитячими віршами та казками, журналістськими дослідженнями та публікаціями на сторінках обласної преси. Член редакційної колегії та постійний дописувач дитячого обласного альманаху для дітей «Наша хатка»

По модному

Їжачки-лісовички

Поскидали піджачки,

бо вони простенькі,

з голочок стареньких.

Підуть потім до кравця,

до Ведмедя-молодця,

одяг замовляти -

був щоб їм про свято.

Не такий, як в Вовка –

(що з такого толку?)

З Вепра - сірий одяг

(також не підходить).

Голочок з ялинки

наберуть в торбинку.

Одягу такого

не було ні в кого!

Модний стиль, новий фасон -

стане їм на весь сезон.

***

Мой пушистый рыжий кот,

у тебя полно забот:

со щенком подраться Тишкой,

сторожить у норки мышку…

Только хочешь или нет -

нарисую твой портрет.

Ну-ка, встань передо мной,

Выгни спинку, друг, дугой.

Вот рисую ушки

на твоей макушке,

вот зеленые глаза

(не вертись, как егоза),

ушки, лапы, морда, хвост…

Ох, натурщик мой не прост.

Кто бы мог мне подсказать,

как пушистость рисовать?

Еще несколько штришков –

вот и все, портрет готов.

Котику я показала -

его шерстка дыбом стала.

Ничего он не сказал,

закричал и убежал.

Покажу сестренке

(на кого похож?)

А она сказала:

симпатичный еж

***

Тук-тук-тук... Тук-тук-тук...

вот вагончики бегут:

сяду и поеду

к бабушке и деду.

Там живет коза Милашка

и рябой кабанчик Яшка –

лучшие мои друзья,

и по ним скучаю я.

Рано утром по порядку

выбегают на зарядку:

гимнастка Милашка,

и кабанчик Яшка.

Упражненья на бревне

получаются вполне.

Только вот кабанчик,

круглый барабанчик,

взбирается тяжко -

не то, что Милашка.

Для нее ведь все равно –

что площадка, что бревно.

В дворовой олимпиаде

победить им очень надо:

приз – кочан капусты,

казан каши вкусной.

Состязалися друзья –

получилася «ничья».

И фанаты, и спортсмены

приз в одно мгновенье съели.

Завтра снова по порядку

выйдут утром на зарядку.

***

Подарили мне куклу с секретом:

не скажу никому я об этом!

Никому-никому-никому!

только папочке одному.

Мамочке скажу на ушко,

а еще своей подружке.

Расскажу я, конечно, и деду,

когда в гости к нему приеду...

Но мне мамочка все-же сказала,

о моем лишь секрете узнала:

- Когда знает секрет целый свет,

то секрета, считай, уже нет!

Значит, кукла теперь без секрета -

расскажу поскорее об этом!

***

Плачет дождик днем и ночью:

в море плавать хочет очень.

Путь далекий и немалый –

не пускает тучка-мама.

- Ты заблудишься в горах - ах!

Потеряешься в степях – ах!

Ты не сможешь лес перейти!

Вдруг заблудишься где-то в пути!

Плачет день, второй и третий...

Скрылось солнышко – не светит.

Плакал дождик всю неделю,

но слезам никто не верил.

Ну, какое это горе?

в огороде – лужи море.

Радуется детвора:

свое море есть – ура!

Дождик нам наплакал море,

порезвимся на просторе!

Увидала тучка-мама,

в луже сына искупала,

и сказала: - Нам пора!

Город мыть пойдем с утра.

***

Плаче кульбабка:

загубила шапку.,

Хто її бачив –

жовтогарячу?

- Ранком холодно в долині –

замерзаю щохвилини...

Знайшов шапку їжачок -

заховав собі, й мовчок.

він хотів похитуватись,

в гарній шапці показатись.

Бабка-кульбабка

зшила нову шапку –

з гусячого пуху,

натягла на вуха

онучці маленькій –

щоб було тепленько.

Пішла внучка погуляти,

шапку нову показати.

Почав вітер пустувати,

пух з голівоньки здувати.

Охає кульбабка –

знов немає шапки.

Сонечко втішало:

- Ти насінням стала.

І наступної весни

знов зустрінемося ми.

Не сумуй, кульбабко,

буде в тебе шапка –

жовтогаряча, як у тебе вдача.

Витівки зими

Білий сніг летить, летить,

Засипає всі хати.

Наче пухом лебединим

Вистеля зима перину.

Йшли зі школи два „пінгвіни” –

То Микола і Марина.

Як підходили до хати,

Їх стрічати вийшла мати.

„Чорну шапку мав Микола,

Ще коли ішов до школи.

Донька – пальтечко руде.

Щось не видно їх ніде!”

На подвір’ї замість них

Два намети снігових.

Штанці

В нашій хаті заповзято

Кіт шука собі штанята –

Погуляти в двір піде

(звісно, як штанці знайде).

Їх знайти – одна лиш мить:

Знаю я, де що лежить.

Після першої примірки

Залишив їх біля нірки.

Мишенята реготали,

Як штанці перевертали...

Вишию йому сорочку,

Щоб кружляв він у таночку.

Подарую капелюха,

Щоб ховав котячі вуха.

Тільки ж як штанці вдягнути?

Може, хвостика зігнути?

Хай гуляє на свободі –

Дірочку зроблю, та й годі!

Месниця

Миша в двері стука-грюка!

- Хто на мене вранці хрюкав?

От я зараз приберуся,

І до нього доберуся!

Скрип – і двері відчинились,

І сердючка опинилась

Перед жирною свинею,

Й поросятко поряд з нею.

Скаче миша по підлозі,

Розбудить свиню не в змозі.

Пнеться вгору, лізе вниз –

То на лоба, то на ніс.

Рило кігтиком шкрябнула...

Тут свиня зненацька чхнула.

На долівку впала миша,

Ледве встала, ледве дише:

- Добре ж я її побила,

аж пощади попросила!

Сватання

Жаба кумкає в ставку,

А зозуля – у садку:

- Ку-ку!

- Ой, зозуленько-кума,

чом на гілочці сама?

- Полетів мій птах за море –

Отаке у мене горе.

- Не журися, кум-кума,

Не зостанешся сама!

Небіж є у мене –рак,

Хлопець хоч куди козак –

І на вроду, й на постау –

Забере тебе до ставу.

- Може, кумцю, й буде так,

- Як на горі свисне рак...

Отаку ведуть розмову

Світанкову, вечорову –

Та-в ставку, а та – в садку:

- Кум-кум!

- Ку-ку!

Прятки
Солнышко с Катенькой в прятки играло,
и заигравшись, за тучкою встало.
Жаркими ручками тучку щекочет,
и выходить из-за тучки не хочет.
Тучка терпела,тучка молчала,
тучку от смеха по небу качало.
Тучка терпела, серела,темнела,
хлоп - до солнышка нету ей дела!
Дождичком в Катенькин двор побежала,
солнечно снова на улице стало.
Катенька радугу хочет обнять,
только ее ведь непросто поймать.
Видите сами, как девочка занята…
Двор наш огромною лужею залитый.
Там есть и солнце и пёстрая радуга.
Катенька в лужу:-Я маму обрадую!
Топнула ножкою весело в воду -
всё разбежалось и на небо ходу!..
Солнышко с девочкой в прятки играло,
а наигравшись, за горкою встало:
-Поздно уже, нам пора на покой,
Завтра с утра поиграем с тобой.
Без праці талант – це фейєверк:
 на мить засліплює, а потім нічого не залишається
 Рартен дю Гар.
 

Коваль-Дем’янюк Віта Василівна

Народилася 4жовтня 1987року в селі Степанівна Теплицького району Вінницької області. В 2005році закінчила Степанівську СЗШ 1-3ст. З 2005 по 2011 рр. – навчання в інституті історії, ентології і права Вінницького державного педагогічного університету ім. М.Коцюбинського.

Член районного літературно-мистецького об’єднання „Дивослово”

Люби мене такою, як я є.

Земною. Справжньою.

Без домішок гламуру...

Бо мить не рано-пізно настає,

коли знімають маску із ажуру...

Люби мене буз фальші, без прикрас.

Без пафосу... Нічого це не значить!

Хай буде найсолодший твій екстаз –

любити ту, що наскрізь тебе бачить!

Люби мене... Ти – болем крізь роки,

Сніжинкою на серці ти розтанеш...

Таким, як є. Солодким чи гірким.

Та все одно ріднішим вже не станеш.

Люби мене!!! Лиш ролей не давай.

Актрисою доводилось бувати.

Таку, як є – кохай мене, кохай!

Дозволь мені саму себе зіграти...

Зрадник...

Уквітчала осінь золоту берізку...

Заплела їй в коси золоті стрічки.

Розбишака-вітер смикає за кіску,

Ніжно шепче юнці: „Разом-навіки!”

Похилилась журно в воду горобина.

І осика лячно затремтіла враз.

Бо ще так недавно і верба, й калина

Слухали цю пісню і банальність фраз...

Вітер-буревісник очі не ховає,

Без жалю зриває одяг із гілок...

Люди теж так само швидко забувають

Всі слова й присяги, ніби й не було...

... А зима оділа тую в пишні шати,

Білосніжка гордо підніма чоло,

Бо тепер вітрисько їй співа сонати,

А любов осінню снігом замело...

***

Осінній дощ.

Осінній дощ в моїй душі...

Я розбиваю себе об інших.

Збиваю ноги об спориші,

І глухну я від німої тиші.

Вже слово лагідне ріже слух

Різке й болюче – пече й тривожить...

Від мого крику вже світ оглух!!!

Шепоче осінь мені: „Ти зможеш...”

Банальність душ і банальність фраз

Банально просто мене дістала...

Ховаю серце моє щораз

В дощу осіннього покривало...

***

Прокинусь вранці-ранком,

Сховаю в серці ніч,

Із росяним світанком

Зостанусь віч-на-віч...

Прокинуся без тебе,

Моя терпка любов,

Та плакати не треба,

Собі шепочу знов.

Тече-пече сльозинка

І тане на щоці.

Я серця половинку

Стискаю у руці...

Болить моє серденько,

Зітхає без жалю.

Повторюю тихенько:

„Люблю, люблю, люблю...”

Ще мить, і сонце небо

Запалить, мов свічу.

Я згадую про тебе -

Ти тільки це відчуй...

Вже більше не ворожу

На квіт весняні,

Без тебе я чи зможу –

Не відано мені...

А одиноке небо

Вже сонечко вітає,

Чи проживу без тебе –

Ніхто того не знає...

Плаксива зникла нічка,

Не встигла й попрощатись.

Вже догорає свічка –

час знову посміхатись...

Літо

Літо любило, літо цвіло.

Пахло жоржиновим квітом.

В кров мою влилось,

В плоть увійшло.

Заворожило літо...

Осінь дихнула туманами вмить,

Мов роз’ятрила рану.

То не любов моя – віра болить,

Вийшовши із туману...

За пеленою шалу й вина –

Де ти, високе небо?

Випила віру свою до дна –

В Бога, в кохання, в себе...

Скільки триватиме холод – хто зна,

Це ж бо не випадково.

В шибку постукає якось весна,

Повториться радість знову...

***

Хочеш...

Рідний мій, найдорожчий!

Серця мого радість і біль.

Єдиний мій, мій хороший,

Небо прихилити б тобі...

Стати монашкою в келії –

Неприступною, як стіна.

Хочеш, прозорим келихом,

Хочеш, ковтком вина...

Хочеш, буду перчинкою,

Щоб не знав, в чому мій секрет.

А хочеш, гіркою скоринкою,

Щоб солодшим здавався мед.

Рідною... і не знаною.

У швидкій круговерті літ.

Єдиною. На весь вік коханою.

Найдорожчою на землі.

***

Я пам’ятаю присмак твоїх губ,

Тепло долонь і шал жагучих слів.

Минають дні, а ти мені ще люб...

Минають дні, а ти не відболів.

І далі рветься серце на шматки –

Щодня його по клаптю віддаю

За ніжний дотик рідної руки,

За посмішку розхристану твою.

За випадковий погляд, за привіт

За щастя жити кожен день тобою.

За цей обділений любов’ю світ,

Такий потрібний, як і ти –

До болю

Вересень.

Вересень мрійливо усміхається.

Жовтень мружиться з-під довгих вій.

А листопад слізьми заливається –

Місяць руйнування всіх надій.

Літечко пограється і викине,

Заморозить серденько зима.

Тільки осінь, вітром геть засмикана,

Задощить пелюстками всіма.

Ми чужими станемо й далекими,

Та розтане лід мого озерця

В день, коли любов моя лелеками

Навесні постукає до серця.

І не буде більш між нами відстаней,

Осінь не вкраде мене у тебе.

Бо любов моя така ж розхристана,

Як розгойдане вітрами небо.

Молитва

Коли догорає остання надії свіча,

Коли не потрібна вона ні далеким, ні ближнім,

Ховає сльозинку в рукав босоноге дівча,

І руки до неба здіймає в молитві Всевишньому.

Коли крок за кроком ступає біда назирці,

А сльози біжать і біжать по засмученім личку,

Стискає пошарпану душу свою у руці

І Господа палко в згорьоване серденько кличе.

Злітають із уст відчайдушні пекучі слова,

Сплітаються, мов у канву, в щиросердну молитву,

Де кожне зітхання, де кожна сльозинка жива,

Нагадує гостру, мов лезо відточене, бритву.

Коли догорає осіння надії свіча,

Теперішнє все видається поволі колишнім,

При світлі лампадок в пітьму відступає печаль,

Під звуки молитви, що лине, розрізавши тишу...

***

Ти нівелюєшся в мені,

Як дифузує цукор в каві...

Твої слова такі сумні,

А дотики такі ласкаві!

Усмішки теплі ваблять зір,

Лоскочуть слух палкі зізнання.

Та почуття твої, повір,

Це ще й не натяк на кохання.

Ти причаровуєш мене

Щоранку вариш нове зілля

Та знаю, любий, що мине

Це тимчасове божевілля.

Бо для кохання вічність –мить,

Йому не владні жарти долі.

Любов сльозою забринить –

Відпустиш почуття на волю!

Осенний бал.

Осенний бал.

Кружится в вальсе Осень.

Ее сентябрь на танец пригласил.

Он Августу с ухмылкой тихо бросил:

«Ну что, братишка, нету больше сил?»

Ах, как она прекрасна в этот вечер!

И как-то по-осеннему грустна…

Бродяга-ветер задувает свечи,

И всюду музыка волшебная слышна.

Прощальный бал.

Еще чуть-чуть, и Осень

Уйдет неспешно с нашего двора.

Но если нас об этом кто-то спросит,

Мы просто скажем: «Странная игра»

Прощальный вальс – осенняя соната.

Но нас с тобой не огорчают сны…

Я просто знаю, что пока ты рядом,

Надежда будет жить и ждать весны.

Осенний лист так друг за дружкой падал…

Когда-то это повторится вновь!

Осенний бал… Шепну: «Грустить не надо!»

Пока играет музыка – жива любовь

Серце.

Новела.

Впало додолу серце. Закотилося під старий скрипучий диван і сидить там із учорашнього дня. Принишкло, налякане, анічичирк. Довкола метушаться люди, бігають в пошуках пропажі, гукають: „Агов, серце-е-е!” Родичі, друзі, лікарі... Доброзичливці і не зовсім. А то й просто випадкові вуличні роззявляки.

З усіх- усюд сипляться тупуваті і відверто-безглузді запитання: коли? де? як? Ажіотаж – величезний! Не вистачає тільки представників мас-медіа.

А серце просто випадково почуло, як пухкенькі рожеві вуста його чарівної власниці прошепотіли, ковтаючи рясні солоні сльози: „Він мене більше не кохає...” І завжди трішки задерикуватий носик похнюпився...

Воно тоді закалатало часто-часто, заболіло, і раптом – скік! – обірвалося і просто впало на підлогу...

Бідолашна дівчина віднині відчуватиме лише велику ПОРОЖНЕЧУ всередині, а ще у холодну дощову погоду там гулятимуть шибайголови-протяги. Добре, що в юної леді серце не зі скла було, не з льоду, кришталю чи ще якогось ламкого і недовговічного матеріалу, а то б розлетілося на друзки ще на півдорозі до підлоги!!!

Та ні ж бо! Серденько у неї було живе, справжнісіньке. Велике, жваве, палке й гаряче...

Взагалі-то, воно не звикло подорожувати. Лише один-єдиний раз його віддали у чиїсь незнайомі, але напрочуд теплі, лагідні й мужні Долоні. І Серце ніжилося в них, світилося від щастя, грілося в щедрих променях ласки, купалося в любові й турботі...

Тут, у кутку під старезним дореволюційним диваном, в темряві і густому стовпі сивого пилу, окутане павутиною Серце з легкою ностальгією і ледь помітною тінню смутку згадує ті давні добрі часи.

Проте, так тривало недовго. Долоні з кожним днем ставали все холоднішими. Згодом вони вже не пестили його, як раніше, а просто жбурляли, мов кульку на мотузочці – то об стіну, то об підлогу... Мабуть, від нудьги. Жбурляли й спостерігали з насолодою за невимовними стражданнями бідолашного...

Коли воно вже починало вкриватися памороззю, юна господиня змилувалася над ним, відібрала і, виснажене, змарніле – намагалася заховати глибоко в груди. Несподівано мокре від сліз серце послизнулося у її тонких пальцях...

О, лишенько! Мабуть, обірвалося щось у ньому. Неначе зникло з єства щось вагоме, якась життєво важлива часточка, що тривалий час служила в житті

і бампером, і баластом, і ключиком, що відмикав щастя. Натомість з’явилося те, чого ніколи-ніколи раніше не було: щось тяжке й холодне. Воно, ОТЕ, ставало дедалі більшим і міцнішим. Спочатку нічим особливим не вирізнялося, тільки злегка поколювало в грудях. А згодом усе частіше нагадувало про себе і вимагало знаків уваги.

Одного разу примхливе, воно заговорило мовою, зрозумілою тільки його носієві. Чванливо відрекомендувавшись сером БОЛЕМ, заявило, що віднині він буде новим господарем Серця. При цьому добавило, що той, хто освідчувався в коханні, назавжди розлюбив. А те, що дівчина без нього жити не зможе, означає: сенс життя втрачено. Отже, бути саме йому одноосібним і неподільним повелителем її серця довіку...

- А як це – кохати? Що воно – кохання? – несміливо поцікавилося Серденько.

- Це... – на якусь мить Біль замовк, неначе збираючись з думками. – це – як дихати, як спрага у нестерпну спеку, як ходити по землі, як жити. Це дивитися в очі іншого, і бачити там себе. Кохання – це дивовижне полум’я, що обпікає, але не спопеляє; це океан, якого не випити до дна; це вірус, що проникає всюди – в шкіру, кров, серце, душу. Коли помирає кохання, людина також неначе маленьку свою смерть переживає. Як і раніше, вона ходить, дихає, розмовляє, по-іншому, та все ж, усміхається – але не живе...

– Так ось чого в мені не стало! – зойкнуло бідолашне Серденько і зайшлося диким плачем. Скрикнуло – і навіть Біль не в силі був заглушити той крик. Затріпотіло востаннє. Зупинилося... Бо що воно – без кохання?

У геніальності один відсоток таланту і

дев’яносто дев’ять відсотків праці

Т.Едісон

Богдан Максименюк

Народився 1997 року в с. Комарівці у родині вчителів. Зараз навчається в 9 класі Комарівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів та в 4 класі Теплицької музичної школи. Активний учасник різноманітних конкурсів і спортивних змагань, має дипломи і грамоти. Захоплюється музикою та сучасною поезією. Пробує писати вірші.

Член районного літературно-мистецького об’єднання «Дивослово».

Потягнув у депо поїзд хвіст свій, як лис –

На пероні зоставив приїжджих людей.

Велетенською комою місяць завис,

Та ніхто не підводить до нього очей.

Гомінливому місту байдуже до всіх.

Заклопотані люди і море машин.

Різнобарвні вогні. Чути гамір і сміх.

Пропонують свій крем манекени з вітрин.

Тротуар переповнений. Безліч облич.

І на кожному сіра, буденна вуаль.

Всі спішать, не вітаються – навіть не клич!

І усмішок привітних немає, на жаль.

Розумію, у місті порядки такі:

Лише друзям, знайомим „привіт!” - і побіг.

Якось сумно, незатишно, прикрі думки.

Почуваюсь листочком, що впав біля ніг.

На зупинці тролейбус захеканий став.

Звідти радісний голос: „дружище, це ти?”.

Як чудово було б, якби кожен з нас знав

Хоч мільярдів десь п’ять всіх людей із шести.

На Поділлі осінь

На Поділлі осінь – яблука в росі,

І стрічки барвисті у верби в косі.

