Ви знаходитесь тут:
- Теплицька центральна районна бібліотека для дорослих імені Галини Журби
- Краєзнавство
- Історії сіл району
Історія села Бджільна
Теплицького району
Вінницької області
Село Бджільна розташоване на двох пагорбах, між якими протікає річка, що утворює в селі два невеличких ставки. Біля одного з них в 1886 році паном Яблонським побудований винокурний завод з апаратом Пісториуша, який переробляв картоплю на спирт. На заводі працювали місцеві селяни. Під час Першої світової війни завод було зруйновано.
З 10 травня 1895 року старий завод частково розібрали і добудували ректифікаційне відділення, підвали і воловню для відгодівлі волів «брагою». В 1947 році завод було відремонтовано і перебудовано. Завод випускав спирт із зерна кукурудзи, пшениці, ячменю, жита. З 1963 року завод виготовляв спирт із патоки, а згодом знову перейшов на виготовлення спирту із зерна. На сьогоднішній день завод працює і забезпечує робочі місця жителям нашого і навколишніх сіл.
За період функціонування спиртового заводу вагомий внесок у розвиток спиртової галузі зробили директора:
Голобородько Петро Антонович;
Сокотнюк Степан Гаврилович;
Сокотнюк Тетяна Степанівна;
Капелюшний Володимир Сергійович;
Сташок Валерій Степанович;
Шейчук Ольга Михайлівна.
Відповідно до архівних даних, перша згадка про Бджільну Гайсинського повіту Теплицької волості датована серединою XVII ст. це село належить до Теплицького ключа графині Олександри Потоцької. З архівних даних нам також відомо, що на той час у Бджільній проживало 3012 жителів, було 843 господарства, 2845 га землі, що знаходилась в користуванні.
Ґрунт – чорнозем, поля розташовані на рівнині, родючі. Колись давно в цій місцевості росли великі густі ліси, в яких водилось багато бджіл, звідки й назва села - Бджільна.
Назву селу дали чумаки, які везли сіль з Криму через село. Зупинившись на ночівлю, чумаки повечеряли в місцевій корчмі, а на ранок вони майже всі були мертві, їх закусали бджоли і волів їхніх. Ще й досі на полі є три пагорби, які називаються чумацькими могилками. В одному з них захоронені чумаки, в другому – воли, а в третьому – вози з сіллю. З тих пір село стало називатися Бджільна. Багато води збігло з того часу, але не забувається легенда про походження назви нашого села. Місцева поетеса, член Спілки письменників України, Тетяна Приймасюк написала свій вірш «Бджільна» в честь святкування 400-річчя села:
Літ чотириста тому, як літо цвіло,
Чумаки проїжджали чи в Крим, чи то з Криму…
Ще не думало бути в цім місці село –
Був тут ліс собі древній і річка спокійна.
Вітром чесаних трав ще не звідав покіс,
Степові, лугові квітли квіти цілющі.
Цілували ті квіти дикі бджоли жалкі…
Ну, кому б спало жити у цнотливій цій пущі?
… Потомились тоді від доріг чумаки,
І їх воли зремигали їх дум ой так багато…
Закрадалася ніч…Червень теплий такий.
Виколисував сон і запрошував спати.
Повлягались… Вже й ранок, як парубок стоїть,
Лиш від сну чумаки – не чекав ніхто, сталось:
Розтривожених бджіл диких древні рої
Десь узялися враз, чумаків покусали.
Від укусів отих хтось помер в чужині,
Хтось продовжив свій шлях, хтось отут й залишився…
Розпочалось село у ті літнії дні!
- Як назвати? – Задумавсь чумак, зажурився, -
Степове? Лісове? А оця новина –
Чумаків дикі бджоли до смерті скусали…
Хай село називається просто – Бджільна,
На роки, на віки…
А ліси порубали…
Вже не їздять у Крим по ту сіль чумаки,
Хтось колись розповість про почуте спочатку…
І стають вже минулим, сивіють віки,
Та утверджують день вже чумацькі нащадки.
Старожили розповідають, що в минулому майже в кожного жителя села була своя пасіка, але коли повирубували ліси і розорали землі, то бджільництво занепало, і тільки в небагатьох селян залишились пасіки. Здебільшого населення займалося ткацьким і овчинно-кожушним промислом.
Історичних відомостей про церкву, на жаль, збереглося дуже мало, але все-таки вдалося відшукати документи, які свідчать про її існування: зокрема, книга «Брачный обыскъ», записи в якій зроблено з 1867 року по 1879 рік.
В 1753 році в селі було побудовано дерев’яний храм з трьома куполами. Священником в той час був Венедикт Бесядовський. В 1878 році храм згорів і його розібрали. В цьому ж році побудували новий дерев’яний храм на кам’яному фундаменті.
Іконостас в новий храм перенесли із старої церкви.
Відкрили церкву на свято Святого Архистратига Михайла. Особливою пошаною славилась ікона Іверської Божої Матері, придбана з Афону селянкою Тетяною Колубайко.
Будівництво церкви обійшлося в 16000 рублів. Розібрана церква була в 1970-х роках.
4 жовтня 2012 року на запрошення настоятеля Свято-Михайлівської парафії села Бджільна ієрея Валерія Кушніра владика Онуфрій відслужив божественну літургію, а також освятив наріжний камінь під будівництво нового храму, фундамент якого вже закладений.
З 1861 року в старенькому приміщенні працювала церковно-приходська парафіяльна школа, а в 1897 році для школи було побудовано нове приміщення під металевою покрівлею. Мало хто з сільських дітей закінчив цю школу, та й взагалі наука дітей закінчувалась першим-другим класом. В 1910 році земство відкрило свою школу, яка працювала в звичайній селянській хаті, а в 1912 році збудовано нову земську школу. В обох школах керівником був священник. Незважаючи на те, що в селі діяло 2 школи, тут не було жодної людини з середньою освітою. Грамотними вважалися священник, диякон та економ. В 1931 році початкова школа була переведена на семирічне навчання, в 1937 – 38 рр. в семирічній школі навчалося до 400 учнів. В 1939 році була побудована нова школа в ній навчалися діти до 1982 року. В 1948 році орденом Леніна за плідну працю на педагогічній ниві був нагороджений Воєвиченський Григір Никифорович.
В сільській 8-річній школі в 70-х роках вчителькою англійської мови працювала Тарасюк Галина Тимофіївна (член Спілки письменників України). В 1979-1981 роках будують нове двоповерхове приміщення сучасної школи. Перший дзвінок у ній пролунав 1 вересня 1982 року.
В різні роки директорами школи працювали:
Слободяник Клим Михайлович;
Титомир Микола Михайлович;
Косенко Диментій Васильович;
Слободяник Олександр Антонович;
Наталюк Олександр Львович;
Наталюк Світлана Омельянівна;
Наталюк Олександр Львович;
Ставничий Степан Климович.
Станом на січень 1901 року населення становило 2656 осіб. Також на території села проживало п’ять сімей євреїв та чотири римсько-католицьких сім’ї.
В багатьох жителів не було земельних наділів або вони були такі малі, що не могли прогодувати всю сім’ю, тому багато селян в літні місяці йшли на заробітки в Херсонську і Кишинівську губернії. Невелика частина жителів займалася плотництвом і столярним ремеслом. Шукаючи виходу з важкого становища, деякі селяни спродували землю й майно, й мандрували шукати щастя на «Зелений клин» (Далекий Схід), звідки поверталися ні з чим. Вони ставали або батраками в панських маєтках, або робітниками на цукроварнях та спиртових заводах.
Безземелля, голод, злидні змушували селян задумуватися над своїм життям. Соціальна діяльність села після тривалого затишшя прокидається і селяни повстають з вимогою повернути громадські землі. В 1905 році в селі організовується підпільна революційна організація, якою керує Слободяник Панас Федорович. До організації входить 27 осіб.
Організація проводила таємні збори, розповсюджувала листівки, революційні книги. Активними учасниками організації були: Кравець Олексій, Крохмальний Петро, Воєвода Петро, Гуменюк Юхим, Міркун Никифор, у хаті якого збиралась підпільна організація.
Організація підтримувала зв’язки з іншими підпільними організаціями та з Гайсинською повітовою організацією, представники якої приїздили в село та проводили роботу з підпільниками.
Одним із учасників організації був таємний агент поліції гр. Бойчук, який в 1907 році видав організацію. Поліція арештувала всіх підпільників. Після допиту звільнили всіх арештованих, а Міркуна Никифора та Слободяника Панаса віддали до суду. Слободяник П. втік до Америки, а Міркуна Н. Судова Одеська Окружна палата присудила до повішання.