На Поділлі осінь – Буг нахмурив брови,

А над ним палають золотом діброви.

На Поділлі осінь – ластівки жура:

За моря далекі відлітать пора.

На Поділлі осінь – плачуть журавлі

За теплом і ласкою рідної землі

Бесіда з бабусею

Коли тепло із неба сонце лиє,

Уголос так собі міркую я:

«Як не болять у соняшників шиї

За сонечком крутитися щодня?»

Бабуся зразу відповідь дає

(Сідаємо на лавці біля хати):

«Хіба важкою будь-яка робота є,

Коли з тобою поруч мама й тато?

Хіба журби плетуться сіті,

Чи щось затьмарить може свято,

Як поряд - найдорожчі в світі,

Такі невтомні мама й тато?

Щохвилі за дітей у них тривога,

Аби росли здорові і щасливі

І завжди мали у серденьку Бога,

Були розумні, чесні, незрадливі.

Рослини ці земля з зерна зродила,

А сонце-татко розуму навчає,

І тішить погляд сонячне це диво ,

любов батьків вигойдує ночами.

Тому не втомлюються соняшники-діти

Вбирати мудрість у голівки золоті,

Веселці, сонечку, дощам рясним радіти...

Це так багато значить у житті!

Про що співа пташина восени?

Про що співа пташина восени?

Про дрібен дощик, листя жовтокриле,

Про одинокі липи, ясени,

Що літом нас співать пісень учили.

Я знаю: її пісня про красу,

Домівку рідну і духмяні квіти,

Про сонечко, що випило росу

І підганяло жито половіти.

Виводить пісню пташка за селом,

Свою журбу розповідає ночі.

Далека путь махає нам крилом,

Чужу країну бачать її очі.

Пташино люба, хай високий спів

Одвічних дум усім накличе зливу,

Щоб вчились ми отак, без зайвих слів,

Любити край свій - щиро, незрадливо!

Рання весна

Хвалу весні пташки співають,

Сміється сонечко згори,

Струмочки на цимбалах грають,

Жучки вилазять з-під кори.

Останній сніг сльозу пускає,

Рослинок колють голочки,

Ставок корабликів чекає,

Кущі гаптують сорочки.

Увечері, як гамір стихне

І місяць блисне козирком,

Морозець іноді ще пчихне

Чи снігу кине черпаком.

Та веснонька із кожним кроком

Іде твердіше по землі,

Дерева наливає соком

І спину вигріва ріллі.

*

Сипнуло сонце золото у став,

Вітання шле землі і зелу.

Озвався коник серед трав,

Заграв мелодію веселу.

Хати минаю – першу… шосту…

Спориш лоскоче ніжно ноги.

Полин, що вищий мого зросту,

Стоїть велично вздовж дороги.

Сплелись дерева угорі,

Побігла стежка за ворота.

Дзижчать кусючі комарі,

Беруть октав найвищих ноти.

У калабані жаба кумка,

В росі разочки павутини.

І враз мене спинила думка:

«Не бачив жодної людини!»

Хатки порожні, тин упав…

Допише хто села новелу?

Озвався коник серед трав,

Заграв, почулось - невеселу…

Ганай Богдана

11.04.2001року народження, с. Залужжя, учениця 5 класу Залузької ЗОШ l-llст. Член районного літературно-мистецького обєднання «Дивослово».

Кілька слів про себе

Привіт! Мене звуть Богдана. Ім'я моє означає Богом дана. Наші предки вірили, що Дана — це богиня води,землі і кохання. її вшановували у день Івана Купала. Я дуже люблю своє ім'я.

Перше моє знайомство зі світом було у селі Залужжі, яке від гамору заховалось у зеленій долині. Усе є у нашому селі: ліс, поля, ставок, річечка. Прізвище моє Ганай. Кажуть, що воно залузьке, бо Ганаїв у нас в селі багато.

Мій батько працює на тваринницькій фермі, мабуть, через те, я дуже люблю тварин. Моя мама вчителька. Тому про всі зауваження на уроці і на перерві вона дізнається першою. А про те, щоб не виконати домашнє завдання , і мови бути не може . Навчаюся я у п'ятому класі, відмінниця. « Поки що », - каже мама. Займаюсь вокальним співом. Пробую писати вірші та прозу. А ще у мене дуже багато друзів. Хоча, друзів багато не буває. Давайте товаришувати ?!

Пушина

Це було влітку, коли тільки почала достигати суниця. Ми з мамою і сестричкою Інною вийшли поласувати солодкими ягодами. Раптом я почула жалібний писк. З-під загорожі від сусідів просунувся коричневий з рудими плямами клубочок. Він терся біля моїх ніг і жалісно пищав. Важко було впізнати в цьому клубочку кошеня. Ми з сестричкою переглянулись, моргнули одна одній і почали просити маму, щоб тваринка залишилась у нас. Довго вмовляти не довелося. Ми побігли купати кошеня. Та як тільки опустили тваринку у воду, в усі боки від коричневого клубочка почали розбігатись блохи. Тут нам на поміч прийшла мама. Спочатку вона зробила дезінфекцію, а вже потім купала звірятко тричі. Як же ми здивувались, коли виявилось, що кошенятко біле та ще й пухнасте. Так у нас з'явилася киця Пушина. Правда, тижнів через два до нас прийшла сусідка і вимагала, щоб їй повернули кошеня. Тваринку ми не віддали. Було й таке, що наша Пушина зникла, одного разу цілий місяць не було її в дома. А коли повернулась, нашій радості не було меж.

Найбільше Пушина любила Інну, завжди зустрічала її зі школи, вискакувала на руки і терлася мордочкою об щоки, ніби цілувала. Зараз Інна рідко буває вдома. А нещодавно, коли до нас у гості прийшла моя вчителька , Пушина обізналась. Як же злякалась бідна Тамара Андріївна, коли кішка розбіглась і вискочила їй на плечі, а потім почала дряпатись по шкіряному пальто до обличчя, щоб потертися мордочкою об її щоку.

А ще наша Пушина дуже любить мариновані огірки. Якщо у кухні на столі будуть дві банки: одна із салом, а друга із огірками, і нікого поруч не буде, то будьте певні, що сала вона не

чіпатиме . Зате від огірків залишаться тільки хвостики, а ще вся підлога буде мокра від маринаду.

Одного разу навесні, коли у звірят з'являється малеча, у Пушини і у кролишки майже одночасно народилися дітки. Та ось сталося горе : кролиха - мама померла. Голодні, сліпі кроленятка підстрибували у гнізді, але їхньої мами не було. Тоді ми винесли малечу на розкладачку на сонечко, щоб погрілася. Раптом Пушина вискочила до кроленят. Ми думали, що це все... Та кішка понюхала звірят, облизала і лягла догори животом. Голодні кроленята зразу знайшли, де поїсти. Так наша Пушина стала ще й матір'ю для кроленят.

Дички

Цю історію про те, де у нас взялися дички, мені розказала мама.

Було це давно, ще коли ми тільки почали будувати хату, одночасно взялися облаштовувати двір та насаджувати дерева. Купили щеп : яблунь, груш, слив та горіхів ( горіхи у нас родять як мій кулак). А біля воріт на вулиці десь взялась дичка, грушка -гнилушка, довго не лежала. Тато сказав, що треба посадити щось путнє, та й зрубав її. Зрубати - то зрубав, а до путнього так руки й не дійшли. Минула зима, а за нею літо. А восени, коли ми загортали листя, помітили, що грушка знов пустила пагінці. Знов закортіло татові « путнього », пагінці зрубав, а з базаром не склалося: чи то на базар не поїхав, чи щепи забув купити, не знаю. Але деревце так і не посадив. Ще двічі рубали дерево, а воно міцніше чіплялося корінням за землю і тягнулося пагінцями до сонця.

Трохи далі від грушки, край дороги, проросла собі черешенька. Ми знали, що то теж дичка, але вирішили не чіпати її, нехай росте. Та не так сталось! То корови йшли з поля і зламали її, то наступного року п'яному конюху знадобилася різка, коней підганяти. А потім ще й машина , розвертаючись, зламала черешеньку. Але і це деревце хотіло жити і чіплялося за життя. Грушку тато теж більше не займав, рука не піднялася.

Зараз у нас на вулиці поміж горіхів ростуть дві дички: грушка і черешенька. Весною тішать око білим цвітом. Влітку грушечка робить затінок, під нею тато зробив лавочку, а черешенька пригощає подорожніх великими рожевими ягодами. Коли зірвати стиглу ягідку, вона соковита і солодка, а якщо взяти напівзрілу, то вона з гірчинкою . Мама каже, що так деревце жаліється на свою гірку долю. А як тільки закінчується літо, і на поріг стає осінь, наша грушка частує усіх своїми плодами. Чому частує усіх? Бо родить рясно - рясно, а груші великі - великі (не кожна щепа така вродить). А ось на зиму не сховаєш, бо не лежить, словом, грушка - гнилушка.

Ось такі у нас дички - сестрички. Ростуть у ярку і жаліються одна одній на своє життя. Не вірите ? Завітайте до нас вгості влітку на черешні, а восени - на груші!

Недільний ранок

Сьогодні неділя. Я прокидаюся рано - вранці, чистенько вмиваюся, заплітаю косичку. Потім одягаю святкове платтячко, беру хустинку і йду у церкву.

У легкому тумані стоїть храм, а ніби з небес лунає дзвін. Він попереджає, що скоро почнеться служба.

Заходжу в церкву, купую свічечку, а потім підходжу до престолу, щоб поцілувати ікону Ісуса, хрест, Біблію, і вже тоді стаю збоку. Чую тихий шепіт прихожан. Придивляюся до образу Матері Божої. Мені здається, що серед усіх присутніх вона обрала мене і дивиться мені у вічі, ніби запитує: « Що тебе турбує?» Тоді я починаю молитись. Стаю перед іконою і прошу здоров'я, сили, радості, благополуччя.

Дивлюсь довкола. Людей у церкві небагато, село у нас маленьке. Цікаво, чого ці люди просять у Бога? Мабуть, кожен молиться за своє, та я впевнена, що всі ми хочемо жити в здоров'ї, мирі і достатку.

Час минає дуже швидко. Додому повертаюся у

піднесеному настрої. Я знаю, Матінка Божа почула мої молитви.

Подорож маленького листочка

Надворі осінь. Листя з дерев майже обпало. Тільки де-не-де виглядають сухі листочки. Одного ранку ще один листочок відірвався від гілочки і полетів. Де він літав, що він бачив? Хто його чув, хто його знав?

Маленький листочок летів тисячу і одну ніч. Але нарешті зупинився. То він прилетів у Країну мрій. Спочатку потрапив під теплі поцілунки ласкавих квітів, потім знайомився з такими, як і він. Слухав розповідь про далеку путь подорожніх. Розповів і свою історію.

Згодом і вечір, листочку дали спокій. Пройшла ніч. Ранок був холодний. Це означало, що час кутатись у білосніжну ковдру, бо йде зима.

Не було б у мене почуття гумору, я б давно покінчив з собою

М.Ганді

Мій рідний край такий веселий,

мій рідний край такий сумний!

Грицько Чупринка

Раїса Василівна Гарбуз

Народилася 15 серпня 1954 року в с. Хорів Острозького району Рівненської області. Проживає в смт. Теплику.

1972 року закінчила школу-інтернат в м. Остріг. Закінчила училище хімічного волокна м. Києва. З 1978 року проживає в смт. Теплик Вінницької області.

Автор збірки „Мої безсонні ночі” (2004, самвидав), член літературно-мистецького об’єднання „Дивослово” та обласного літературного об’єднання імені В. Стуса. В 1987 році закінчила Брацлавський сільськогосподарський технікум за фахом бухгалтер, працювала у відділі культури і туризму райдержадміністрації.

Дипломант всеукраїнського конкурсу сатири і гумору ім.. А. Сови та обласного конкурсу ім.. С.Руданського. Майстриня-вишивальниця. В її творчому доробку відтворені нитками на полотні рушники, ікони, картини, портрети митців України, серветки, доріжки.

Прізвище

У мене прізвище округле, стигле і дорідне.

І мені підходить так, немов моє рідне.

Я й не думала тоді, як долю шукала,

бо не прізвище, а саме кохання обрала.

Відгадайте, що за овоч

жовтий і кругленький.

За пліт часом перелазив,

як був молоденький.

Головне, що я щаслива.

З ним не знаю лиха.

Бо у мене він Гарбуз,

а я – Гарбузиха!

Наклепалися

Кум до кума прийшов вранці

косу наклепати.

Як годиться, кум-господар

запросив до хати.

До вечора «наклепались –

ледве вийшли з хати.

- То я, куме, прийду завтра

знов косу клепати.

«Щедра» баба

- Заріж півника мені-

бач, який я хворий… -

умовляє бабу дід

старенький і кволий.

- Може, з’їм бульйону ложку,

стану молодець?

- Скільки ж там отого півня?

Немов горобець!

Пожаліла стара скнара

(скупердяйка стала…)

Пішла рано у курник,

а півня украли!

Наробила ґвалту, крику, -

що малий-мовчок.

- Півень був такий великий,

ну, як той бичок!

Куди зникло м’ясо?

Кум прибіг д кума,

на лиці гримаса:

- Ти чув, що зникають

усі види м’яса?

Включив телевізор,

там така мар миза…

Всім розповідає:

почалася криза.

Баранина щезла,

свинини немає,

курятина навіть

з прилавків зникає.

Кум відповідає:

- Що тут дивуватись?

барани давно всі

подались навчатись.

Свині вийшли в люди,

багачами стали.

А кури од сміху

усі поздихали.

Книголюб

Чоловік і жінка

гостей дожидають:

куховарять, миють,

в хаті прибирають.

Чоловік всі книги

з полиць прибирає,

шука їм притулку –

у диван ховає.

- Ти що, з глузду з’їхав?

жінка його лає. –

Та порядні люди

до нас прибувають!

То ніхто ж не буде

твої книжки брати…

- Все я розумію…

Їх… можуть впізнати…

Опудало

- Ой, кмасю, до вас бігла,

не бігла – летіла.

На городі у Миколи

мало не зомліла.

Він опудало поставив –

та таке страшенне!..

Очі блищать, вуха стирчать,

само здоровенне.

Ще й на нього натягнув

бабину спідницю…

А та, клята, розірвана

по саму сідницю…

Хоч ворони й не лякливі,

та й ті дременули.

А горобці за два роки

урожай вернули…

Порада

- Ой, сусідко, поможіть,

бо проблемі маю:

розвелося тарганів!..

Що робить – не знаю.

- Не журіться, сусідонько,

я пораду знаю.

От купила олівця,

і проблем не маю.

- А чи ж справді олівець

таку силу має,

що супроти тарганів

так допомагає?

- Чи допомага – не знаю,

але не гарцюють.

Сидять тихо у кутку,

і щось там малюють.

Мотоцикліст

Їде Петро мотоциклом,

позаду дружина,

а на бачок посадив

ще й малого сина.

Тут інспектор молоденький

його зупиняє.

Крутить жезлом,

документи із папки виймає.

А Петро: «Пробач, синок,

можеш не просити.

Я четвертого не візьму –

ніде посадити».

Пита спікер депутата

На засіданні ранковім

у Верховній Раді

пита спікер поважного

депутата-дяді:

- Не присутствув чому

ти на засідАнні,

як рішали ми питання такі сонце дайні?

- Та чого тут присутствувать?

І що тут рішати?

Дома краще на дивані,

ніж тут в кріслі спати.

Тещин нюх

Жінка лає чоловіка,

та ще й докоряє:

- Чому, коли моя мама

до нас приїжджає,

ти її не поведеш

у цирк чи на ринок,

або хоч в кінотеатр

на добрий спочинок?

-Нема сенсу – теща нюх,

мов собака, має.

Кругом водив, але вона

Назад повертає!

***

Ми з тобою, любий, наче

- Голуб’яток двоє.

Але скоро, мабуть, нас

уже буде троє .

- Це чудово! Чоловік

Від щастя аж сяє.

- Так, коханий, завтра мама

Моя приїжджає.

Гарний півник

- Який в тебе гарний півник

веселий співає.

- Курочок усіх глядить,

усім догоджає.

- Чом йому не веселитись –

Скаче, крильми плеще...

Десять курок біля нього,

і жодної тещі!

Чекання

Сіла сім’я вечеряти,

Чекають на тата

(а родина величенька,

дітей повна хата).

Вже пройшла година, друга –

ще немає тата.

- Так, сідайте за стіл, діти, -

озвалася мати.

Я якби усе життя

на нього чекала –

завжди сама вечеряла б,

і вас би не мала.

Свято

Я з дружиною три дні

вже не розмовляю –

шанувати чоловіка

так її навчаю.

Хоч мовчати стільки днів

жінці забагато,

та для мене цих три дні –

це ж суцільне свято!

Вірний муж

Полягали пізно спати

жінка й муж.

Він крутився у постелі,

наче вуж.

- Не крутися, заспокойся

хоч на мить, -

жінка каже, - голова

у мене болить.

Я така сьогодні хвора –

не чіпай!

Крутять ноги й тиск у мене

через край.

- Ну, тоді полеж тихенько,

чи засни,

а я збігаю швиденько

до куми.

Принесу тобі пігулок

Видів п’ять –

нехай ноги в тебе, люба,

не болять!

Болячки твої вивчати

не берусь.

Спи, кохана, я до ранку

повернусь!

Щирий дядько

Що це, дядьку, ви їсте? –

Дозвольте присісти!

Я їм сало, та ви його

не будете їсти.

- Чом не буду? Підтримаю

компанію вам...

- Щиро вдячний - не надійтесь,

сала вам не дам!

Татова наука

На канікули в село

студент приїжджає.

І з порога, що він „гей”

Рідним заявляє.

- Із дівчатами тепер

не буду дружити!

Так що, предки, не старайтесь

мене оженити.

Бути „геєм”, кажуть, тату,

тепер дуже модно.

В місті собі дозволяєш

усе, що завгодно.

Зажурився старий батько:

що ж йому робити?

- Постараюсь тебе, сину,

я переучити!

По нашому, по-сільському,

прости – так, як зможу.

Не получиться, то ще

батогом поможу!

Вносить миску огірків

свіженьких, з городу...

- Сідай і їж, щоб знав добре,

якого ти роду!

Жує синок, та з-під лоба

на старого косить.

Батько вийшов, та ще глечик

молока приносить.

- На, запий, і то – до дна, -

я проконтролюю.

І не дай Бог, щось подібне,

від тебе почую!

Синок випив і проситься:

- Більш не можу, тату... –

І прожогом у нужник

кинувся за хату.

Не було його, мабуть,

добрую годину.

Ледве входить... Пита батько:

- Ну, як справи, сину?

- Ой таточку, ой, не можу... –

мене розібрало...

- А я цього й добивався,

щоб тебе прорвало.

А як іще научити

тебе, бісів сину,

аби знав, для чого Бог

дав мужчині с...пину?

Мезим

Тече річка невеличка

Поміж берегами.

А по берегах село

З білими хатками.

Везе донька жениха

Знайомить з батьками.

Таке мале, в окулярах,

З довгими вухами...

Батько вийшов привітати

Майбутнього сина,

По плечу його поплескав:

- Хороша дитина...

В того мало окуляри

Із носа не впали.

Стоїть, кліпає очима,

А з уст – ані пари!

Зайшли у двір. Батьки раді...

Просять їх до хати,

А тоді уже за стіл

Всіх дружно сідати.

А на столі бараболя,

Ковбаса і шинка,

І чорнослив із ребрами,

Й з грибами печінка.

Це байдуже, що зятьок

Такий худий вдався,

А жере, немов собака

Із цепу зірвався.

Аж тут теща варенички

На стіл виставляє.

Зять неквапом у кишеню,

І „мезим ”виймає.

Дві пігулки проковтнув,

Втер губи руками...

Як став їсти вареники –

Свище за вухами.

- Ах, молодець, - батько радий,

Зятя вихваляє...

А тоді на вушко доньці

Стиха промовляє:

- Бідна доню, як він отак

Буде жерти й пити,

То ми будемо лише

На харчі робити!

Пісні Марусі Чурай

„Моя любов чолом торкалась неба,

а Гриць ходив ногами по землі”

Ліна Костенко

Її пісні - душа всього народу,

що у слова всю душу виливав.

Так повелось від роду і до роду:

народ страждав, але усе ж співав.

Та як же так кохати було треба,

щоб світ зчорнів у сонячній імлі?

ЇЇ любов чолом торкалась неба,

а він ходив ногами по землі.

Маруся Чураївна, Марусенька...

В її піснях слова, як зорепад.

Ішли в похід з піснями козаченьки,

і з піснею верталися назад.

І сад співав, і річка, і заплава,

і Балка Дідова, і Пушкарівський ліс,

співала Україна і Полтава,

Дніпро і Ворскла, Лубни і Три ліс.

А над вікном ошатної хатини,

яка дивилась вікнами в блакить,

було гніздо маленьке ластовинь,

й за них в Марусі серденько болить.

І так було в хатині тій затишно,

калина заглядала у вікно,

буяли цвітом білопінним вишні,

здавалось їй – то зради полотно...

З дитинства знала мамину науку:

„не гоже плакати, бо то великий брид.

Здушили сльози – не виходь на люди,

болить душа – не виявляй на вид”.

Вона співала. В ті пісні від ранку

вслухалися пташки і дикий звір.

Мелодію відтворював на ґанку

старий лелека, що моливсь до зір.

І досі ті пісні народ співає,

й співатиме, допоки світ стоїть....

І пісня українська оживає,

і житиме впродовж тисячоліть.

Вишиваю Шевченка.

Вишиваю Шевченка: підбираю до ниточки нитку.

Хочу вишити світлим цей образ базсмертний, ясний.

Синім вишию очі, чорно-сірим я вишию свитку...

Тільки погляд чомусь залишається знову сумний.

Чом в зажурі, Тарасе? Нерозділене кличеш кохання,

чи у сні повернулися дикі Аральські степи?

Чи згадав, як на кручі Дніпрові приходить світання,

чи як мати на панщині в’яже пшеничні снопи?

...Підголубила очі, рум’яними вишила щоки,

трохи світлої нитки – на високе розумне чоло.

Сивину заплела у козацькії вуса широкі,

лиш усмішки нема на портреті – так завжди було...

За плечима Дніпро – проти сонця вода, наче криця,

і тополя у полі тихо вітра запрошує в сни.

Кущ калини в долині, з-за дерев виглядає дзвіниця.

Чом же в тебе, Кобзарю, залишається погляд сумний?

Зелена неділя.

Зелена неділя, зелена неділя...

Ніхто у цей день не справляє весілля.

Червневої ночі чар-зілля шукають,

і стеляться трави під ноги шовками.

... До зілля татарського руки тяглися,

в’язали у снопики трави і листя.

Щасливі, на плечах несли їх додому,

за жартами жарт - не зважали на втому.

Ми зеленню дома встеляли долівку,

сміялася зелено кожна билинка.

Дурманило хмільно клечанням чар - зілля...

В неділю таку не справляли весілля...

Подільська Швейцарія.

Село Печора над величним Бугом –

мала Швейцарія в Подільському краю.

Купальні кам’яні магічним кругом

утворюють жертовну колію.

Тут дім побудував Георгій Дука,

його зробив намісником султан.

А влада – кожен зна, яка то штука...

Жорстоким був пихатий молдаван.

Потоцький Костянтин – відомий красень!

Здається, з ним попід-руку ходжу.

А що іще? Цього я людям, власне,

ніколи нізащо не розкажу.

У пам’яті алей Яніна - пані...

А нині я на камені сиджу –

картинно, на переднім, отже, плані;

проникла час, історію чужу.

Ведуть розмову кам’яні пороги

з дубами старовинними, як світ.

На тесані диванчики, під ноги -

і досі липа трусить медоцвіт.

Мохами поросли старі підмурки,

химерно розкошують чагарі...

Край річки жаби граються у жмурки,

як чорногуз кружляє угорі.

Усе тебе бентежить тут, хвилює,

події всі великі і малі.

Здається, день тут світлим „алілуя”

встає й лягає з сонцем на чолі.

Кожен українець – це «троїсті» музики: одне думає, друге – каже, третє –робить.

І.Драч

Юрій Федорович Головкін народився в селі Харсіки 29 серпня 1958 року. Закінчив Чорнухинську середню школу, в 1980 році отримав освіту на історичному факультеті Полтавського педінституту імені В.Г.Короленка. Після закінчення інституту працював вчителем, директором школи, головою сільської ради, секретарем партійної організації колгоспу. В 1988 році переїхав в село Соболівка, Теплицького району Вінницької області. Де і по сьогоднішній день працює директором Соболівської ЗОШ І-ІІІст. Брав участь в п’ятому фестивалі „Перлини сезону”. Нагороджений знаком „Відмінник освіти України”). Член районного літературно-мистецького об’єднання „Дивослово”

Вибори

Лише згасла в чистім небі

Остання зоря,

Стали звірі обирати

Нового царя.

Лева в списки не занесли -

Досить вже, побув,

Тигра теж-свою платформу

Удома забув.

Врешті внесли Зайця, Жабу,

Сову, Барана,

І від фракції копитних

Осла й Кабана.

Збори йшли під керівництвом

Лисиці й Слона.

До обіду дружно «з’їли»

Зайця й Барана.

Потім узялись за Жабу

Й розкрилось зблизька,

Що вона пройти не може,

Бо дуже слизька.

Кандидат Сова з пернатих

«Пролетіла» вмить -

Як же буде царювати,

Коли днями спить?

Як дійшли після обіду

До другого туру,

То лишились з претендентів

Дві кандидатури.

Почали голосувати

І-немає слів!

Було «проти» в бюлетенях

Більшість голосів.

Тут Ведмідь узяв у руки

Третій мікрофон:

По регламенту час вийшов,

Нам потрібен сон.

Вже з’явилась в чистім небі

Вечірня зоря…

Який місяць, як немає

У звірів царя?

Заєць-рекетир

Щось принишкло зовсім птаство,

хвилюється звір.

Це наводить жах у лісі

Заєць-рекетир.

В Білки всі забрав горіхи -

«про запас» було.

(Кажуть, що не заплатила

Боргу за дупло).

Прищепив хвоста Лисиці

й курочку забрав.

Вовка затопив по пиці,

наче той без прав.

Зруйнував гніздо Сороки -

голосно кричить.

Та залізла десь у хащі

і тепер мовчить.

Борсуку найбільш дісталось -

десь «не там» гуляв.

Завалив дощенту нору

та ще й шкіру зняв.

Звідки в нього така сила?

- Заєць пробивний…

Він тепер в самого Лева

лакей головний.

Знайшов вихід

Ішов Пилип із гулянки

п’янезний додому,

Аж тут іще перешкода

трапилася йому.

Стоїть собі стовп бетонний

на краю рова ,

А Пилипу з перепою

ввижається два.

Став, постояв, щось подумав,

мабуть, із хвилину.

Ну, а потім упевнено

пішов поміж ними!

Лебідь,Рак і Щука

Одного дня товариші,

що Лебідь, Рак і Шука -

задумали таку ось штуку:

на гору воза затягнути,

що котрий рік –

в багнюці

на межі.

Говорить Лебідь: - Дуже мало нас.

Потрібен тут порив трудящих мас.

Ми візьмем вліво - наша це дорога.

Нема чого надіятись на Бога!

- Ні.ні, шановні, - мовить стиха Рак,

- по-моєму, це робиться не так.

Спочатку звірину потрібно опитати,

який нам шлях до цілі обирати.

А я попереду піду - вестиму за собою.

Ви ж мусите у віз впрягтись обоє…

- Панове! - Щука тут узяла слово, -

Абсурду ще не чула я такого.

Для чого шлях ми свій шукати маєм,

коли багато інших стільки знаєм?

Потягнем воза «задом наперед»,

і буде нам дорога - просто «мед»…

Рік пролетів… Біля гори -

такий же шум і гам.

Бо віз

і нині там.

Не розгубився

Два патрульних із ДАІ

Зупинили «Жигулі».

І, як завжди в ці моменти,

В дядька взяли документи.

Перевірили багажник,

Чи є в нього вогнегасник,

Справні гальма, а чи ні,

Де він був у вихідні?..

Раптом мимо їх поста

Іномарка проліта.

Свист вдогінку, жезлом знак-

«БМВ» на місці вкляк.

Задня швидкість, півхвилини -

Зупинились перед ними.

Із машини, як дуби,

Вийшли три «крутих» лоби.

Біцепси на тілі грають,

Постових вони питають:

- Хто свистів? Це, може, жарт?

- Це не я,- сказав сержант.

А за ним і старшина:

- Чесне слово, це не я !

Тут вже дядько посмілів

Й стиха мовить старшині:

- Хлопці , дайте документи,

І не треба слів.

А не то признаюсь чесно,

Хто із вас свистів !

«Свій» лікар

Через тин Петро й Микита

Повели розмову:

- Знаєш, куме, прихопило

Поперека знову.

Ні зігнутись, ні присісти,

Ані щось підняти.

Ледве можу роздягнутись,

Як лягаю спати.

Жінка вже і натирала,

І на печі клала,

А оце іще бджолиний

Яд мені дістала.

Тільки жаль, що ефективний

Він наполовину.

Краще всього допоміг би,

Якби був зміїний.

- Петре, друже, я пораду

Дам тобі такую :

Нехай жінка тебе краще

Сама полікує.

Жінки мають по природі

Властивість зміїну.

Три укуси - і біль зразу

Як рукою зніме.

Утішила

- Знаєш, Катю, не пробачу це собі ніколи.

Я учора перший раз зрадила Миколі.

І тепер соромлюсь навіть за столом з ним сісти,

Глянути боюсь у очі і не можу їсти.

Хліб стає мені у горлі, гіркий присмак має,

А ковтнути його хочу - назад вивертає.

Як же мені тепер жити, я й сама не знаю.

Підкажи мені, подруго, що робити маю?

І порадила подруга таке молодиці:

- Не ятри ти свого серця, це усе дрібниці.

Якби я у цих питаннях така ж була вперта,

То давно б уже могла

з голоду померти!

Як у людей

У лісочку біля ставу

Звірі трудяться на славу.

Підфарбовується листя

І травичка чепуриться.

Зайці ледь волочать ноги -

Носять сіно до дороги.

Вовк - своє він знає діло -

Розстеля овечі шкіри.

Лиси (так як і в людей)

Роблять виставку курей.

Білки вправно на дубочках

Білі вішають грибочки.

А Бурмило косолапий

Ставить вулики край шляху…

Що ж за виставку таку

Влаштували у ліску?

Та немає що гадати-

Лев тут має проїзджати

Буде діло!(Формування партій)

Заростають скрізь городи

І реве скотина .

Схудлі з голоду собаки

скавчать попід тином.

У селі Панькова Гребля

(Є таке на карті)

П’ятий день уже іде

Формування партій.

Дід Панас зібрав кумів

У садку на лаві -

Третій бутель допивають

За платформу «правих».

А Кузьма з Петром дебати

Ведуть, що є сили:

Як їм краще об’єднати

Біля себе «лівих»?

Хто «ні в сих,

Ні в тих» лишився -

Сходяться в Кіндрата:

Іде запис у «центристи» -

Людей повна хата.

Сват за сватом,

Зять за тестем,

А теща за зятем -

Це формується команда

Сільських «демократів».

Баба Текля з дідом Власом

(Ну який тут сміх?)

Опинилася в зелених,

А дід - в голубих.

А малечу в дитсадочку

Агітує Зіна -

Це готується до вступу

Їхня юна зміна.

…День скінчився, вечоріє

Усі пішли спати.

Завтра будуть у селі

Владу обирати.

Випадок у поліклініці

Звернулася баба Фрося у реєстратуру:

-Щось у вусі зашпигало, випишіть мікстуру.

Реєстратор: - Щоб попасти на прийом до ЛОРа,

Перед тим пройдіть медогляд. Кажете здорові ?

В кабінет зайдіть хірурга і до терапевта.

Хай напишуть, що немає ніяких дефектів.

Гінеколог вас огляне, потім стоматолог.

Якісь зуби залишились?

- Дочко, років сорок

тільки кутні…

- Це, бабуню, ще не все…Нічого...

Далі буде венеролог, проктолог, онколог.

На завершення огляне

Іще й дерматолог.

Не хвилюйтесь так, бабуню і майте надію:

Зроблять вам аналіз крові і флюорографію.

- Та я…,- бабця щось хотіла, видно, відказати,

Побіліла, похитнулась, почала сідати…

Вже як привели в свідомість, то дійшло до слуху:

- А казала, що здорова, що «штрикає» в ухо!

Куди там НЛО !

- Бачив, по ІСТV

Виступала жінка,

Що бачила літаючу

З космосу тарілку?

П’ять хвилин спостерігала,

Як вона крутилась,

Зависала, піднімалась

І уся світилась…

- Друже, що там НЛО!

То дрібні деталі!

Вчора в нас таке було…

Кастрюлі літали!

І чого чіплятись?
Син поскаржився: - Не хочу
В школу я ходити,
Бо до мене на уроках
Чіпляється вчитель.
Мати - в школу, а учитель:
- Що робити маю?
Ваш синок не вчить уроків,
Нічого не знає.
Ось дивіться: три на дев'ять -
Скільки буде, Вово?
А синочок: - Бачиш,мамо?
Причепився знову
Мистецтво бути мудрим полягає в умінні знати, на що не слід звертати увагу

У. Джеймс

Поете! Вмій шукати і чекати!

найкращий твір не ходить на свободі

Л.Костенко

«Поет – той, хто думає «музикальним способом».

«Проникайте в речі достатньо глибоко, і перед вами відкриються музикальні поєднання; серце природи виявиться у всіх відношеннях музикальним, якщо тільки ви зумієте добратися до нього»

(«Герої і героїчні історії». Картейль)

Безсоння сонячне твоє...

Г. Нарожній - піснярці, члену „Дивослова”

Олена Герасименко

Тоді, як все вже бачить сни –

і вишні у садку, і птиця,

щось верболозу в лузі сниться,

і світ від мороку тісний –

нуртує думка у тобі,

у пісні прагне розродиться,

як з іскри щира вогневиця –

то сніп веселощів, то біль.

Те полум’я – душі торка,

її вихлюпує з глибока,

не упокориться, допоки

не ляже серцем до рядка.

І почуттям не буде меж.

Нехай сльоза із ока крапне,

чи усмішка прогляне раптом…

Тоді ти, знаю, не заснеш.

Можливо, в ніч таку тобі

прийдуть на поміч херувими,

і слів натхнення невловиме

світанням скресне на губі?

Увійдеш піснею в ріку,

пірнати будеш, виринати,

думок розбурхані пенати

тебе любитимуть – таку

Галина Василівна Нарожна донедавна була відома в районі, як сценаристка, гумористка, лірична поетеса, прозаїк. І раптом її душа «заспівала»…Іноді сумних, іноді жартівливих – в залежності від настрою. Відчула жінка, що тісно тим пісням в грудях – випустила їх, як птахів, межи люди. І розлетілися, затужили-заплакали, змахнули крилами – тороками «тернової хустки» та рушниками, пролилися словами щирими про найдорожче – любов материнську та дочірню… Залопотіли теплими дощами, заграли веселково і, як нерідко буває в жінок – змінили смуток на сміх та жарти.

Ось такою набула популярності пісенна творчість Галини Нарожної, що поповнила репертуари фольклорних ансамблів та стала надбанням співачки Раїси Поштар. Полюбилася вона радіослухачам та телеглядачам каналу ВДТ. Нині пісні звучать далеко за межами Поділля.

Готується до видавництва книга з її піснями, більшість яких покладені на ноти директором Теплицької дитячої музичної школи Бондар Галиною Володимирівною. Ряд пісенних текстів в обробці композиторки Ольги Янушкевич.

Крім поезії, Галина Василівна захоплюється коренепластикою, являється ініціатором створення в селі музею народного побуту.

Галина Нарожна народилася 19 березня1958 року в с. В. Мочулка, де проживає донині. Закінчила Тульчинське культпросвітнє училище в 1980 році і відтоді працює в Великомочульському Будинку культури художнім керівником. Переможець двох обласних конкурсів, організованих газетою „Подолія” „Якщо сміємося – будемо жити”; переможець конкурсу гумористичної пісні „Грудень - 2002” радіопередачі „Від суботи до суботи”; двічі переможець і володарка „гран-прі” в номінації пісень на обласному фестивалі „Свято борщу” (на садибі і під керівництвом телеведучої обласного каналу ВДТ Ганни Секрет). Член районного літературно-мистецького об’єднання „Дивослово”.

Одинока з болем

Одинока з болем залишилась мати:

хто ж їй рано-вранці принесе води?

Хто лихий чи добрий зайде вдень до хати,

хто поправить хустку неньці в час біди?

„Хай минає долю вісточка погана”, -

шепчуть у молитві день і ніч уста.

А вже темна нічка на поріг ступає,

журиться оселя, на тепло пуста.

Ти для мене рідна, ладна все віддати,

у долонях щедрих теплота душі.

Буйний цвіт акацій та бузкові шати,

над якими плачуть з відчаю дощі.

Часто підбираю я слова хороші,

хочу їх сказати, та часу нема...

Прийде час, я знаю – замете пороша

всі стежки до неньки. Буде лиш зима.

Ювілей

Тужить, плаче в небесах журавка,

жовте листя клена –

осені листи.

Падають каштани,

гупають від ранку,

наче в грудях серце –

біль не відвести.

Ювілей в моєї матінки сьогодні,

завітали в гості дати і роки.

правнучаток пестять втомлені долоні ,

випурхнули діти з-під її руки.

Вже мережать полотно тумани,

вишивають гладдю

мамин день дощі.

Здалека дороги

нас ведуть до мами,

на гостину щиру

рідної душі.

Ювілей в моєї матінки сьогодні,

завітали в гості дати і роки.

правнучаток пестять втомлені долоні ,

випурхнули діти з-під її руки.

Ген літа сягнули небокраю,

полишають гнізда

навіть ластівки.

Маму молодую

я не пригадаю,

лиш приходять в спогад

неньчині казки.

Тернова хустина

Оберегом в далеку дорогу

я тернову хустину кладу,

з нею радощі, з нею й тривоги,

України частинку святу.

В ній матуся колись дівувала,

в ній моє дівування пройшло.

Ця хустина мене зігрівала,

берегла материнське тепло.

В чужині я хустину розгорну,

затремтять, як живі, торочки.

Була в матінки хустка тернова,

тепер доля тернова в дочки.

Із любові і вірності ниток -

аж сміються на ній бережки.

В неї доля жінок перелита,

в завитках заплелися стежки.

На терновому полі хустини

дивних квітів повився вінок,

і барвінок, і грона калини,

і просолена доля жінок.

Реквієм.

Зупиніться, люди, час невпинний,

у задумі голови схиліть.

Цінувати хліб святий повинні,

і за нього Господа молить.

Зупиніться, люди! Є потреба...

Крихітку, що впала, підніміть.

Милості Всевишнього із неба

для невинно згублених моліть.

Потемніло небо, як катюги

вимітали сховане зерно,

обезсилі з голоду - як пухли,

як ішли на цвинтар всім селом.

Ще живих везли тоді до ями,

і непотребом скидали їх униз.

Хтось не повертався більш до тями,

хтось, вмираючи, ще губи сині гриз.

Матері втрачали глузд і пам’ять,

власних поїдаючи дітей,

і донині згадка свідків палить,

рукотворне пекло, звірство те.

Чатували здобич хижі птиці,

і згасав поволі білий світ.

Рятувало берестове листя,

лобода й акацій білий цвіт.

Цінувати, як святиню, треба,

хліб – від нього й крихту підніміть.

Милості Всевишнього із неба

для померлих з голоду – моліть.

Зупиніться, люди, час невпинний,

у задумі голови схиліть.

Хліб насущний – пам’яттю невинних

на рушник простелений кладіть.

***

Якби було можна небо прихилити,

якби було можна щастям наділити,

то я б тобі, сину, і своє віддала,

яблуневим цвітом над тобою стала.

Ти уже дорослий, в тебе власні діти,

подумки відводжу я від тебе біди.

Спалахнуло небо сивою грозою –

за тобою, сину, вмиюся сльозою.

Плетиво мережать дороги по світі:

звідки виглядати, де тебе зустріти?

Серце материнське рушником лягає,

де нога синочка по землі ступає.

Не шукай, дитино, ти земного раю,

бо його немає – я те добре знаю.

Йди туди, де сонях у зеленім листі,

де розлогі верби у роси намисті.

Ненька Україна – друга твоя мати,

не можна, синочку, її вибирати.

Як гніздо лелече, тут твоя хатина,

тут брати і сестри й червона калина.

Заплітають вінки журавлі.

Чужини скуштувавши доволі,

заплітають вінки журавлі.

Клином стало їм небо в неволі,

і безмежним на рідній землі.

Приспів:

А слідом цвіт кульбаби – у розсип.

Чеше вітер кущі полину.

Ой коли, ой коли ж, українці,

ви залишите даль-чужину?

Серед хмар в небесах невисоких,

чути тихе журливе: кру-кру...

То на крилах своїх чорнобоких

виколихують птахи весну.

Приспів.

В край Шевченка вертайте шляхами,

прикладіть подорожник – вже час,

до тих ран, що на серці у мами,

щоб родинний вогонь не погас.