Село затихло. Піднімає голову «Чорна сотня». Організовується «Союз російського народу», яким керували Розгін Пилип, Гуменюк Герасим, Бойчук К. і священник Добровольський. Поліція прислала в село стражника для наведення порядку. Стражникові в цьому допомагала «Чорна сотня».
Почалася перша Світова війна. Більшу частину селян було мобілізовано на фронт. Село зубожіло, розорилося. Наше село зустріло чутки про повалення царату насторожено. Спочатку ці чутки передавалися пошепки, а згодом все голосніше та відкритіше. Селяни чекали розподілу поміщицької землі, відмовлялися працювати на поміщицьких ланах. Особливо загострилась боротьба під час жнив – осипалося зерно, селяни не виходили на роботу.
Восени 1917 року почали прибувати солдати з фронту, які приносили звістки про те, що готується збройне повстання проти Тимчасового Уряду.
В селі часто проводяться збори. Активними агітаторами за політику більшовицької партії були: Воєвода С. (робітник із Баку), Маслій Павло (робітник з Донбасу), Литвинюк Пилип та інші. На зборах селяни вирішили розібрати економію, а спирт, що охоронявся селянами в підвалі - розпродати, і на виручені гроші побудувати в селі сільськогосподарську школу.
Гайсинська повітова управа, яка складалася із есерів та націоналістів, неодноразово вимагала гроші за проданий спирт, та селяни грошей не віддавали. Взимку 1918 року з Гайсина прийшов загін «вільних козаків», якими керувала Центральна Рада, та силоміць намагалися забрати гроші. Внаслідок битви, що розгорнулася між озброєними селянами та «вільними козаками» загинуло 2 селян та 9 «вільних козаків». Решта козаків розбіглися, так і не отримавши грошей за проданий спирт.
Через кілька днів в село прибув німецький каральний загін, який знайшов трупи убитих «вільних козаків». Після цього селян зігнали на збори і, поставивши на коліна, намагалися розстріляти. Село пограбували, взяли три заручники та наклали контрибуцію. Через деякий час заручники втекли з Гайсинської тюрми та переховувалися.
За часів гетьмана Скоропадського посилюється тиск на селян – їх змушують зганяти худобу, здавати реманент. А восени 1918 року пограбовані селяни знову розібрали панський маєток та забрали панське майно. В 1919 році з’являється багато банд. На селі кримінальні елементи чинять розбої, грабежі, убивства, щоночі чути стрілянину, в хатах не можна світити світло. З метою забезпечення спокою, в селі на зборах обирається сільська охорона на чолі з Дідушком В., якого в 1926 році вбили бандити.
В травні 1920 року на наші землі приходять війська Червоної Армії, по селах створюються Ревкоми. У Бджільній Ревком складався з трьох осіб: голова – Дідушок Євсей, заступник – Ткачук Яків, секретар – Слободяник Юхим Михайлович. Також організовується комітет незаможних селян на чолі з Міркуном Василем. На селі розгортається культурно – масова робота, проводяться бесіди та лекції про Радянську владу і її закони. В 1920 році в селі відбувся розподіл поміщицької землі.
Майже 70% жителів села на той час були неписьменні. В селі працювала початкова школа, в якій навчалось до 300 дітей. Паралельно при школі діяли групи для дорослих з метою ліквідації неписьменності (лікнепи).
По закінченню постійних бандитських розгромів та інтервенції село переходить до мирного будівництва. Управління селом здійснюють сільські ради. Склад першої сільської ради було обрано в 1921 році на чолі з головою – Тихим Карпом Панасовичем.
Сільську раду в різні роки існування села очолювали:
Тихий Карпо Панасович;
Судак Кіндрат;
Дідушок Мефодій Гордійович;
Іщенко Микола Прокопович;
Бойко Володимир Онуфрійович;
Притула Петро Степанович;
Форзун Василь Антонович;
Притула Петро Степанович;
Ставничийй Степан Климович;
Мельник Анатолій Антонович.
В 1922 році було утворено виселок на колишній поміщицькій землі, і названо його – Червона Долина (в 90-х роках виселок набув статусу села). Багато селян, які зовсім не мали садиб, будувались на Червоній Долині. Першим збудував хату на Червоній Долині – Гарбуз Іван Григорович.