Приспів.

Тепличчина

І океани є, й материки,

розділена водою навпіл суша.

І є у світі крихітка землі,

як перше слово, і як хліб насущний.

Приспів:

Тут ще живуть і люблять тут життя,

хоч є десь краще у чужому краю,

та Тепличчина –це моя земля,

і я її найкращою вважаю.

Моє дитинство тут у полинах,

де струни вітру грають осокою,

тут хліб колишуть зорі на ланах,

татарським пахне зіллям, лепехою.

Приспів.

Вам скажуть: глухомань і темнота,

забуті села, зрошені дощами.

А я іду – шепочуться жита,

тут все моє, і стежка тут до мами.

Приспів.

Сміються чорнобривці з полотна,

пахучі дні, мов скупані на сонці.

Не вірте, люди, тут не темнота –

ромашки сплять у сина на долоньці.

Приспів.

Мово рідна.

Стеляться роки через віки,

і сивіють від століть тумани.

Не до Риму нас ведуть стежки –

в край до Батьківщини і до мами.

Приспів:

Краю з небосхилом голубим,

чом тебе так гірко не шанують?

Тут, мені здається, й голуби

України мовою воркують.

Мово рідна, ти життя моє.

Ти, як чиста мамина криниця.

Я щаслива, що ти в мене є,

а ще більше, що можу напиться.

Крізь життя я заповідь несу:

як себе, так ближнього любити.

Мову рідну і землі красу –

тільки так в цім світі варто жити.

Приспів.

Чиста буде совість і душа

перед Богом і перед ріднею.

Щоб не була мова нам чужа,

не соромтесь розмовляти нею.

Приспів.

Краю мій, де миру голуби

над моєю хатою воркують.

Вірю я, прийдуть такі часи,

що тебе і мову порятують.

Мово рідна, ти життя моє.

Будеш ти, як мамина криниця.

припадуть з жагою до джерел,

щоб із тебе досхочу напиться.

Жнива

Мій милий косить

траву в покоси,

втирає піт рясний з чола.

Я біля нього збиваю роси,

бо працьовита, як бджола.

Траву мій милий

кладе в копицю

погляне ніжно із-під брів.

„Щасливий, - скаже, що молодицю

в житті проворну я зустрів”.

Пригорне милий

мене до серця,

обніме ніжно, як колись.

Я пожартую, скажу: „Не сердься,

щокою, діду, не колись”,

„Час жнив, дружино,

вже на підході –

прожили в парі цілий вік.

Жнива у полі й родиннім колі”, -

всміхнеться ніжно чоловік.

Весна і осінь,

зима і літо –

щасливим будь і не тужи.

Бо ми як сонце і стигле жито

у парі будемо завжди.

Деревій

Деревію, деревію...

Маю я незвичну мрію:

щоб ти з деревом зрівнявся –

кронами ревів, хитався.

Деревію – вію... вію...

Я у тебе вірю, вірю,

що суцвіття твого кошик

звеселити зможе дощик.

Деревію – не-ревію...

Не повіриш, я радію!

Мелодійна наша мова –

лине музика від слова.

Деревію, чи посмію,

чи сказати я зумію:

в твоїй назві материнська

рідна музика з дитинства.

Вінниця

Має хліб, до хліба сіль,

їдуть люди звідусіль -

на Соборну й Келецьку

хлях гостей простелеться.

Через міст – на Київську,

звідти на Немирівську.

На рекламах світиться:

„Вас стрічає Вінниця”.

Приспів:

А в моєї Вінниці

сонячні віконниці,

а в моєї Вінниці

в райдугах околиці.

А в моєї Вінниці

із троянд мереживо.

І красою Вінниці

солов’їв збентежено.

Тут від Бугу линуло

слово Коцюбинського.

Хворим вміння і любов

проявив тут Пирогов.

Ось Садовського театр –

рамп вогні, як світло ватр.

Вам зупиниться трамвай

там, де ринок „Урожай”.

Приспів.

Тут присутній „мельденсон” –

марш кохання, наче сон.

І зворушить будь-кого

„гірко” з парку Горького.

Вінницьких тепло родин

вас запросять до гостин.

Зоряно засвітиться:

„Вас стрічає Вінниця”.

Ромашка

Прошкуючи полем, стрічаю ромашку,

і втома відходить, хоч як було б важко.

Я з нею розмову веду задушевну,

щебече й вона щось до мене, напевне.

Про ранки-світанки в задимлених росах,

про дзвін металевий в нагострених косах.

Сьогодні, ромашко, неділя клечена –

стоїш в білій сукні, немов наречена.

А ще ти, ромашко, у білій хустині,

такі ж хустинки пов’язала родині.

Вони не шовкові, вони не тернові –

тендітному стану хустинки-обнови.

А може, ромашко, пташина ти біла,

росою із хмари політ окропила?

Ти чиста-пречиста, ти біла-пребіла...

Цю землю господню навік полюбила.

Слід завжди пам’ятати, що ми не можемо керувати подіями,

а повинні пристосовуватися до них.

Епіктет

Історія подібна до цвяха, на який можна повісити все, що завгодно.

О.Дюма-батько

Що в світі пам’ять?

Цей вірш присвячую М. К. Камінському

Олена Герасименко

Що в світі пам’ять? Гроно винограду –

вітри збирає, грози і росу...

Та виноград не може вибирати

землі, в яку посаджено лозу.

Росте собі, і соки наливає –

душею – в промінь, коренем - углиб.

І сік його від споминів кривавить:

ламали – не зламали, а могли б...

Вже впору й збожеволіти від муки –

рубали душу й жили при землі...

Та він живий, у грона серцем стука,

в літами спечені болючі мозолі.

Він виноград, він від грози і тиші...

У гронах дозріва хмільний напій.

В ім’я любові спогад серця пише,

бо стерпло сонце зойком на губі.

Він виноград, він вусами на стеблах –

чіпляється за кожну мить і віть.

І ягодам у гронах світло, тепло...

Осіннє небо, дзвінкість рос –

живіть...

Прочитавши «Вечную боль души», якось необачно зауважила Михайлу Кузьмичу: «От якби Ви ще збагатили її художніми прийомами – ціни б не було повісті… » На жаль, слово не горобець…Раз вирвалося ненароком, а скільки картала я себе! Адже все зрозуміло… Коли моя читацька душа стекла сльозами, то що ж мав пережити автор, крок за кроком, щохвилинно знов і знов поетапно простуючи дорогою «смерті», де навічно залишилися мама, тато, рідні, близькі, друзі?.. Де було страчене дитинство… Де серце незагойно поранене війною… Треба мати неабияку мужність: відтворити на папері незабутнє воєнне лихоліття. Можливо, книзі і бракує творчих знахідок, словесної вишуканості- та не душі… Будь вона художньо довершеним твором – чи не здавалася б фальшивою?Про таке легко писати, дивлячись на події відстороненим поглядом…

Кожен день дедалі більше віддаляє нас від подій Великої Вітчизняної. Дедалі менше цікавить молодих подібна тематика. Маємо непоодинокі факти цинічного перекручування історії. «Вечная боль души»- сповідь очевидця перед вівтарем пам’яті.

Прочитавши книгу, хочеть на хвилину схилити голову в скорботному мовчанні…

Чужого болю не буває. Моя душа відгукнулася на цю повість словами:

«Гучніше грому - німота

розірваної серцем тиші.

З усіх правдивіш правда та,

що в світ крізь жахи пекла вийшла»(авт.)

Автобіографічна повість «Вечная боль души» та книга «Гвоздики на снігу» – неспростовний доказ високого духовного потенціалу, який зводить людину над обставинами, робить її сильнішою.

Михайло Кузьмич- людина твердих громадських переконань, талановитий письменник, для якого просто не виросли лаври (а може народився він не в той час і не в тому місці?) «Вечная боль души» охоплює тільки події Великої Вітчизняної війни і зовсім мало розкриває справжню сутність автора. Аби відновити справедливість, я спровокувала його до другої книги і взяла на себе сміливість бути її упорядником. Книга «Гвоздики на снігу» не тільки познайомить читача з прозою та поезією М.Камінського, а й дасть змогу побачити автора ніби збоку, відчути всю широту його людяності, скромності, доброти, про що свідчать опубліковані листи до нього, проза, нарис. Крім того, вона представлена більш різноплановою творчістю: громадянською, інтимною лірикою та гумором.

Розділ «Упійманий час» засвідчує, що навіть, пройшовши жорстоку школу виживання, можна залишатися оптимістом (і в цьому він також щирий і справжній!)

Михайло Кузьмич Камінський народився 5 травня 1930 року в с. Цибулів Монастирищинського району Черкаської області. Житель с. Удич Теплицького району. В 1958 році закінчив Московський технікум харчової промисловості (Смілянський філіал).

1967-1972 роки навчався та успішно закінчив Одеський педагогічний інститут ім. Ушинського.

Михайло Кузьмич Камінський – член Теплицького літературно-мистецького об’єднання „Дивослово”. Автор автобіографічної повісті „Вечная боль души” (ООО „Журнал „Радуга””, м. Київ, 2006), книги поезії, гумору, прози „Гвоздики на снігу” („Діло”, м. Вінниця, 2010), численних публікацій в пресі, суспільно-публіцистичного, культурно-просвітницького журналу „Корни” (Москва).

Вечная боль души (отрывки).

Побег

В понедельник, 29 мая 1942 года, большая колонна евреев в сопровождении конвойних полицаев двинулась на Монастрырище. Старые немощные люди шли медленно, женщины поддерживали их под. руки. Грудные младенцы плакали на материнских руках.

Мы находились примерно в середине колонны. Когда подошли к лесу, по котрому проходила дорога, мама крепко сжала наши руки и отпустила их. Гриша первым осторожно вышел из толпы и тут же нырнул в густой кустарник. Через мгновение это сделал и я. Полицаи нас не заметили, так как они были только в голове и хвосте колонны. мы отбежали на небольшое расстояние и остановились, дрожа от страха, чтобы подождать, пока колонна выйдет из леса. Затем, крадучись, как зверьки, вышли на полевую проселочную дорогу. И пошли в обратном направлении на Яцковицу. Шли полями, оврагами, минуя Цибулев и Ивахны. Голодные, уставши, к вечеру пришли в Яцковицу. Решили зайти в дом нашого кладовщика. Это был очень хороший человек, всегда помогал людям, чем мог. Тайком от бригадира насыпал женщинам в узелок горох, кукурудзу, картофель.

Наше появление крайне удивило его и взволновало.

«Хлопчики, - сказал он, - если кто-то вас заметит тут, то может бать беда. Вас опять отведут в полицию. Оставаться вам никак нельзя». Он вложл в котомочку буханку хлеба и кусок сала и выпровол нас на дорогу, ведущую в село Шуляки. Мы шли ею, пока не стемнело. Затем нашли большую копну села, легли и сразу уснули.

Утром с горькой болью вспомнили маму. Где она сейчас? Жива ли? Как она без нас?

Под чужим именем.

Я горько заплакал. Гриша попытался успокоить меня, хотя и сам был не менее растерян. Однако надо было что-то предпринимать. Гриша решил, что мы должны сменить нашу фамилию и отчество и придумать, что сказать людям, если спросят, кто мы такие, откуда и куда идем.

Фамилия должна быть похожей на нашу, чтобы скорее привикнуть к ней и не проговориться. В заводской охране работал некто Креминский Казимир Иванович. Мы не знали его. Льшь когда-то от людей слышали, что он неплохой человек. Вот и остановились на его фамилии, несколько видоизменив ее, - заменив букву «р» и «е» на букву «а». Получились довольно благозвучные фамилия и отчество – Каминский Григорий Казимирович, Каминский Михаил Казимирович.

Теперь предстояло придумать легенду – кто мы, кто наши родители, откуда и куда едем. Поступили так, как подсказала мама. Мы из детского дома, родителей не знаем. Теперь надо было уточнить для себя местонахождение «нашого детского дома». Он должен был быть как можно дальше от этих мест. Гриша вспомнил, что мы корда-то жили в Сумкой области, и папа часто нам рассказывал о городе Суммы. И мы решили, что назовем себя воспитанниками сумского деддома, который сейчас распустили, а едем в Умань, где будто бы живет наша дальняя родственница.

И под. вымышленным именем, с легендой о детдоме мы пошли от села к селу. Шли полями, а в села заходили лишь, чтобы в какой-то хате попросить хлеба.

На полях и вдоль дорог валялась разбитая военная техника – наша и немецкая: автомашины, танки, пушки. Было много солдатских могил. Немецкие с березовими крестами, увенчанные солдатскими касками. И наши с деревянными обелисками. Были и просто большие братские безымянные могилы.

Следуя нашей легенде, мы шли на Умань, не зная точно, в какой она стороне, так как на глухих проселочных дорогах указателей не было. Большое расстояние прошли в другом направлении, сбившись с пути. Однажды под. вечер полил сильный дождь с градом, мы изрядно промокли и промерзли. Решили зайти в село, может, кто-то пустит в хату. Постучали в дверь одного домика, вышла женщина. Мы попросились переждать у нее, пока пройдет дождь, но она нас не впустила. Уж больно мы были неказистые, оборванные.

Наверное, побоялись, чтобы мы ее не обворовали. А может, опознала, что мы евреи. Она направила нас в большой кирпичный дом, что стоял неподалеку от ее дома.

Мы подошли к нему, поднялись на крыльцо. Постояли в нерешительности, а затем Гриша постучал в дверь железной щедолдой. Никто не отзывался. Из открытого окна пахло вкусной едой… Постучал еще. И вдруг открылась дверь, и на пороге появился здоровенный полицай с винтовкой… Мы сразу опешили, испугались, но деваться уже было некуда. Стали просить его, чтобы впустил в дом обогреться. Полицай принял нас за нищих-попрошаек. Но корда спросил нас, кто мы такие, немного «отошел» и впустил в помещение. Это был полицейский участок… Женщина знала, куда нас спровадить…

Полицай расспросил нас, откуда и куда мы путь держим,. Когда узнал, что мы едем в Умань, обозвал нас дурачками, не знающими, куда идти. Чтобы попасть в Умань, надо возвращаться назад. А мы пришли почти до самого Жашкова...

«Деддомовцы из Сум»

Я исповедь пишу свою, дружище –

болит от пережитого душа…

И Бабий Яр, и Яр в Монастырище

терзают серце, пам'ять вороша.

С родимого местечка, как птенцы,

из пламени вселенського пожара

бежали мы – еврейские мальцы

со дна Монастырищенского Яра.

Согнав толпу измученных людей

в овраг, размытый вешнею водою, и будто звери – свора палачей

расправилась жест око с их судьбою.

А мы уже по именем чужим,

с легендою прдуманной простою –

«деддомовцы из Сум» - от зла бежим,

хранимы светлой маминой зве здою.

Нужда поесть в деревню привела.

И люди, плача, угощали хлебом.

Лишь ночевали в поле у села,

в буряне спали, укрываясь небом.

В село от ливня поз дно убегая,

мы на ночь просимся в избу, что за углом.

Но женщина недобрая, скупая,

направилы в большой кирпичный дом.

Стучимся в дверь желейной щеколдою –

никто не отзывается – молчок.

И брат мой Гриша худенькой рукою

отчаянно подер гал за крючок.

С окна запахло салом и «зубровкой»,

вдруг засов дернулся, открыв входную дверь,

и вышел сонный полицай с винтовкой…

Куда бежать, что делать нам теперь?

Он спрашивает нас по-украински:

-Чого вам треба, жебракові діти?

Ось я вас шомполякою вгощу…

- Ой дядьку добрий, дайте нам зігрітись

і в хаті заховатись від дощу.

-Куди ви йдете?

- Йдемо, дядьку, в Умань…

- Та ж вас під Жашків, дурнів, занесло!

Хоч і малі, та треба трохи думать…

Сорокатяга зветься це село.

В поліції в нас тепло, як в барлозі…

У коридор сушитися ідіть.

Лягайте біля печі на підлозі

і більше поліцая не будіть…

Лишь рассвело, тихонько дали «тягу».

Храпел наш «страж» с винтовкой на груди.

Покинули «уют» в Сорокатяге.

На Умань шли: что ждет нас впереди?

Под Уманью село Берестовец,

в пушистых вишнях хаты утонули.

- Тут Умань рядышком, - сказал святой отей,

верстов пяток еще не дотянули.

Уж вечерело, солнце за бугром,

а Умани – ни спереди, ни сзади…

Вдруг вышли на большой аэродром,

наткнулись на колючую ограду.

Быстрей назад, опять в Берестовец!

Тут самолеты, где-то есть охрана.

Поймают фрицы – тут нам и конец,

как глупым и доверчивым баранам.

Сгустились сумерки, дороги не видать.

Стучится сердце, на пределе нервы.

И в эту ночь пришлось нам ночевать

под желобом разбитой свинофермы.

С восходом солнца полем напрямик –

попали в хутор в зелени густой.

- Вот и пришли, братишка, мы в тупик…

Тут и рискнем остаться на «постой».

-Добридень, бабко!

можна нам присісти?

Що це за хутір? pГарно у вас тут…

- Я бачу, хлопчики, вам хочеться поїсти…

А хутір називають «інститут».

- Чи не знайдеться тут для нас робота?

- Робота є – бракує пастухів.

Була скорботна вчора тут субота:

розстрілювати забрали в нас жидів.

Ілюшу свого заховала Роза

в сараї у саду, біля дверей.

А Бас побачив, викинув на воза:

- Ось, поліцаї, ще один яврей!

Узявши, пригорнув старенький Дорош

(мов ангел очок, теє немовля…)

- А з ким це, Олько, ти оце говориш? –

Це Федір Бас спитав її здаля.

- Гей, чумаки!- позвал нас, - як і звідки

з’явились ви на хуторі у нас?

- Ідіть донього, бідні мої дітки…

То сам керуючий учгоспу Федір Бас.

«Мурашки» поползли у нас по коже:

а если вдруг узнает, что жиды?

На нищих больше были мы похожи,

не то – не миновать бы нам беды.

- Здорові були! Хто ви, хлопці? Звідки?

Не бійтеся, сміливіше кажіть!

- Йдемо із Сум, шукаєм свою тітку…

- Як можна, на роботу запишіть…

Морщины вдруг гармошкою собрались,

словно Ермак, стоял в объятьи дум…

- Розповідайте, як сюди добрались?

Я від «совітів» теж тікав із Сум.

Ну мы и влипли, выпалив про Сумы…

(наш папа там бывал перед войной…)

И вновь роились горестные думы:

что делать с неразумной головой?

- Ідіть в он той будинок за кошару,

хай повариха погодує вас.

- І зразу ж в поле виганять отару,

я теж малим колись ягняток пас.

За много дней рискованих скитаний

впервые здесь повеяло теплом…

Но как зверьки в тревоге ожиданий

в соломе ночевали за селом.

Промчалась тучей стороной угроза,

укрыла ночь нас в бархатную тень.

Не миновать «илюшиного» воза,

приди мы в хутор раньше хоть на день.

К работе приобщились мы мгновенно,

ловя ее премудрости без слов.

Был друг надежный из военнопленных –

тверской рабочий Саша Веселов.

Как-то «шеф» приехал, немец сытый:

взглянуть на нас, «деддомовских ребят».

Фотографировался с нами, и со «свитой» -

в кругу овец, баранов и ягнят.

А как-то Бас сказал завхозу Ване:

- Збирайся в Умань, тільки не барись!

Цих хлопчаків мерщій веди у баню,

у них «елітні» воші завелись .

Так в день осенний, утром хмуроватым

«легально» с Гришей вышли первый раз.

Еще шли с нами пленные солдаты –

поодаль от недобрых вражьих глаз.

Уж парк Софиевский прошли, ворота,

где возле белых башенок вахтер.

Он, видимо, узнал в толпе кого-то,

предупредить хотел… , висок потер…

Дед нам знаком. Как-будто ненароком

он палец приложил к своїм губам,

и прошептал: - Идите, дети, с Богом…

Я вас не выдам, немцу не продам…

Ну вот и баня в грязном переулке.

Закрыто: рано. Стали у дверей.

Вшивые и грязные, как урки,

нам отмыться б надо поскорей.

Ржавую табличку на двери

с трепетом читаю по складам:

«ДІТЯМ МИТИСЬ ТІЛЬКИ З МАТЕРЯМИ.

ВХОДИТЬ ЗАБОРОНЕНО ЖИДАМ».

Дверь откріли, стали под. стеною,

бросили в дезкамеру тряпье,

прячем друг у друга за спиною

тело с «меткой» вечною свое.

Окликает вдруг меня Акимов:

- Эй, Мишаня, мне спину потри!

Пах мой виглядом хитреньким окинул:

- Саша, он жиденок – посмотри…

- Ты, хромая гнида, мойся тише,

о чем знаешь, больше – ни «гу-гу», -

молвил Саша, - я тебе за Мишу

кончить, сука, запросто могу.