За період НЕПу відроджується сільське господарство, але будучи дрібним, без техніки, воно було неспроможне задовільнити потреби зростаючої промисловості. Саме в цей період радянська влада починає надавати допомогу сільському господарству машинами, а щоб використання було раціональнішим – створюються машинно –тракторні стани (МТС). У Бджільній такий МТС було створено у 1925 році, а його головою обрано Головка Профира Купріяновича. Організовується спільний обробіток землі, на основі машинного товариства в селі створюється 5 СОЗів. Після прийняття плану Першої п’ятирічки на селі розгортається боротьба за суцільну колективізацію. В 1930 році на основі СОЗів в селі утворюється три колгоспи: 2 в Бджільній – «Радгосподар» та «ім. Шевченка», на Червоній Долині - «Нове життя».
Під час колективізації велась боротьба з куркулями та ліквідація їх, як класу. Розкуркулено 4 господарства, вислано із села сім’ю Мельника Григора Ільковича.
Штучно і планомірно по волі «зверху» створювався голод 1932-1933 роках на Україні. Він страшним лихом пройшовся і по Бджільній.
У селі проводилися поголовні обшуки у всіх без винятку колгоспників, бідняків та середняків. Конфіскували навіть посівний матеріал, незважаючи на те, що люди не засіяли свої поля. Для харчування членів загону «летючої ескадрильї» (200 чоловік), яким керував уповноважений РПК Олексюк – голова райколгоспспілки, член райвиконкому, кандидат в члени бюро райкому, без будь якого обліку у селян забирали хліб, крупи, необмолочені снопи, вівці, кури, мед, м'ясо, сало, шкури та інші продукти, забирали все «під мітлу», тому в народі їх прозвали «замітельниками». Так звана «хлібозаготівля» тривала до кінця 1933 року. Старожили розповідають, що з колгоспу до зернини було вивезено збіжжя. Почався голод.
У період голодомору 1932-1933 років в селі померло 690 чоловік.
Зі спогадів, записаних від жительки села, Мовчан Марфи Трохимівни стає відомо, що активісти забирали з хатів все і людям приходилося їсти лободу, акацію, листя липи і клена, бруньки, траву, в селі поз’їдали всіх котів, собак, виловили горобців, голубів, жаб, щурів. В селі повністю вимерло 7 дворів підряд, в живих не залишилося нікого. Також траплялися випадки людоїдства: «Знаю і бачила тих людей: чоловік помер з голоду, а Марія Меркур, по-вуличному «Манжориха» з дочкою різали і їли людей. Їх потім спіймали. Вели по селу, то одна із них несла відрізану голову жінки чи дівчини, а друга – ноги. Їх забрали в сільраду, а що з ними дальше було - не знаю. Ще знаю на залузькому кутку (вулиця від сусіднього села Залужжя, зараз це початок вулиці Жовтневої) жінка Марія Гулька (прізвисько) зарізала і з’їла свою дочку.» - згадує Марфа Трохимівна.
Весною 1933 року більша частина жителів Бджільної лежала на кладовищі.
В пам'ять про жертви голодомору 1932 – 1933 років було побудовано пам’ятник, щоб знали люди, щоб пам’ятали, щоб ніколи таке не повторилось…
В 1934 році село було суцільно колективізовано. Провідну роль в колективізації села відіграли партійна та комсомольська організації. Комсомольська організація була створена в 1926 році, першими комсомольцями були Міркун П.М., Ставничий О.Д., Стопко Д. Партійна організація створена в селі в 1927 році при спиртовому заводі, членами якої були і сільські комуністи – Головко Профир, Тарасишин Федот Григорович, Мельник Килина Саківна.
З появою машин і потужної техніки на полях зростає врожайність. В 1936 році на полях трьох колгоспів працювало 5 тракторів «ХТЗ».
В 1936 – 37 рр. збільшилась врожайність та економіка колгоспів, зростає добробут колгоспників. Оплата трудодня становить від трьох до пяти кілограм зерна.
В 1937 – 38 рр. побудовано приміщення клубу і сільської ради. З розвитком економіки села розвивається і культура. В селі на цей період ліквідовано неписемність
В 1937 році в селі відкрито медпункт, а в 1939р. – філію зв’язку і ощадкаси.