Ездил Бас двоколкою-«бедою»,

кучером в дорогу брал меня,

заправлялся «огненной водою»,

я стерег бедарку и коня.

Едем шагом у лесной опушки,

а хлеба все в сонце разлитом.

- Нам заїхати треба у Дмитрушки,-

и стегнул буланую кнутом.

Рысью мчит красавица Аида,

Бас «под мухою» доверчивый теперь:

- Ех, синок, спіймати б мені жида –

взяв за ноги б, і навпіл роздер!

Я сижу, кипит в груди обида,

гнев и боль на серце затаив.

Кнут хлеснул, рвонулася Аида,

удела до крови закусив.

Так и жил у вражьем окружень,

все, что видел, как свинец, ношу.

Был и празник – День Освободженья,

но о нем особо напишу.

Саша – друг, погиб в бою за Яссы,

так и не увидів отчий дом.

В честь его назвал я сына Сашей,

внука тоже Сашей назовем.

Голова моя, как попелище,

но дорогу помно в «адский Яр».

Алый май везу в Монастырище –

«розам» и «илюшам» скромный дар.

Яцковица, 1942 год

(Память сердца)

Цветущий май, тривога и забота,

«С жидами окончательный вопрос».

В конюшне моя спальня и работа –

кормлю коней и вывожу навоз.

Мой бригадил меня окликнул басом

(в руке его похлестывал нагай):

- В завод, Мышко, поїдеш за мелясом,

у віз мерщій буланих запрягай.

Бегут лошадки, попустил уздечку,

грохочут бочки, прыгает «рыдван».

Мосток снесен, мы бродом через речку,

со мной за старшого Якименко Иван.

Подъехали под паточные баки,

струится в бочку патока, как мед.

Тревожно вдруг залаяли собаки.

Бочки полны, мы двинулились вперед.

Проезда нет, закрыли нам ворота,

а за оградой плач и суета.

Там на евреев дикая охота –

увозять их из дома навсегда.

Дружок мой школьный Леня Вовнобой

слетел с полуторки на «крыльях» телогрейки,

а полицай, прицелясь на убой,

палил в него из русской трехлинейки.

Стрелял вдогонку, давя на крючок,

зло ухмыляясь, брал его на мушку.

И выстрел, будто треснувший сучок,

сбил кепочку из Лениной макушки.

Бежал малец, как загнанный зверек,

ужом виляя, прячась за плетень.

Но полицай, поправив козырек,

стрелял в живую Ленину мишень.

Освободилась площадь от зевак,

вдали слышны проклятья и рыданья.

Утих за поворотом лай собак,

а я, дрожа, шепчу слова прощанья.

Мальчишка минувшей войны.

Захлебываясь, откатился бой,

и клочья дыма ветер разогнал.

Мальчишка, полуголый и босой

по фронтовой дороге побежал.

Сводила ноги талая вода,

сердечко, словно маятник, стучит.

Столбы лежат, держась за провода,

и где-то кулемет еще стучит.

У лоз, в долине, где ручей журчал,

мозолисте руки распластав,

военный повар у котла лежал,

солдатам кашу так и не раздав.

Разрыв штыком воронку от снаряда,

по фронтовым обычаям людей,

волнуясь, мальчик схоронил солдата,

прикрив палаткой трупы лошадей.

Поправил холмик, есть – дощечка, дата…

Как смог, устоил павшему уют.

И в синеву пальнули з автомата,

отдав бойцу и почесть, и салют.

не торопсь, пошлепал по дороге,

что в панике покинули враги,

прясел на пушку, будто на пороге,

из грязи извлекая сапоги.

Уткнул туда свои синюшки-ноги…

Непарные – так это не беда!

и зашагал, как не ходили Боги,

печатая два правые следа.

Дороги войны

Дороги, дороги... В бетоне и пыли.

о, если б могли вы тепер говорить...

Ни капли в сказаннях своих бы не скрыли,

что людям пришлось пережить.

За Днепр уходили детишки и мамы,

покинув родимый свой дом.

Над ними кружились зловещие „рамы”,

затем „поливали” свинцом.

Дороги, вы помните, как грохотали

„пантеры” и „тигры” врага.

Дороги родные, вас грубо топтала

врагов озверелых нога.

Вы видели все: и печаль, и тревоги,

вы слышали стоны и плач.

По вашей душе, дорогие дороги,

прошелся фашистский палач.

Но путь для врага оказался недолгим –

народ наш поднялся на бой.

У русской реки, у красавицы Волги,

дорога им стала стеной.

И вот по размокшей весенней дороге,

теряя в грязи сапоги,

бросая машины, бежали в тревоге

фашисты – убийцы, враги.

И следом за ними знакомой дорогой

прошел мимо выжженых хат

герой наш бесстрашный, сердечный и строгий,

наш доблестный воин-солдат.

Балада про солдатські ноги

(Ветерану Великої Вітчизняної війни,

земляку з поділля присвячується)

Стояв на смерть земляк наш на кордоні,

коли на Брест посунула орда.

Сполохані пливли по річці коні,

і в Бугові кривавилась вода.

Раптовий напад зупинить не в змозі,

чума ворожа рухалась на схід.

Бійці враз піднялися по тривозі,

фашист настирно сунув їм услід.

Ми відступали з Києва й Полтави,

боровся у блокаді Ленінград.

Геройськи воював не ради слави

з Поділля наш нескорений солдат.

В боях гірку пізнали ми невдачу.

Наш час настав, пішли фронти вперед.

Дали „сповна” під Курськом німцям „здачу”,

під Києвом зламали їм хребет.

... Війні кінець. За крок до перемоги

дійшов боєць з боями до Карпат.

Ворожа міна відірвала ноги,

які пройшли і Брест, і Сталінград...

Роки спливли, загоїлися рани,

давним-давно закінчились бої.

І син привіз солдата-ветерана,

де він залишив ніженьки свої...

Ось обеліск стоїть біля дороги,

короткий надпис і скорботна дата:

„В могилі цій знайшли спочинок ноги

його величності ПОДІЛЬСЬКОГО СОЛДАТА”

Пісня про борщ

Я вам, люди, розкажу, як я борщ варила,

Як я милого свого голодом морила.

Прийшов Яків на обід, каже: „Хочу їсти”.

Хліба в мене ще нема, тільки сходить тісто.

Я поставила на стіл учорашню кашу,

А він „вивернув кожух”, згадав „матір нашу”.

„Що це, жінко, за обід?” – враз почав сварити.

Напали хутчіш в печі – ставай борщ варити!

Я його вже не боюсь, звикла я до сварки.

- Дров швиденько нарубай, принеси солярки...

М’яса мені принеси, капусти, квасолі.

Збігай, милий, в магазин, бо немає солі.

Ще сходи в кінець села до моєї мами,

Щоб налила до борщу баночку сметани.

Картопельки принеси, ще й приправу люту,

Щоб ти мене не сварив, що варю отруту.

Напекла я пампушок, часничком затерла,

Бо й сама голодна стала – мало що не вмерла.

Вже смачненький, запашний в мене борщ зварився...

Та миленький не діждавсь – дуже вже зморився.

Я до хати на обід кума запросила,

Бо миленького утома на сон підкосила.

Борщ із м’ясом на столі, пампушки духмяні...

Пили з кумом „первачок”, і майже не п’яні.

А мій славний чоловік (він же свій, домашній) –

Завтра йому на обід буде борщ вчорашній.

Не кажи „гоп”

(бувальщина)

Як поїхали ми в місто

„Жигулі” купляти,

по дорозі Черванчук

почав примовляти:

„Ти дивись, Кузьмич, гарненько,

щоб все справно було,

як додому будем їхать,

щоб в ж... не дуло.

Щоб мотор був у комплекті,

І ключі, і фари,

Щоб були м’які сидіння –

Не такі, як нари.

Подивись, щоб колір був

Типу „білі ночі”,

Щоб раділи і сміялись

В Устимівни очі.

Як будеш за руль сідати –

Менше давай „газу”,

Щоб не спортить „обліцовку”

Зустрічному „МАЗУ”.

Не жени на поворотах,

Не гальмуй так різко,

Аби я не захлиснувся,

Коли п’ю „Берізку””.

Та як він пішов у „сервіз” –

Торгову контору,

Дали йому „фігу” в ніс,

І погнали з двору.

Вийшов, став, почухав лоб,

Опустивши очі...

Правду кажуть: скажеш „гоп”,

Коли перескочеш.

Запитувати про причину речей – це те ж саме,

що шукати початок нескінченного

Демокріт

Ніколаєнко Лілія Віталіївна народилася 28 травня 1988 року в смт. Теплик Вінницької обл., де проживає нині. Закінчила Київську національну академію внутрішніх військ. Прозаїк. Поет. Твори публікувалися в районній та обласній пресі. Автор збірки казок „Солов’їна пісня” (Вінниця: ДП «ДКФ»), «Меч і троянда» (Вінниця: ГП «Державна картографічна фабрика»). Член районного літературно-мистецького об’єднання „Дивослово”

Як звірі царя обирали

Зібралася якось лісова громада та й стала думати, кого б це їм обрати собі за царя. З першого разу не вдалося. Наступні вибори зробили в неділю. Вибирали-вибирали – втомилися, аж з ніг позвалювалися! Нічого не виходить! Зібралися ще раз, потім ще раз – не можуть вибрати! Уже розчистили йому широку галявину, вже й зробили трон із старого пенька, а царя все немає. З кого ж справді обирати: Ведмідь – зажерливий, неповороткий; Вовк – жадібний, Лисиця – хитра і брехлива, Заєць – боягузливий, Гадюка – зла і підступна, Сорока – плітуха, Жаба – дурна і безтолкова, Комар – маленький і писклявий. Біда та й годі! Нема кого вибирати! Думали-думали вони, та й надумали: запросять завтра до себе в ліс Дракона, аби був він їм за царя та дбав про всю їхню велику громаду.

Так і зробили. Послали до Дракона гінця, вручили йому запрошення, незадовго прибув і сам Дракон. А він був величезний та зелений, як з вільхи листок. «Справжній цар! – казали звірі. – От тільки корони не вистачає». Зараз же і корону сплели із хмизу і дубового листя. Та з перших же хвилин показав він всім свій гонор. Подивився цар на трон та й каже:

– Що це за гнилий підпалок? Царю потрібний справжній трон і справжній палац! Наказую вам негайно побудувати його!

– Слухаємось! Слухаємось! – загукали звірі.

– Принесіть мені їжі! – сказав Дракон, – а то я уже зголоднів.

Заметушилася громада готувати цареві пишний стіл. Перший день усі веселились і святкували приїзд Дракона і був тоді великий бенкет, але ж ніхто у лісі не знав, що чим більше Дракон їсть, тим більше хоче ще. Проте це одразу стало видно неозброєним оком. Звірі встали з-за столу майже голодні, зате їх цар не залишив на ньому навіть рісочки – усе прибрав і став вимагав ще. На другий день він їв ще більше, особливо йому сподобався мед і бджолиний нектар, якими завідував Ведмідь та його підлеглі Бджоли.

За три дні був готовий і палац. Тепер біля нього безперестанку чергували постачальники, кулінарні секретарі та слуги. Усі збивалися з ніг, ледве-ледве встигали готувати та підносити цареві наїдки. Мабуть, вони не так уявляли собі нову державну службу, але що поробиш – самі напросилися, а заперечити було неможливо: він же – Дракон…

Згодом у царстві уже стояв цілковитий хаос. Багато звірів втекло в інший ліс, а з Драконом остались одні нахаби і дармоїди. З них-то він і сформував собі надійне оточення: Ведмедя призначив начальником королівського столу, Лисицю – старшою над підлабузниками, Сороку – міністром пліток, Вовка – головним жандармом.

З кожним днем Дракон їв все більше і більше, він наказав пообстригати гілки всім деревам, залишивши тільки стовбури, щоб вони швидко обростали дикими пагонами, які потім можна буде їсти: як у нього на батьківщині. Згодом йому вже стало замало зелені, ягід і меду, тому він наказав кожен день приносити йому вівцю або корову з сусіднього пасовиська. Коли ж пастухи перестали виганяли їх туди і їсти стало нічого, цар зажадав, аби йому на обід подавали всіляку лісну живність: оленів, косуль, кроликів та фазанів. З усім цим вдало справлявся Ведмідь та його помічник Вовк.

А Дракон їв день і ніч, і ніяк не міг наїстися. Він поїв майже всіх їхніх родичів і вони уже стали побоюватися, що одного разу він з`їсть і їх самих. Щодня цар посилав гінців роздобувати йому всілякі ласощі, які було вкрай важко знайти.

І тут стали звірі нишком радитися, що ж його робити далі, адже так продовжуватись аж ніяк не може. Та, на жаль, у них знову нічого не вийшло, пожурились-пожурились, та й розійшлися.

Аж ось про це якось дізнався Комар. Зібрав він товариство та й каже:

– А я знаю, як перемогти Дракона! Я зроблю так, що він назавжди покине наше царство!

– Ти? – здивувалися звірі. – Ти поглянь на себе – та він тебе придушить одним кігтем! Теж нам, обізвався сміливець!

Сміялися звірі, аж за животи бралися, а Комар тільки кружляв та собі посміхався.

– Не вірите? Ну й не треба! Самі переконаєтесь. Потім ще дякувати будете!

– Ну гаразд, що ти там придумав! – погодились вони.

– Про це ви дізнаєтесь потім. А зараз треба робити от що. Дракона треба добре нагодувати, так, як ніколи. Три дні годуйте його, чим тільки можна, а потім – побачите, що буде.

Так і зробили. Годували Дракона три дні і три ночі безперестанку, а самі все чекали, що то задумав Комар.

А цар тим часом став величезним, як гора, та таким надутим, наче всередині у нього було ціле море. На третій день цар несподівано скликає звірів і каже:

– Сьогодні ми влаштуємо бенкет на мою честь! Скоро мені буде належати і сусідній ліс, а в недалекому майбутньому і весь світ! Їжу, несіть негайно їжу! Я голодний до смерті!

Принесли м'ясо, вино, березовий сік та іншу поживу. Стали всі їсти й пити, а самі аж тремтять від страху – що ж вони наробили, навіщо занадили чудовисько у свою мирну тиху країну?

– От що я придумав! – сказав цар. – Ви мені принесли вдосталь їжі, але вся вона смертна і одноманітна. Я хотів би спробувати на смак сонце! До того ж, якщо я скуштую небесного світила, я стану безсмертним і сам сяятиму, наче сонце! Отже, ви маєте дістати мені його! Якщо ви цього не зробите, я поїм вас усіх!

Аж тут де-не-де взявся маленьким морочливий Комар. Вилетів на середину та й каже до царя:

– Помиляєтеся, пане! Ви уже ніколи нікого не зможете з`їсти. І царем ви більше не будете. Я скину вас із трону раз і назавжди!

– Ха-ха-ха! – зареготав Дракон. – Тебе – першого намотаю! Тільки свисне!

Аж тут Комар як розігнався… так жалом і пробив Дракону живота… і той здувся. Став він маленькою-маленькою ящіркою з метушливими боязкими очима. Озирнувся навколо себе та й гайда звідти – тільки його й бачили!

Усі звірі веселилися і бенкетували, танцювали і співали пісень. Біглі почули про радісну звістку і повернули в рідні краї. Комара обрали царем – за першим разом і без суперечок. А випадок із Драконом став їм уроком, аби вони більше ніколи не довіряли свою батьківщину підозрілим незнайомцям, а піклувались про неї власними силами і розумом.

Мораль казки. Ідея казки наголошує, що іноземець ніколи не буде добрим керівником для чужої нації, адже насамперед він турбується про інтереси власної общини або ж про свої власні. Тому не треба «вигодовувати» у себе на території марнотратного невдячного чужинця, який потім наробить лиха і залишить ошукану громаду напризволяще. І разом з тим, фіналом твору хочеться сказати, що навіть у «найсліпішому» суспільстві із всесильним жорстоким лідером, завжди можуть знайтися особи, здатні покласти край його свавільному пануванню, хоч на перший погляд вони на це зовсім не спроможні.

Троянда і Дикунка

Жив собі на світі один чоловік, який дуже любив квіти. Біля його будинку був великий сад, де їх росло безліч – чарівних, ніжних та прекрасних. Не було там лише троянди. Якось одного разу навесні він приніс додому невелику гілочку з жовтими колючками і висадив її в самому центрі саду. Дуже тішився своїм новий вихованцем, адже це був рідкісний і благородний сорт, який дістався він йому по дуже хорошому знайомству від одного знаменитого і шанованого садівника.

А незадовго після того в саду з`явилася інша нова рослина: дивний трав`янистий кущик з маленькими клугловатими листками. Спершу чоловік хотів було зрубати його, а потім передумав. «Хай росте, – каже, – може і з нього виросте щось путнє».

Так зосталася вона жити в його прекрасному саду. Троянда і дика квітка росли не по днях, а по годинах, і зацвіли майже одночасно: перша була червона та розкішна, пелюстки ж другої були дрібненькі, але миловидні і сині, наче небо. Він назвав ту квітку Дикункою за її дивний вигляд та невідоме походження. Але на тому його турбота й закінчилась. Зате до своєї Троянди він приходив кожного дня, а то й по кілька разів на день: поливав, виполював бур`янці та підсипав у грунт всілякі добрища. Кожного дня він говорив їй, яка вона прекрасна і торкався до неї рукою, але горда Троянда щоразу демонстративно відвертала голівку, задаючись своєю красою, і тоді чоловік дуже засмучувався.

Троянда росла і гарнішала на очах, але вона була настільки пихата, що у саду в неї зовсім не було друзів, вона навіть не розмовляла ні з ким, бо вважала всіх недостойними її товариства. Та ось, одного разу вона звернула увагу на простеньку синю квітку, що росла неподалік і їй страх як захотілось її зачепити.

– Слухай, бур`янець, – каже, – а ти звідкіль тут узялася і хто така? Мені здається, що тобі не місце у цьому саду, тим більше поруч зі мною! Я скажу хазяїну, хай скосить тебе, аби ти не заважала моєму чудовому цвітінню!

– Ми вільні квіти, – відповіла тій синя Квітка, – і ростемо там, де нам хочеться. Нас не можна знищити. Якщо нас зрубують, ми пускаємо коріння під землею і з`являємось в інших місцях.

– Та як ти можеш бути такою нахабою! – обурилась Троянда. – Ти поглянь на себе і поглянь на мене! Кожен, хто лишень погляне, називає мене королевою краси, а тебе навіть не помітить! Ти ж сіра і потворна, наче жаба, ти нікому не потрібна, ти зайва в цьому світі!

– Може я й не така розкішна, як ти, зате в мене є багато друзів. От поглянь - у мене всі друзі: і сонце – я купаю в його промінцях свої листки, та мені ніколи не буває спекотно; і вітер – він тихо-тихо розказує мені про все, що чув і бачив, тому я все на світі знаю; і дощ – він падає на моє листя легко й бережливо, тому мені ніколи не буває холодно. Всі квіти в цьому саду – теж мої друзі, і наш хазяїн, і ти – також мій друг. А в тебе? В тебе немає бодай одного-однісінького друга! Ти ж зовсім самотня. Невже тобі це справді подобається?

– Та як ти смієш зі мною так розмовляти! З королевою квітів!

– А я б тебе так не назвала, – продовжувала вперта Квітка. – Так, ти красуня, і кожен, хто проходить повз тебе, неодмінно погодиться з цим. Але твоя краса неприхована, вона… звичайна, а от мою красу може оцінити лише справжній поціновував прекрасного, той, хто здатен побачити глибинну сутність простоти. Якщо вдивитися у мої квіти, то можна помітити там усі кольори веселки. Пелюстки мої сині, як небо, серцевинка – золота, як сонце і як вогонь. Коли придивишся уважніше, то помітиш і сріблястий колір – це колір води, а вода основа всього живого.

– Гаразд. Може ти й не потворна, а красива по-своєму, але до твоїх нехитрих казок нікому немає діла, бо всі люблять тільки мене і милуються мною одною. Все одно, я краща за тебе, – сказала Троянда і капризно надула губи.

– Мою красу створила сама природа, а твою створила людина. Ти залежна від неї. Поки людина піклується про тебе і доглядає тебе, ти прекрасна, але як тільки у неї зникне бажання це робити, ти перетворишся на дику колючу шипшину. Тож ти маєш бути щиро вдячна своєму хазяїну, а не відвертатися від нього щоразу, коли він приходить тебе полити.

– Та де ти взялась на мою голову, язиката нахаба! Ось тобі, ось тобі! – задеренчала Троянда і стала тягнутися до Квітки, щоб вколоти її своїм шипом, але тільки марно стратила свої сили і, втомившись, невдоволено тряснула голівкою.

Після того Троянда стала ще більш надутою і задиристою, всім прагнула довести, що вона найкраща. І знову чоловік приходив, аби полити її, а вона фиркала і відверталася від нього. Дикунка дивилась і тільки посміхалася.

Та невдовзі сталося несподіване. Чоловік виїхав в інший край, а будинок і сад залишив без нагляду. Троянду стало нікому доглядати, вона зробилась понурою і сумною. Погода зіпсувалася, затяжні дощі і шквальний вітер, здавалось, назавжди закрили перед нею ласкаве тепле сонце. Троянда щодня тремтіла від незвичного для неї холоду, і, щоб зігрітися, вкрилася грубою темною корою і густими злими шипами. Її квіти поменшали, зблідли і перетворилися на дику тривожну шипшину, що самотньо гойдалася серед холодного дощового саду. Усі квіти також сумували і хилили свої голівки низько до землі…

Та негоді не судилося тривати вічно. Раптово із-за хмар виглянуло сонце і світ заблищав у золотих потоках його проміння. Усі квіти раділи і сміялися, і, особливо синя дика Квітка. Від довгих літніх дощів вона набралася життєдайної сили і розрослася своїм корінням далеко-далеко в сторони. Скоро уже весь сад був оповитий маленькими чарівними квітами кольору небесного простирадла. Навіть вікно і ганок покинутої оселі були огорнуті синіми квітами. А між ними росло безліч інших – червоних, рожевих, білих і помаранчевих. Часом люди проходили повз той будинок і казали: «Яке чудове квітуче місце, неначе сам небесний рай! Шкода, що тут ніхто не живе».

Мораль казки. Часто багата і шанована людина, яка звикла до лише до комфорту і розкоші, не може захистити себе від елементарних життєвих труднощів, адже, зазвичай, це за нею робив хтось інший. Краса і вигідне суспільне становище – це ще не ознака сильної особистості. Якщо людина сама виборола собі місце під сонцем, вона зможе вижити у будь-якій ситуації, якщо ж вона для цього нічого не зробила, то може втратити його дуже легко.

***

Давно забули світло тьмяні очі

В пітьмі співає вітер злих пісень,

Лиш ліхтарі на покривалі ночі

Нагадують про заблукалий день.

Іду і тіні падають під ноги,

Іду й колишу тишу на руках,

Злились в волоссі болісні дороги

І чорно-білі сльози на щоках…

Потроху в серці заживає рана,

Лишаючи там загрубілий шрам,

І вже спішить прийти на землю ранок,

Комусь принести щастя, та не нам…

Вдихни глибоко і у натовп падай…

Любов свою забудь – нехай мовчить

Німа душа… Що було, те не згадуй,

Живи, як новий день велить!...

*

Ти – наче вітер, рвав мої вітрила,

Ти, наче грім, скидав мене з небес,

Та все одно, упавши, я простила,

Невпинного і грішного, тебе.

Ти – наче постріл у стражденну душу,

Ти як гірке отруєне вино,

Та все одно тебе любити мушу,

Тебе одного, інших – не дано…

Як воскресіння і як покарання,

Ти був в житті моєму тільки мить,

І в ті хвилини, перші і останні,

Запалений вогонь іще горить.

Горить нестримно і не перестане…

Навіщо ж у нерівній боротьбі

Ти дав відчути смак твого дурману,

Щоб вік терпіти спрагу по тобі?..

Зійшлися у двобої, щоб проститись

Й самим собі не здатись у полон,

Нам на яву в гордині краще жити,

А слабкості щасливі - то лиш сон…

Навіщо ти жорстоко так караєш

За ці невинні болісні гріхи?..

Заплутав вітер з громом шлях до раю

І різні на землі у нас шляхи…

Життя коротке, мистецтво вічне, випадкові обставини минущі, досвід оманний, судження складні.

Гіппократ

Валентина Іванівна Тигипко

Народилась в селі Степанівка Теплицького району Вінницької області 31 травня 1964 року. Закінчила Степанівську середню школу, навчалась у Вінницькому державному педагогічному інституті ім. М.Островського на філологічному факультеті. Після закінчення навчання працює за призначенням в Теплицькому професійному аграрному ліцеї викладачем української мови та літератури.

Публікувалась в газетах «Вісті Тепличчини», «Вінницька правда», «Освіта Вінниччини», «Сільський вісник» та у поетичній збірці «Я не люблю жорстокий світ». Авторка чотирьох книг «самвидавом».

ДРУЗІ

Холодний осінній вечір. Безлюдна вулиця маленького містечка, по якій перекочував целофанові кульки заплаканий вітер.

Марія стояла в своїй однокімнатній квартирі біля вікна й бездумно вдивлялась в темінь порожньої вулиці. Вона не любила осінь, бо холодні дощові вечори навівали якийсь сум і неспокій, але їй подобалося стояти в напівтемряві і виловлювати поглядом на вулиці одиноких перехожих.

Сьогодні за вікном було не тільки холодно й сумно, а ще й безлюдно. Навіть підсліпуватий ліхтар на стовпі (один на всю вулицю) чомусь не світився.

Марія відвернулася від заплаканої шибки й намірилася ввімкнути телевізор, але за спиною блимнув своїм одним підсліпуватим оком самотній ліхтар, і її потягнуло до засмученого вікна. Вона часто бачила в ньому своє відображення, своє друге «Я». Їй цікаво було з ним розмовляти, або просто вдивлятися в обличчя, рахувати зморшки біля кутиків очей, підфpарбовувати пальцем на шибці змарнілі губи.

Цього вечора в неї не було бажання спілкуватися зі своїм відображенням і вона спрямувала погляд на вулицю, на стовпа з підсліпуватим ліхтарем і на худого, облізлого великого пса, який, накульгуючи на одну лапу, голодний, знесилений і такий одинокий, низько опустивши голову, чвалав по сірій, мокрій вулиці.

Колись у нього були добрі господарі, він спав у теплій квартирі, на теплому килимі, його годували стравами з хазяйського столу, виводили на довгому ланцюжку на прогулянку, й інші собаки заздрили йому. А він гордою ходою ступав по густій шовковистій траві, кидаючи презирливо-пихаті погляди на тих, що лежали в високих бур’янах, обліплені реп’яхами, голодні й нікому не потрібні.

Тепер таким був він: холодний, голодний, сухоребрий і такий самотній. Він брів до стовпа, під яким розпливлась велика жовта пляма. Про що думав пес у ту мить, коли, зупинившись під стовпом, підняв угору голову й тихо завив на ліхтар?

Ліхтар блимнув своїм підсліпуватим оком і погас, а потім знову засвітився, тільки Марії здалося нібито яскравішим світлом. По блідому обличчі жінки пробіг здогад: це вони, мабуть, привіталися, як давні знайомі.

Від поривчастого вітру ліхтар час від часу розгойдувало й велике жовте коло світла ніби бігало по асфальті, потім зупинялось і на деякий час завмирало, а згодом знову починало розгойдуватись із боку в бік, як маятник старого годинника, а в тому колі, як на гойдалці, стояв собака, час від часу підіймаючи вгору до ліхтаря голову, і тихенько скавчав у чорне бездонне небо.

Вітру набридло ганяти по безлюдній вулиці за целофановими кульками і він, стомлено згорнувши крила, притих десь під кущем.

Ліхтарем уже не розгойдувало. І пес, скрутившись калачиком, вкутуючи холодного носа облізлим хвостом, приліг на холодному асфальті в великому колі ліхтаревого світла.

Марія ще довго стояла біля схололої шибки й дивилася на безлюдну вулицю, скрученого калачиком собаку й підсліпуватий ліхтар. Жінка розуміла, що цей пес втратив свого господаря, але знайшов друга, який холодної осінньої ночі зігрівав його теплом свого світла. А її другом була заплакана віконна шибка – її друге «Я».

ЛЕГЕНДА ПРО ЩАСТЯ

А чи буває щастя на землі ?-

Я жартома у сонця запитала.

Воно теплом всміхнулося мені

І ніжно так промінням обійняло.

Людина приходить у цей світ для того, щоб бути щасливою. А чи знаєш ти, людино, що таке щастя? Чи маєш ти його? До когось воно приходить непомітно, хтось шукає його все своє життя, так і не знайшовши, до іншого воно прилетить маленькою пташиною, а потім і не помітиш, як випурхне з долонь і зникне в потрісканій небесній бані, і тоді здається, що ти вже ніколи його не знайдеш.

Так і з Анною було. Все своє життя вона потратила на пошуки свого щастя, але воно щоразу втікало від неї. І вже аж на схилі літ їй вдалося все-таки впіймати його за крила і більше ніколи не відпускати.

Ще маленькою дівчинкою почула вона від бабусі легенду про щастя і тому все була в пошуках його. Вийшовши заміж за Семена, високого, ставного кароокого парубка, вона думала, що найщасливіша у світі.

- Ось моє щастя, - ніжно шепотіла вона, заглядаючи в його глибокі очі. Народження доньки й сина було доповненням до цього великого щастя. Без них не уявляла свого життя. І раптом небо над головою тріснуло на тисячі скалок і зливою впало на землю. Не змогла простити « своєму щастю» зради, подала на розлучення і, забравши дітей, виїхала до іншого містечка.

Ішли роки, підростали діти, а вона у високих придорожніх бур’янах збирала скалочки розбитого неба й клеїла з них кольоровий калейдоскоп свого вимріяного жіночого щастя.

І закрутилось, засміялось небо розквітлими квітами, замерехтіли на ньому ромашки, волошки, маки, лілеї, а серед них золотистими краплинками сонячного світла жовтіли тюльпани.

І пригадалась бабусина легенда про щастя, яке перебувало у золотистому, щільно стуленому пуп’янку тюльпана, до якого ніхто не міг дістатися. І подумалось тоді Анні: раз змогла склеїти потріскане на скалки небо, то й щастя своє знайду. І таки знайшла. Воно спочатку зійшло й розквітло в лютневі морози в її розтоптаній душі, а навесні заквітувало тисячами тюльпанів у її великому квітнику.

А вранці, із першими сонячними променями, вона поспішає до квітів свого щастя, щоб вмити їх прохолодною росою, витерти пухнастим вітерцем, ніжно приголубити посмішкою. І квіти - жовті, червоні, білі, бузкові – трепетно розкривають перед нею свої щільно стулені пуп’янки, і Анна на повні груди вдихає аромат жіночого щастя. А потім, нарізавши оберемки квітів, поспішає на гамірний базар, щоб поділитись своїм щастям із іншими. Але за так не віддає, бере хоч кілька мідяків, боїться, щоб не перевелось, щоб зновувід неї не втекло.

ПОВЕРНЕННЯ

Кожного ранку Дмитро прокидався з якимось важким тягарем на душі, виходив на дерев’яний ґаночок, вдивлявся в такі чужі й рідні сопки, з високими ялинами й соснами, а бачив квітучу вишню під маминою хатою, чув щебет соловейка в розквітлому калиновому кущі, який колись давно посадив із бабусею в невеличкому квітнику біля вікна, яке тріснутою шибкою підсліпувато дивилося на вулицю.

Хату давно продали, а мати поїхала доживати віку в чуже село, так би мовити, стерегти дачу онукам, аби ніхто не обікрав. Їй там було добре: і вода в хаті, і газове опалення. І Дмитро був спокійний за неї: все ж таки за руками. І сусіди добрі та чуйні люди, по кілька разів на день її провідували.

Листи писав рідко, та й приїздив не так уже часто, бо де ж та Україна, а де Хабаровськ. Але з кожним роком все більше подумки звертався до рідного краю, друзів, колишньої дружини, сина й доньки, яких колись залишив напризволяще, а сам поїхав шукати щасливої долі в чужих краях.

А чи знайшов? Та хто його знає. Якби знайшов, то, мабуть, не тягнуло б його так до такого рідного й такого далекого батьківського порогу.

Сумував за запахом бузку, за стиглими грушами- спасівками, за кислими вишнями й солодкими папірками, які так голосно гупали по металевому даху хати, коли розхристаний вітрисько, розгулявшись над селом, як неслухняний хлопчисько, струшував їх із старої крислатої яблуні. Не вистачало йому півнячого переспіву, сюрчання цвіркунів у траві, жаб’ячого квакання й літнього зорепаду. А найбільше, мабуть, тужив він за рідним словом і сумовитою українською піснею, з присмаком болю й якоїсь невимовної туги.

Зійшовши з ґаночку, поспішав на роботу. Ступав по кам’яній стежці, під ногами перекочувалась галька, а він уявляв, ніби простує літнім ранком по росяному споришеві босими ногами й роса приємною прохолодою поколює ступні його ніг безліччю тонесеньких голочок.

Щоранку, чимчикуючи до своєї кузні, він прокручував у пам’яті якийсь епізод із свого минулого життя. Як на білому екрані, колись старенького сільського клубу перед його очима проскакували на баских конях кадри такого, здавалось, близького й далекого дитинства, такої швидкоплинної юності. Ось дідусь Василь, сидячи на широкому ослоні, розповідає про події Великої Вітчизняної війни, товстими, натрудженими за все його довге й нелегке життя пальцями тицяє в ордени й медалі, прикріплені на лацкані його піджака. Давно вже діда нема, та і нагороди десь поділися, мабуть, мати у важкі часи перебудови продала за копійки на базарі, бо не могла вижити на свою мізерну вчительську пенсію. А ось бабуня Феодосія (він називав її Фенею, бо так і легше, і швидше було) напекла цілу гору пирогів, старанно розстелила їх на припічку й прикрила білесеньким, як перший сніжок , рушничком, щоб «відходили», як вона казала. А пироги вже так смачно пахли під тим рушничком, що йому, тоді малому, здавалось, ніби цей аромат витав не тільки над їхнім подвір’ям, а й над усією вулицею. А тут мати змусила його обривати кислі вишні, які росли позад хати, вишикувані в один ряд, ніби дерев’яні солдати, яких колись наробив йому дідусь, аби він мав чим гратись. Сидячи на старій трухнявій вишні, яка, здавалось, от-от розчахнеться й впаде гіллям додолу, він подумки ласував пахучим і таким солодким маминим варенням. Кадр за кадром перед очима спливало безтурботне босоноге дитинство, щаслива юність, у довгі кіски якої було вплетено стільки романтичних мрій: і перше кохання, і студентські роки, і весілля, і народження доньки, і служба у війську, про яку так багато мріяв. Перемоги й поразки, любов і зрада, пошуки самого себе, успіхи й розчарування – усе це, таке близьке й давно забуте, занадто часто приходило до нього, тривожило його сон і ятрило душу.

Майже два десятиліття, як залишив дружину й дітей, зрозумів, що зробив помилку, що поспішив, але вороття назад не було, запізно одумався. А життя вносило свої корективи в його долю. Він так часто сумував за минулим, воно занадто часто приходило у його спогади прохолодним вітерцем чи спекотним сонцем, і його чимраз все більше тягнуло до рідної України.

Доля не була милостива до нього, вона щораз посилала йому все нові випробування і все частіше чавила його своїм великим і важким житейським колесом, і чим більше його чавило, тим краще він навчився викручуватись з-під нього й знаходити вихід, навіть із надто складних і непередбачуваних життєвих ситуацій. І це надавало йому якоїсь небаченої впевненості в собі.

Ось і цього разу воно накочувалось на нього, і було таке відчуття, що ось-ось його розчавить. Негадано для самого себе прийняв рішення: їхати туди, де залишив свої корені, припасти спраглими вустами до джерельної води, вдихнути на повні груди терпкого повітря, насиченого запахами полину, м’яти й любистку, у якому купала мати, щоб доля була до нього милостива.

Дмитро різко крутнувсь на місці й замість того, щоб іти до кузні, попростував назад. За лічені хвилини зібрав свої речі, написав наспіх заяву на передчасну відпустку й поспішив до невеличкого злітного майданчика, на якому приземлювалися гелікоптери, доставляючи продукти харчування в артіль, у якій він працював уже більше десяти років. Гелікоптер, легенько погойдуючись із боку в бік, підіймався в простір синього неба. Внизу залишались сопки, повільно несла свої води Етанжа. Високі сосни помахували йому вслід своїми густими кронами. І навіть бурий ведмідь, звівшись біля сміттєбаку на задні лапи й шукаючи там щось їстівне, здавалось, що також проводжав його в далеку дорогу.

Аеропорт у Хабаровську зустрів його непривітно. Квитків до Москви не було. І він, зловивши таксі, поїхав до залізничного вокзалу. За віконечком каси сиділа вже немолода жінка, вона вибила йому на комп’ютері квиток і, подавши через віконечко, побажала щасливої дороги. Сім діб стукотіли Дмитрові вагонні колеса, вони переспівали йому стільки пісень: сумних і веселих, жартівливих і ліричних. А, може, то співала його зболена душа, душа втікача чи вигнанця, душа, яка завинила перед найдорожчими й найближчими йому людьми. На що надіявся він, їдучи в пустому вагоні до тих, кого багато років тому зрадив? Він знав, що прощення йому не буде. Страх і невпевненість проймали тремтінням його тіло при згадці про те, як зустрінуть його тут. Чи раді будуть його появі?

За вікном маршрутки пропливали білокорі берізки, старі крислаті липи, посаджені край дороги більше сотні літ тому. Чотири роки він їздив цією дорогою, коли навчався у Вінниці в педінституті. Він знав тут кожен згин дороги. Такими близькими були сьогодні для нього Немирів, Озеро, Райгород, Гайсин, Кіблич, Карабелівка й рідна Степанівка. Зупинити б маршрутку, вийти б на містку, припасти до рідної, не раз топтаної-перетоптаної ним землі, ввібрати в себе її силу й міць і повернути назад втрачені роки. Але він не зробив цього, він поспішав туди, де його давно вже перестали чекати.

Автовокзал похмуро посміхався до нього великими брудними вікнами з-під густих кошлатих брів старого даху. Знайомий таксист запропонував свої послуги, і він, поклавши свою валізу до багажника авто, зручно вмостився на передньому сидінні.

- Зупиниш біля квіткового магазину, хризантеми куплю, вона їх в молодості любила.

Вузенька вуличка на околиці містечка, на ній всього лиш два будинки.

- Котрий же її? Авто зупинилось біля другого.

- Хай щастить тобі, друзяко.

Ввійшовши на подвір’я, він остовпів, куди не кинь оком, кругом хризантеми.

- Значить, сюди я приїхав. Тремтячою рукою натиснув на кнопку дзвінка – у відповідь гнітюча тиша. Потім його вухо ніби вловило якісь приглушені звуки. Натиснув іще раз.

- Зараз відчиню, зачекайте хвильку. Двері відчинились, і в них з’явилося дівча. Це була її донька. Вони стояли одне навпроти одного й кожен думав про щось своє. На мить запала гнітюча тиша. Першою оговталась дівчина.

- З поверненням. Проходьте в хату, мама скоро буде, вона поїхала в село бабусю провідати, а ми з вами зараз будемо пити чай.

- Вона сказала з поверненням, - крутилось в його голові, значить, простить, значить недаремно їхав. Від радості він стиснув у своїх обіймах перелякане дівча й тремтячим голосом прошепотів: «Спасибі тобі, доню».

МАТИ –МАЧУХА

Людмила давно відчувала, що вона ніби зайва в цьому світі, в цій родині, серед близьких їй людей. Вона часто подумки поверталась у своє босоноге дитинство й не могла знайти там нічого світлого й доброго, що зігріло б її, таку стомлену від буденщини душу. Як би не старалась виконати роботу, мати ніколи її не хвалила, вона навіть не пам’ятає, щоб та колись її приголубила, поцілувала чи просто назвала донею. Ніколи не було між ними відвертих розмов, не мала звички радитися з матір’ю, бо знала, що та не тільки ні в чому її не підтримає, а ще образить і принизить. Вони завжди були чужими, вони ніби ворогували. А ще їй здавалось, що мати ніби заздрить її успіхам, злиться, коли Людмила чогось досягне, зійде хоча б на маленьку, але свою вершину. Але варто було потрапити в якусь халепу, як мати одразу приходила на допомогу, але донька не хотіла тієї допомоги, бо знала, що потім сотні раз їй вигадають, обізвуть її нездарою, неслухняною дурепою. І таке ставлення її найбільше дратувало й злило, тому Людмила ніколи не довіряла матері своїх таємниць, усі свої радощі і болі ховала на дні своєї душі. І стільки вже їх там зібралося, що було їм занадто тісно і час від часу вони вихлюпувались звідти, як холодна кринична вода з переповненого цеберця. Вона знала, що добрі знайомі завжди вислухають її у важку хвилину й протягнуть руку допомоги, тому й довіряла їм більше, ніж рідній матері.

А мати все життя була зайнята своїми проблемами, які сама собі штучно створювала, і тому бідкалась і плакала на свою долю: то чоловік у неї не такий, як у всіх, то якісь негаразди постійно на роботі, то сварки з сусідами за межу. Вона по вуха була занурена в нікому не потрібні, крім неї, клопоти, не розуміючи, що цим вона віддаляє себе від доньки.

При зустрічі із Людмилою вона майже ніколи не запитувала її, як тій живеться й працюється, які стосунки в неї з чоловіком. Ніщо її не цікавило. Вона завжди розповідала тільки про свої проблеми, не думаючи про те, що в доньки їх, можливо, набагато більше й набагато вони серйозніші, ніж її.

У той час, коли донька бідувала з сином, ледве виживаючи на мізерну зарплату, мати вихвалялася сусідці, що в неї кожен день свято:

- Дякувати Богу, все є: і хліб, і до хліба, і масельце на столі, і ковбаска у холодильнику, і холодчик щотижня варимо, і котлетку до картопельки маємо. А коли донька завітала в гості й хотіла було поскаржитись, що їй важко живеться, мати грубо обірвала:

- То твої проблеми, народила, то думай чим нагодувати, у що одягнути й за що до школи зібрати.

Сльози здушили горло, але з очей вони не бризнули, а, як окропом, обшпарили її зранене серце. Нічого не відповіла, а, проковтнувши ще одну образу, втягнула голову в плечі, як побитий ситим хазяїном собака, і попленталась додому.

Внутрішній голос казав їй, що вона більше ніколи не переступить батьківського порогу, що ноги її більше не буде на цьому подвір’ї, але Людмила знала, що варто матері подзвонити й заплакати в слухавку, як вона вже летітиме в село, бо треба город посапати, перегорнути сіно, намочене дощем, навести лад у будинку – у матері ж ніколи часу нема, вона і в сімдесят хоче бути великою хазяйкою на все село, бо і корову тримає, і коза мекає в хлівчику, і підсвинок рохкає на літній оборі, і повне подвір’я качок, гусей, курей. Тільки, правда, не пам’ятає Людмила, коли мати давала їй яйця, та молока вдосталь не п’є із сином –усе йде на базар, а виручені гроші - у скриню, на якій висить великий замок, проте не раз знайомі з заздрістю їй говорили:

-Щаслива ти, мати все тобі сумки везе, купаєшся в молоці, як вареник у сметані.

-Так, - кутиками вуст посміхалась Людмила й пригадувала, що вона востаннє пила молоко місяць тому. Ніхто не знав, як жила вона з сином після смерті чоловіка, що їла, які болі ятрили її стомлену душу. Вона шукала порятунку, чекала підтримки від матері, але та завжди була зайнята своїми коровами, собаками, котами. Вона лила пахуче парне молоко котам, а Людмила стояла поряд , дивилася на брудну котячу тарілочку, і так їй хотілось припасти вустами до неї й напитись теплого з пінкою молока, як колись у дитинстві.

Людмила заздрила кошенятам, яких її мати ніжно гладила, і їй було боляче, бо мамина рука ніколи не торкалась її голови, і вона навіть не знала: холодні мамині руки чи теплі.

Уночі, коли сон обминав її хату, вона довго стояла біля вікна, милувалася холодним рогатим місяцем у високому бездонному небі, і їй здавалось, що це нічне світило за якусь мить випромінювало більше тепла, ніж її мати за все життя для своєї доньки.

Вона не сердилась на неї, не ображалась, вона просто не могла цього робити, бо це ж її мати. Але з роками тягар, який гнітив її ще з дитинства, ставав усе важчим і важчим. І жінка стомилась його нести. І одного разу, коли мати із-за дрібниці випалила:

- У тебе нема мами, - Людмила, опустивши додолу голову, пішла з подвір’я.

- Я знала, що в мене її нема, я все життя це відчувала, бо нікому в цьому житті була непотрібна, крім сина, - думала вона. І так їй у ту мить хотілось, щоб мати гукнула, вернула її назад, але вона не почула бажаних слів.

Сліз не було, не було злості й ненависті, навіть не було образи, був тільки біль, якого нічим не можна втамувати. Вона на неї не сердилась. Вона їй простила, от тільки мати, як була все життя грубою й злою, такою й залишилась, і навіть старість не змінила її.

Людмила ступала по мокрій від теплого літнього дощу дорозі й думала:

- Як добре, що вдома на мене чекає Сергійко, жаль тільки, що молока йому не принесу. Та то не біда, ми наваримо зараз картоплі, присмачимо її смаженою цибулею й будемо вечеряти. І я ніколи не скажу йому, що в нього немає мами.

ЧЕРВНЕВИЙ ДОЩ

За чорним квадратом вікна лив, як із відра, теплий червневий дощ. Косими батогами періщив по припеченому виноградному листі, змиваючи з нього товстий шар пилу, брудними струмками стікав по темних шибках, лунко вихльостував по кущах і деревах, стрибав по дахах наляканих громовицею будинків, вередуючи, як розбещений хлопчисько, розтікався безліччю струмків, великих і малих, по спраглій і пригорілій від спекотного сонця землі.

Після нестерпної червневої спеки поливав благодатною водицею присмажені сонцем трави й прив’ялі квіти.

Руда, ніби пофарбована в сонячний колір земля, з жадібністю ковтала дощові потоки, які лились і лились з неба, і, здавалось, що вона ніяк не могла досхочу напитись.

А дощ бешкетував, шмагав що було сили по всьому, що траплялось на його шляху, скалив із-за грозової хмари свої білі зуби, жбурляв жменями крижані намистинки граду, лякаючи випадкових перехожих. А потім на мить стишувався, набирав повні груди свіжого повітря й знову вибухав густими косими потоками води. І тоді земля вже не встигала ковтати й поглинати воду, і безліч маленьких струмків зливалися в одну велику лавину, і вона, вируючи й клекочучи, летіла по землі, несучи в каламутному потоці все, що можна було підхопити.

Навкруги все гуркотіло, клекотіло, булькало, вирувало, пінилось і шипіло. У брудному водяному потоці пливло листя, трава, сміття, чиєсь старе зношене взуття, дрантивий мішок, і на якійсь дровиняці несло мокре перелякане кошеня, яке, як навіжене, нявчало, благаючи про порятунок.

А дощисько не втихав, він розгулявся не на жарт, йому хотілось волі й простору. Вирвавшись із-під суворого контролю матінки-грози, він хотів насититись свободою, бо знав, що, як тільки з його мокрих крил упадуть додолу останні краплі, він змушений буде їх згорнути й повернутися назад до сердитої товстощокої хмари. А тоді вже зась буде виглядати з неї без дозволу, аж поки знову не отримає команди зросити землю благодатною водою.

Раптом десь з’явився розпелеханий вітрисько, розігнав хмари, які знову, було, взялися кучкуватись, як перекупки на базарі, і розбишака дощисько зрозумів, що його волі прийшов кінець. Згорнувши свої мокрі крила, він полетів наздоганяти вже не таку товсту й сердиту грозову хмару.

У небі засміялося сонечко, вмите дощем, на веселковій дузі воно, спустивши босі ноженята, розгойдувалося з боку в бік. Перламутровими намистинками води спадали з листя додолу останні дощові крапельки. Під розкішним бузиновим кущем зупинилися, щоб відпочити від виснажливої мандрівки, чиїсь зношені старі черевики, перелякане кошеня вже не нявчало, воно витягнулося на дровиняці й підставляло свої мокрі боки сонечку, аби швидше висохнути.

А теплий червневий дощ, наздогнавши хмару, розлігся на її пухкій перині, щоб перепочити, згорнув свої уже просохлі крила і стомлено заснув.

Квітнева заметіль

Заметіллю квітневою

Душу мою замело,

Не гадалося, що миттєвою

Буде зустріч ця за селом.

Ти у снах моїх падав зіркою

І жоржинами цвів в квітнику,

Я до тебе горнулась гілкою

Нерозквітлого ще бузку.

І сьогодні квітує квітень,

Та у серці моїм заметіль,

Скільки буде у нас ще стрітень?

А, можливо, лиш серця біль.

Сивоок

Я назвала тебе Сивооком.

Твої очі були в колір сливи.

Ніч стояла глибока—глибока,

я ж, не знати чому - мовчазлива.

Ті слова, що хотіла сказати,

з голови раптом зникли, розтали.

Ні двох слів, щоб докупи зв’язати...

тільки клени щось листом шептали.

Розгубилась тоді, як дівчисько,

та очей твоїх сиві озерця

то далеко від мене, то близько -

гріють спогадом приязним серце.

***

Не блукай у бездольному світі,

Заверни з манівців на дорогу

Все чекаю тебе літ без ліку,

Щоб навпіл розділити тривогу.

Вітром тихо постукай у шибку

Чи дощем дай про себе знати,

Притули до грудей своїх скрипку,

Час ще є, щоб на ній міг зіграти.

***

А пам'ятаєш, колись

заздрили нам зорі з неба?

Сором’язливі ромашки обсипали

нас пелюстками чистоти й незайманості.

Ти щебетав мені соловейком

у первозданній розквітлості калинового куща,

а я- тендітна,

ніжна лілея на широкому плесі

ріки життя була найщасливішою

на всім білім світі.

Тиша. Ніч. Зоря.

келих щастя розбила твоя зрада.

Крапля вина ще тремтить на скельці -

частинка надщербленого мого

серця.

***

Плачуть вікна сивим дощем

і трава ронить сльози – роси.

У повітрі кохання щем

і спадають туману коси.

Не сказала тобі тоді

слів палких, що в душі тримала,

що почути давно хотів,

для яких було серця мало.

Дивувалась з тих пір не раз,

як в наївній сліпій довірі

ми нещирості і образ

помічати впритул не вмієм.

Ніби крила хтось обрубав,

їх навряд чи пізнаю більше...

Я - одна із твоїх забав,

бо до шлюбу покликав іншу.

Тихим спогадом промайнеш,

вітерцем в літню спеку з гаю,

почуттям, що не знають меж,

бо таємно усе ж кохаю.

***

Я до тебе крізь час лечу

і плекаю в душі надію.

В твоїм серці вогонь свічу,

Твою душу коханням грію.

Пробіжу по шибці в вікні

Сяйвом місяця і зоряниці.

Серця спів переллю в пісні,

в час, коли солов’ю не спиться.

На світанку тебе торкнусь

Ніжним променем свого серця.

Ромашковою ніжністю уст -

Не розбити б щастя на скельця.

Поете, тям, на шляху життьовому

тобі перлини щастя не знайти,

на захисту від бурі, ані грому

І.Франко

Марія Корніївна Зубрій

Народилася 19.09.1956 року в с. Завадівка на Вінниччині.

З 1977 року проживає в м. Нововолинську, що на Волині.. Авторка збірки поезій „За п’ять хвилин до осені”.

По радуге.

Увижу мир счастливыми глазами,

раскрою душу для любви, как ты.

И там, под голубыми небесами,

посею звезды, как в саду цветы.

И белый свет преобразится в красках,

по радуге уйду от суеты...

Не знала я, что мир такой прекрасный,

пока его не показал мне ты!

Только небо!

Золотой ободок горизонта

отделыл от воды небеса.

Там к ногам уходящего солнца

золотая бежит полоса.

Беспокойные волны застыли,

словно зеркало – водная гладь.

Там, за морем, в стране изобилий,

только небо – где можно летать!

Як коник по траві

Проскакав, як коник по траві,

і зима зненацька захопила.

Протяги в душі і голові,

поламались ейфорії крила.

Шкандибаєш, босий, по снігу,

змерз, зів’яв і йти тобі несила.

... Прогуляв,- про це ти ні гу-гу,

тільки просиш, щоб тебе жаліли.

Вітер свище крізь усі дірки,

скільки зла від тебе всі зазнали.

Змарнував бездумно всі роки,

а вони тепер тебе догнали.

***

Минає час.

Минає час... Життя іде, біжить,

переді мною знов зелене літо...

А я без тебе не навчилась жить,

бо не змогла забути й розлюбити.

Жінка лиш тоді вірить слову «кохаю», коли воно сказане тихо й просто (Я.Галан)

Катерина Демидова, відома на Україні як Єлецька. Народилася 24.10.1948року в Казахстані. Тривалий час проживала і працювала в с. Погоріла Теплицького району. Була членом Теплицького районного літературно-мистецького об’єднання „Струмочок”, згодом виїхала в Москву, де проживає в даний час. Авторка книг «Любовь! Ты выбрала меня”, „У каждой осени в душе своя весна”, „Идет единственная жизнь”, „Мы пишем летопись любви”.

МЕДОВЫЙ МЕСЯЦ В ХАРЛАХ…

Она увидела его издалека, он искал глазами женщину, сошедшую на маленькой станции, где поезд из Москвы стоит всего две минуты. Увидел, пошел ей навстречу с букетом белых роз и теплой улыбкой. Заговорили сразу оба, как – будто знали друг друга давно и встретились после недолгой разлуки. Он поцеловал её в щеку, взял под руку и предупредил, что машина его за углом, а дорога неровная. Уложив её чешскую сумку и пакет в багажник, он открыл ей дверцу стареньких «Жигулей» и машина тронулась с места. Он боялся замолчать, говорил и говорил, словно не общался с людьми, по крайней мере, неделю. Поезд пришел в пять утра и они, проехав пару часов, решили позавтракать.
Тотчас же была постелена скатерть и на ней, как по волшебству самая разная еда - от овощей и хлеба, до мясных деликатесов и всякой сладкой вкусности. Он хорошо все продумал, это было начало тех сладостных минут и часов, которые они проведут вместе. Между ними установилась та напряженность, которая всегда предшествует страсти. Его глаза, не отрываясь, смотрели на вырез кофточки, откуда соблазнительно, самую малость, была видна женственная дорожка между грудей, он путался в разговоре и, она, нервно прикрыла соблазн тоненьким шарфом, закинув его на плечо .Но, когда все было сложено в машину и нужно было ехать дальше, сама подошла и грудью коснулась его груди. Тотчас же мужская теплая рука охватила ее грудь и немедленно же убралась, видимо он понимал - рано…По дороге, он сказал, что едут они не к нему, а сразу на море, в Харлы, добавив, что там уже отдыхают его сестра с внучкой своей и бывший её зять, так как, дочь её умерла, оставив на руках бабушки свое дитя. У ворот старого пансионата их уже ждала женщина, с девочкой лет десяти, очень хорошенькой и говорливой. Татьяна обрадовалась брату, пристально и оценивающе глянув на приезжую…
Домик был уютным и теплым. Августовская погода менялась ежечасно, иногда шел мелкий, но еще не холодный дождь. Но это было потом…
С сестрой он не церемонился и сказал, что нужно отдохнуть с дороги…
Она не помнила, как все случилось, просто стало вдруг удивительно на душе и она даже не успела ничего понять, как он уже целовал ее грудь и дрожал так, что все внутри у нее всё обмирало и ускользало ощущение реальности происходящего.
У него, видимо, давно не было женщины и он, не выпускал ее из своих рук так долго, что она, наконец, взмолилась, запросила пощады и, переодевшись, они побрели к морю. Не отрывая рук друг от друга и, понимая, что нашлись, нашлись …
Души их были так счастливы, что не хотели видеть людей рядом с собой…
Купались в уже прохладной воде, загорали, удивлялись неисчислимому количеству медуз, прибившихся к берегу и ощущение необходимости этой встречи росло, обнимало их своим счастьем, грело сердца, истосковавшиеся по любви и радости и находили друг в друге тот самый безупречный отклик, что будоражит и тела и души…
Три ночи и четыре удивительных дня на море - они и их общее ощущение - расставаться нельзя…
Дальше начинался новый период их отношений. Его недостроенный двухэтажный дом, убогая лачуга от отца доставшаяся , ореховые деревья, домашние животные, приготовление еды и уборка в течение еще трех дней и их бесконечное доверие друг к другу…
Полуторная кровать стала на это время их уютной обителью…Она ходила по дому, а он, каждый раз подозвав её к себе, расстегивал на груди кофточку и, задыхаясь ,целовал и целовал ее нежнейшего щелка груди, с крошечными сосочками, прижимаясь пылающим лицом к их необъяснимой прохладе, и никак не мог отпустить ее от себя…
Говорили о разном, но это не имело никакого значения ,особенно для нее…Она полюбила… Впервые, после смерти мужа, она ощутила свободу своих действий и наслаждалась и удивлялась своей смелости …
…Ей нужно было уезжать. Он был растерян до неузнаваемости, он не понимал –почему?
Автобус уже скрылся за поворотом, а он все стоял и стоял, не думая, не соображая, просто стоял, оглушенный ее отъездом …
Только в поезде до нее начали доходить звуки извне…
Они писали друг другу трогательные письма какое-то время… И вдруг от него пришло странное письмо, что приехала его старая любовь и… Дальше все было банально…
Пустота…Пустота невосполнимая , как после смерти мужа ,страдание мучительное и безоглядное…
Он пытался что-то объяснить, просил подождать, пока он разберется с собой…Ей уже было все равно, она понимала, что для нее он потерян навсегда…И перестала ему писать, чтобы успокоить мятущуюся душу ,полусгоревшее сердце…
Она иногда заходит на сайт, видит его фото, но не пишет ему и не ждет от него сообщений…
Просто продолжает любить так сильно и мужественно, что желает ему счастья …
И ничего не знает о его сегодняшней жизни, хотя каким то чутьем ощущает свою причастность к его присутствию на сайте…
Со старой любовью ничего не вышло ,а новую потерял… Навсегда?.. Вспоминает ли он, как ждал на маленькой станции женщину, как искал её глазами, держа в руках букет белых ,с еще не раскрывшимися, бутонами роз…

Снега, снега...

Снега, снега!..
Как в колыбели,
Земли усталую печаль
Качают зимние метели...

Глубинной жизни пастораль
Таится
в снежной круговерти...

И непростительно легка
Возможность радости и смерти...

И болевой порог пока
Так низок в душах
дней разбитых.

Снега, снега - великий грех
Земли родной дано прикрыть им,
Но нет надежды на успех...

И тонкой вязью белой нити,
Страшась и мучаясь, зима,
Укрыть пытается обитель
Всенепрощения и Зла...

В деревне Дальней


В деревне Дальней тихая зима.
Заносит снег родимые пороги…
Я от нее медовой, без ума:
Засыпаны все тропки и дороги!

Движенье губ, улыбка теплых глаз,
Волненье тел, предутренняя нега…
В деревне Дальней мы с тобой сейчас.
В любви берез и поцелуях снега…


И трепет рук, и медленный полет
В тот самый миг, когда в тиши безвестной
Поем с тобой мы утреннюю песню -
Земля свой новый катит оборот…

Немає нічого більш прикрого, ніж бачити, як вдало сказане слово вмирає у вусі дурня, якому ти його сказав.

Ш. Монтеск’є

Акімова Світлана Олександрівна- народилася 30грудня 1998 р. Член районного літературно-мистецького об’єднання „Дивослово”. Проживає в смт. Теплик Вінницької області. Учениця 6 класу Теплицької СШ 1-3 ст. 12 років.

Не забирай...

Усі кажуть, що Осінь чарує і усміхається жовтогарячими відтінками. Та на мою думку – палить полум’я Осені.

Мабуть, люди бояться признатися, що стають її рабами, як оті листочки, які від болю летять до землі... А Осінь не щадить нікого.

І я ночами повторюю: „Осінь має подих диявола...”

Не забирай мою душу – вона не твоя...

Друг.

Життя... Удар, як ножем у спину. Мовчіте, люди, і не осудіть... Хочу повернутися обличчям, щоб не в спину. Не плачте, вітри, брати мої!

Піду... Це не моя планета, і не мій світ.

Моя планета Друг.

Пробудження мого серця.

Красуня Весна. Нарешті, пробудила своїм чарівним подихом усе, що втомилося від зимового сну.

Своїми ніжними рученьками вона розгорнула сніги, і з’явився з них королевич весняних квітів Підсніжник. Кольором голівка нагадувала білосніжну Зиму, що колись заморозила моє серце. А ніжка у нього зеленіла, як у його величності Травня.

З посмішкою і поважним виглядом походжав Підсніжник лісом і гордився, адже він най-найперший!

Ще багато квітів дивуватимуть після нього мене: кучерявий ряст, синьоокі проліски, запашні фіалки, волохата сон-трава...

Не залишила Веснонька без дарунків дерева, та й зірвала цвіт рожевий зі свого волосся. Тим самим враз розтопила кригу у моєму серденьку.

А сонячні промінці засяяли так яскраво, що від того дуже швидко мені посміхнулося Літо.

Геніальність - є не що інше, як дар величезного терпіння

Ж.Бюффон

Олександра Олександрівна Акімова – народилася 2 листопада 1995 року, член районного літературно-мистецького об’єднання „Дивослово” та обласного літературно-мистецького об’єднання ім. В. Стуса . Твори публікувалися в Теплицькій районній газеті „Вісті Тепличчини”.

***.

Опале листя, далека далечінь...

Сядь, пташечко, перепочинь.

І пізній листопад дарує осінь.

У хмарах синіх – печальна просинь.

Крилята стомились на чужині.

Не замерзати ж в рідній стороні...

Тебе чекає дальня далечінь –

сядь, пташечко, перепочинь.

***

Вечір. Сум. Печаль огорта.

Ти ідеш – біля тебе не я.

Вітер віє, думки навіва.

Знову йдеш, поряд тебе – вона.

Мовиш ніжно до неї: „Моя”.

Ви щасливі у парі, а я?

Ранок. До тебе не прийде вина.

... По снігах ітимеш ти і вона.

***

Просто...

Просто, червень палкий...

Просто, полин гіркий...

Просто, полуниця стигла рання...

Просто, щебіт птаха до світання...

Просто,

літо...

Просто, ти такий легкий і дріб’язковий,

Просто, землю напуваєш знову й знову.

Просто, краплі втоми ти не відчуваєш.

Просто лиєш, лиєш-поливаєш...

Просто

дощ...

Просто, щастя – це ти і я,

Просто, ти є, любов моя!

Просто, усмішка твоя казкова.

Просто, вітер чує нашу змову.

Просто,

кохання.

***

Загубився твій сміх

Я з тобою навчилась радіти,

тільки іншій даруєш ти квіти.

Закохавшись у тебе, я стала мрійлива,

посміхнися до мене – я буду щаслива.

Знаєш, темної ніжної ночі

твої зоряні згадую очі.

Посміхається небо очима-зірками.

Загубився твій сміх... між струмками.

Чи в зелені листки – та й на віти!

Мені з вітром у парі радіти...

Абрикосова гілка в рожевому цвіті,

Був для мене найкращим у світі.

***

Палаючий дарунок.

Колись вперше на землю прийшло зелене Літо, а слідом за ним жовтогаряча Осінь. І забажалося Золотавій зробити подарунок Літечку, щоб воно не засмучувалося, адже вже збігав його час.

Поїхала Осінь на ярмарок і придбала яскраво-жовті та багряні кольори. Взялася завзято до роботи, провела пензликом по деревах і зафарбувались малахітові листочки... Запалав ліс, немов пожежа. Поглянуло літо на свої володіння, злякалося того вогню, і ну його гасити! Повіяло холодним вітром, пролилося рясними затяжними дощами.

Осінь здивовано запитувала: „Що ж ти, Літечко, твориш? Адже цей осінній дарунок – для тебе!”

„Навіщо? – розгнівалося Літо. – Поверни мені мої зелені шати. Бо я – найкраще від усіх пір року!”

Засмучена Осінь довго плакала. Нарешті, зірвала з дерев свої прикраси і пішла зустрічати Зимоньку.

Павло Олексійович Фоменко.

Народився 5 березня 1920 року на Луганщині. Майже 70 літ прожив на Вінничині в селі Велика Мочулка. Автор автобіографічної повісті «Слово моїм нащадкам». У ній автор, батько вісьмох дітей, сповідує читачеві свої радощі і болі нелегких доріг, роздуми, переповнені простою невимушеною філософією життя.

Перлини…

Багато зерен сіється, але зійдуть не всі,

тому мені шумується, як вітру восени…

Здається, мов недавно дзвеніло тут Життя,

Але тепер все кануло у лету забуття…

Багато зерен сіється, та не всі сходять…

…Коли любиш життя, його захід відчувається пізніше.

Нічого не відбувається рано, нічого не відбувається пізно – все відбувається вчасно. І сонце не перестає гріти, коли заховається за хмари.

Жття любить той, хто з ним бореться.

Гарні діти батьків на ногах тримають.

Дитина – це своєрідна скриня: що в неї покладеш – те й виймеш.

Пам’ять гіркою сльзою обпікає серце.

Думки – переписка з Богом (уривки).

Поволі, ніби з чародійного рукава, висіваються зорі на небесах. Думки повертаються у край дитинства…

Ось я, вільна птаха, лечу босоніж у жнива. пахне полином і підсмаженими на сонці хмарами. Млосно духмяніє пшеничне колосся. І жайвір у чистім піднебессі. На цих дивних птахів, маленьких кобзарів жнив, можна дивитися годинами, вбираючи всім серцем їх чарівний спів. вони ніби змагаються, хто вище підійме над полем пісню, й падають в обійми густих пшениць, трепетних маків, мрійні очі волошок…

Мої батьки – селяни з діда-прадіда понад усе прагли мати достаток, щоб сім’я не бідувала. Тато, Олексій Митрофанович Фомеко, 1886 року народження. Мама, Явдоха Стефанівна, 1885 року народження. Мешкали в Луганській області Мілоському районі у с. Миколаївка, що неподалік станції Черткова. Мама родом із ростовської області, що межує із Луганщиною, із хутора Гострий, козачка. Діда звали Стефан, а от ім’я Бабці забув. У неї був брат Яків.

Родина діда Митрофана складалася із 7 дітей: чотирьох синів – Івана, Олексія, Михайла, Андрія; трьох дочок – Наталки, Ярини, Параски.

Село Миколаївка, пам’ятаю, велике, гарне. Люди роботящі, але, перважно, безземельні. Коли після революції ділили поміщицьку землю, миколаївським селянам наділили, в так званому, трикутнику, що утворився на межі трьох областей: Луганської, Ростовської, Воронезької. На наділах почали створюватись родинні хутори, на віддалі 5-6 кілометрів один від одного. Серед поля, що належало родині Фоменків, звели 4 хати. Три сини із сім’ями поселилися окремо, а моєму батькові дісталася хата діда Митрофана, з умовою жити разом з ними і доглядати батьків до старості. Для справедливого рішення батькові брати між собою кинули жеребок, який випав татові.

В селі Миколаївка розібрали добротну дідову хату й перенесли на нове місце. Будинки були дерев’яні, тому їх легко розбирали і швидко по-новому складали, обмащуючи глиною прогалини між деревиною.

На новому місці виросло 10хуторів, які отримали назву Троїцьке. Чудова була місцевість нашого хутора – справжнє храмове свято природи. Хотілося бити поклони цій казці. Мої дядьки мали власні оселі, але сад посадили спільний вздовж річки, що сріблом виблискувала серед долини. Воду брали також із спільної криниці. А ще запам’яталося багато терену, яким обсадили садок. Його збирали з першими морозами.

Говорили українською мовою, хоч межували з Росією. Та нвіть на її території були українські села.

У тата була пара волів, різний сільськогосподарський реманент, корова, вівці, свині, птиця. Потім воли продали, купили кобилу. Найбільше закарбувався у пам’ять дитинства сінокіс. На полях, до яких до цього ще не торкалася рука людини, роздавали сінокоси. Але потрібно було, зібравши сіно, виорати грунт. Так як у сім’ї я був єдиним хлопчаком, маючи трьох сестричок – Мотрю, 1918 року народження, Марусю – 1923 року народження і Мусю – 1925 року народження, змалечку допомагав татові у полі, на сінокосі. Пам’ятаю, як раннім-рано їхав з ними траву косити, а потім бралися за оранку ниви. Тато ходив за плугом, а я поганяв коня. Він мене дуже жалів, але змалечку привчав до роботи, господарювати.

…Немов смерч хуторами рознеслася новина про колективізацію. Неохоче люди записувалися до колгоспів, усуспільнюючи нажите добро тяжким трудом. Ті, хто нічого не мав, не дуже переймався роботою, до колгоспу першими написали заяви. А в кого було міцне господарство, як могли, впиралися. Їх відразу нарекли куркулями, вивезли родинами хто-зна куди.

Під колесо цього страшного маховика попав і мій дядько іван. Спочатку розкудлачених загнали у невеличку кухоньку. Новоствореним колгоспникам наказали по черзі їх стерегти, поки з району не приїде начальство. Тяжка участь випала і моєму батькові, який відвів до колгоспу кобилу, віддав с/г реманент, разом з іншими вартувати арештованих, серед яких був його рідний брат. Жителів села «Раківський» всіх розкуркулили, відправили на Колиму. Їхні добротні будинки розібрали і в центрі села, яке знаходилося за 25 кілометрів від райцентру, звели відділення пошти, магазин, фельдшерсько-акушерський пункт, клуб, сільську Раду.

Розривалося серце від голодного ревіння усуспільненої худоби – годувати не було чим. До весни майже всі коні, бики, корови попухли від голоду і загинули. Обробляти землю, проводити посівну не було чим. Як наслідок – почався голод 1932-1933 років.

У сусідній, Ростовській області, звідки родом моя мама, голоду не було. Козаки зуміли відстояти свою гідність, не дали владі позбиткуватися над собою.

***

…Сніг рідкою кулешем розмастився по дорозі. Перші струмочки дзюрчали по ровах, легковажні, як перша юність, і раділо разом з нами замурзане весняне сонце.

Натхнення – це така дівка, яку завжди зґвалтувати можна.

М.Ломоносов

Олена Іванівна в «Дивослові» порівняно недавно. Співала нам, співала, та й… доспівалася. Сама написала слова до нижчеподаної пісні, придумала мелодію, а що вже голос має гарний, то не один слухач сплакнув тихенько. Ось тепер вона – юна «дивослівка», незважаючи на солідний вік та материнське почесне звання.

Лукава Олена Іванівна – народилася 23 грудня 1949 року в с. В. Мочулка Теплицького району. Після закінчення Великомочульської середньої школи в 1967 році донині працює завідуючою сільською бібліотекою. Керівник народного ансамблю української народної пісні «Вишня». Народила і виростила шестеро дітей, носить звання «Мати-героїня».

Пісня про борщ.

Той запах дитинства

п’янить моє серце,

заглядає в душу

і спогади шле.

Коли ми сідали

за стіл до обіду,

і пахло у хаті

із печі борщем.

Ми всі підростали,

у світ вирушали,

а мама шептала:

«Не йдіть, не пущу!

Кропивою пустка

всю душу обжалить,

кому ж я насиплю

із печі борщу?»

І де б не бувала

в далекому краї,

завжди в моїм серці

і біль той, і щем.

Коли я згадаю

рідненьку матусю,

у хаті, де пахне

із печі борщем.

Нехай повертають

дороги до хати,

до отчого дому,

до хати в селі

Аби у тій хаті

чекала нас мати

і пахло духмяно

борщем на столі

Поліщук Наталія Олександрівна. Народилася лютого 1991 року

в смт Теплик Вінницької області. У 2008 році закінчила Теплицьку ЗОШ,

у тому ж році вступила до НУ «ОЮА», де навчається досі. Стала членом

літературно-мистецького об’єднання «Дивослово» у 2007 році.

Друкувалася в газеті «Вісті Тепличчини», виступала на радіо

«Лада», перемагала в районних конкурсах поезії

Кохання лет

Полонив, любий, серце моє,

Я забула, що смуток без назв.

Знаю я, що у мене ти є,

Вірю, буде майбутнє у нас.

Я, збираючи квітів букет,

Відчувала всі барви весни.

Це кохання чаруючий лет,

Що так часто приходив у сни.

Юний вітер в саду шелестів:

«Віддаю вам летючість дзвінку…

Я б так теж покохати хотів,

Щоб у парі кружляти в танку».

Чисті мрії, небесна блакить,

Соловейко для нас лиш співав.

Моє серце і досі тремтить -

Я повірила щирим словам.

***

Прости, хоч зовсім я не винна,

Бо в нас з тобою не було гріхів.

І під ногами не пісок, а глина –

До наших слів і час, і світ глухі.

Не трать слова на марні обіцянки,

що їх ціна не варта ні гроша.

Стрічатиму одна холодні ранки,

а ти без мене в день свій поспішай.

Я вистою, бо витримати годна,

від серця відмету холодний сніг.

І навіть не заплачу я сьогодні…

Без мене ти щасливим бути зміг!?

Тобі не до лиця подібне щастя,

і сльози мені теж не до лиця.

Ти свідок, місяцю: він навіть не прощався,

мій смуток - без початку і кінця.

Ти не повернешся, про це благати марно,

хоч серце рветься, ятриться душа.

Та бути гордою – моя, напевне, карма:

Тебе холодний погляд проводжа…

***

Розплати час прийде вже завтра,

А квітень весну заквітчав…

І якщо сніг почнеться раптом,

Я промовчу, як ти мовчав!

Розплати час прийшов сьогодні,

Зроблю все так, щоб ти простив

І слів, і сліз пустих безодню -

Який це, справді, примітив…

Розплати час пройшов ще вчора…

Гарячим полум’ям пожеж.

Бо я тепер тобою хвора,

Моя фантазія без меж!

Косюк Альона, учениця 9 класу

СтражгородськоїЗОШІ-ІІ ступенів

Теплицького району

Вінницької області.

Член районного літературно-мистецького об’єднання

«Дивослово».

Про себе:

У цей світ мене привів світлочубий червень. Одразу ж віддав на виховання таткові, матусі, закучерявленій долині та недосвідченому саду молодих шовковиць.

Говорити я навчилася від вітру в полі, співати – від річки в сусідстві, працювати – від бджіл на пасіці. Татко учив мене жити, а матуся – любити світ.

І як же його не любити : мою хату у вишнях і яблунях, мій став, попарований лебедями, мою закленовану стежку до школи, мій героїчний і древній Стражгород?!.

Ось тут і народжуються вони – мої нестримні думки-вірші.

Знову осінь

Як непомітно осінь заявилась,

Веселку айстр розсипала в саду,

З дощинок плащ приміряла на виріст

Й пішла порядкувати до ладу.

Берізкам, вербам взолотила коси,

Сіна пахучі склала у стіжки.

А роси, що мольберта й пенздя просять,

Здається нам-живинки ворушкі..

Туман, як дим, пливе по надвечір’ю.

Тепло останнє никне в далині.

І місяць у сузір’я за плечима

Дива майбутні вгадує мені.

***

Звично вечір ліг на плечі,

Чудно човга чорна ніч.

Місяць красен сів на ясен.

Сипле снами сивий сич.

***

Ластівки

своїм гніздечком

«домурували» нашу хату.

Тепер вона – весела!

***

Категорично не вистачає часу!

Виймаю батарейку з годинника:

нехай час летить непомітно

***

Хапаю руками надію –

і вона дарує мені синього птаха.

Відпускаю птаха в небо:

щастя повинно бути вільним!

Про долар

Навіщо зелень

З портретом президента ?

Носили б щедрість

З портретом совісті у серці!

Світе, будь різноманітним!

Тепло думати про літо

Взимку, у студений вечір,

І викохувать, мов квіти,

З буднів романтичні втечі.

Світе, будь різноманітним

Щохвилини, щогодини,

Щоб наповнювались світлом

Очі кожної людини!

«Де не.має нагоди виявити талант, там немає і талантів» (Л.Фейєрбах).

Кожен приходить у світ, аби протоптати в ньому власну стежину. Чиясь так і залишиться стежиною одного життя, і лиш небагатьом судилася доля належати наступникам. Тоді їхній слід переходить у пам’ять нащадків і оживає…

Митцям відведена особлива роль: бути не тільки індикатором недосконалості світу, а й сприяти його очищенню від усього наносного, поверхневого через чуттєвість.

І треба могти під оцими рентгенами,

щоб совість не стала, як шкіра шагренева.

Колего! Бажаю зірок вам за тернами.

Ми – смертники слова.

Ставаймо – безсмертники!

М. Каменюк

«Джерела теплицьких глибин» б’ють потужно і дзвінко голосами славних наших краян, чиї твори увійшли до збірки. Тепличанам є ким пишатися, письменникам-початківцям є в кого вчитися.

Читачу! Тобою перегорнута остання сторінка книги – невеликого збірника творів твоїх земляків. Пам’ятай, що кожен з них – плід невтомної праці мозку, безсонних ночей, оголених нервів, пошуку… Їх вартість не вимірюється в грошовому еквіваленті. Отож не поспішай давати власну оцінку – дай змогу зробити це фахівцям і часові. Навіть аматор, твори якого далекі від досконалих, залишиться письменником у певному своєму часопросторі. Працюючи над книгою, я зумисне уникала спроб давати їм критичну оцінку. В кожного є власний творчий потенціал, вище якого не йому не сягнути, але завжди є можливість піднятися на власну вершину. Крім того, всі ми – колеги і завжди маємо можливість висловитися і почути товариські поради та зауваження, чесно дивлячись в очі один одному.

Важливішими, вважаю, буде конструктивна оцінка професіоналів. Можливо, саме «Джерела» дадуть змогу їх помітити і підтримати чиєсь обдарування.

Нехай не ображаються ті, чиї твори не потрапили до альманаху – ніяких особистих мотивів: на них чекають наступні видання.

Багато хто виношує в грудях нереалізоване потаємне прагнення висловитися, так би мовити «на люди». Хтось не позбавлений хисту. Але досі пишуть «для себе», тобто в шухляди письмових столів, що не дає змоги ні розвиватися, ні бути почутими. Адже не так просто вийти з тіні, аби «оголити» власну душу – попри кепкування знайомих і кпини недругів, застороги друзів і «перелопачування» творів доморощеними та фаховими критиками. Потрібно змиритися з втратами: часу, коштів… Аби мати змогу насолоджуватися успіхами. Трапляються поети «одноденки», є й інші – які не уявляють себе без творчості. До їх числа належать члени районного літературно-мистецького об’єднання «Дивослово». Двері до нього завжди гостинно відкриті всім, хто любить літературу, прагне збагатити свої знання, вдосконалити творчі можливості, вміє слухати і хоче бути почутим.

Хай кожен так собі співає, як хто зуміє і здолає, -

усяким співам волю дай,

то й буде в нас співучий край!

(Борис Грінченко, «Сорока»)

Кiлькiсть переглядiв: 674

Коментарi

  • Ancicsib

    2018-02-02 07:54:45

    Ура наконецто нашел то что давно искал[url=http://agrolinepro.ru/selskokhozyajstvennoe-oborudovanie],[/url]...

  • Ancicsib

    2018-01-05 14:42:29

    Спасибо за инфу[url=http://agrolinepro.ru/oborudovanie-dlya-sigaret].[/url]...

  • engladsib

    2017-11-26 00:07:25

    Попробую также[url=http://tr.usaeducation.ru/karta-sajta];)[/url]...

  • CurtisAddef

    2017-10-05 05:32:33

    Мы ценим ваше время и делим с вами общие цели. Ваши продажи для нас главный приоритет. сео продвижение сайта) логин скайпа SEO2000[/url] оращайтесь договримся есть примеры работ логин скайпа SEO2000...

  • sanhvcsib

    2017-09-06 12:03:39

    [url=http://webmasters.ru/forum/f87/00-otkrytyh-ankornyh-ssylok-vsego-za-00-rublei-progon-hrumerom-54925/]прогон сайта по профилям[/url]...

  • Bomoagema

    2017-09-05 18:09:37

    Будущей матери существенно знать, что подбор больницы желательно начинать с задачи о плановой мойке. А ряд анализов для женщин в положении осуществляют даром при предоставлении направления от врача. Полезная и важная информация разрешит сберечь на обследовании и родах. Не ждите, что в женской консультации все подскажут. Удивите доктора вопросом о способностях вашего областного перинатального центра. Успешная беременность и роды – заслуга будущей мамы, которая понимает собственные права. [url=http://mamatam...

  • nwddodadura

    2017-09-04 08:31:03

    usa payday loans payday loans with no bank account <a href="http://cashadvances2017.com"> payday loans with no bank account</a> [url=http://cashadvances2017.com]payday loan[/url] easy payday loans...

  • engladsib

    2017-09-02 11:32:03

    Спасибо[url=http://education-uk.ru/karta-sajta]:)[/url]...

  • Miumaimi

    2017-06-16 14:06:46

    A сarеful аtтiтudе то оne's hеаlтh is a sіgn оf а рerson's cіvіlіzаtiоn. Оfтеn, hаrdly nотiсеable iмpaіrмеnтs in aрpеаrance аnd wеll-bеing can sіgnаl а sеrious diаgnоsis. Мany peорle hаve rеpеatеdly nоtiсеd a тuмor undеr their аrмpіts. If тhis educatiоn is nот aссoмpаnіed by раin, wеакnеss оr темреrатure, pеoрle dо noт rush тo gеt мedіcal help. It іs іmроrтаnт tо undеrstаnd why тhе aрpеаrаnсe оf aхіllary cоnes is аssосiатed. [url=http://armpit.info/the-whole-truth-about-the-painless-lump-in-armpit]http://armpit...

  • ghkkll

    2017-04-01 18:50:49

    прогон хрумером логин скайпа pokras77777...