Мирну працю трудівників села перервала Друга світова війна. Почалася мобілізація військовозобов’язаних. Із села на фронти Великої Вітчизняної війни було призвано 438 чоловік, з них 297 нагороджено орденами та медалями. З села було евакуйовано всю техніку, худобу. Останні стада худоби з села пішли на схід 3 липня 1941 року. З трьох колгоспів села евакуйовано 325 голів великої рогатої худоби і 180 овець.
В село німці вступили 2 липня 1941 року. Зерно на полях осипалося, тому, що люди не хотіли збирати зерно для фашистів. Німці силою зганяли населення в поле для збору врожаю. Фашисти забирали та вивозили весь урожай до зернини, незважаючи на те, що він був зібраний з великими втратами.
Під час окупації землі оброблялися колективно, без застосування техніки, не вистачало тягла. Врожаї збирали низькі, поля заростали бур’янами. Кожен колгоспник старався заховати якнайбільше хліба, щоб якнайменше дісталося ворогу.
Для гарантії збереження порядку і запобіганню співпраці з партизанами, німецьке командування вибрало в селі 50 заручників, які були активістами при будівництві колгоспу. Семирічне навчання в школі було перервано, працювала лише початкова школа в центрі села. Шкільні будинки були зруйновані, а парти - спалені німцями. В приміщенні сільського клубу німці зробили конюшню. На каторжні роботи з села було забрано 78 юнаків та дівчат. Не повернулися додому з фронтів війни 210 односельчан. В концтаборах загинуло 11 чоловік: Безугла Анастасія Прокопівна, Головко Володимир Порфирович, Глибишина Лукера Павлівна, Міркун Марія Анатоліївна, Міркун Микола Дмитрович, Мовчан Володимир Савович, Паурчак Олександра Андріївна, Форзун Йосип Іванович. Форзун Гаврило Федорович, Шкіндер Василь Савович, Яковенко Хіврона Онисимівна.
За час окупації подій, пов’язаних з партизанським рухом, в селі не було.
На початку 1944 року під ударами Радянської Армії німецькі війська швидко відкочувалися на захід. В сільській управі гестапівці потребували списки активістів, над якими думали вчинити розправу. Секретарем сільської управи на той час був Головко Профир, який знищив списки, підготовлені раніше старостою села. Гестапівці забрали Головка Профира, довго катували, а потім вбили на цвинтарі в селищі Теплик.
12 березня 1944 року в село вступила Радянська Армія.
Головою сільської ради була Шкіндер Килина Йосипівна. 20 березня 1944 року в напівзруйнованих класах розпочалося навчання в школі.
Господарства всіх трьох колгоспів були зруйновані. В колгоспі ім. Сталіна було 62 штуки коней, в колгоспі «Нове Життя» - 36 коней, а в «Радгосподарі» - 46 коней. Великої рогатої худоби в колгоспах не було. Вся робота в господарствах лягла на плечі жінок та підлітків. Всі працювали не покладаючи рук, щоб швидше відбудувати господарства, зруйновані загарбниками. На кінець 1945 року в трьох колгоспах була ВРХ, яка була придбана шляхом контрактації і молодняка.
В колгоспі ім. Сталіна ВРХ було 40 голів, овець – 220 голів, свиней – 175. В колгоспі «Нове Життя» - ВРХ – 44 голови, овець – 350, свиней – 180. В колгоспі «Радгосподар» ВРХ – 30 голів, овець – 300, свиней – 100.
Після закінчення війни в село повернулися демобілізовані воїни. Зросло число комуністів. В 1946 році в селі створюється партійна організація, секретарем якої був голова сільської ради – Гринишин Д.К.
Навіки залишиться в пам’яті людській страшне лихоліття війни. 6 листопада 1985 року було відкрито пам’ятник воїнам-односельчанам, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років, куди було перенесено і перезахоронено останки з братської могили Невідомого солдата.
Розпочався відбудовчий період, на полях працювало 5 тракторів «Наті», 4 трактори «ХТЗ», 4 трактори «У-2» та 2 комбайни. Застосування техніки та внесення добрив дало можливість колгоспам збільшити врожайність та покращити економіку господарств. Найбільшої врожайності колгоспи досягли в останній рік четвертої п’ятирічки 1949 року. Прикладом того є показники колгоспу «Нове Життя», де врожайність пшениці становила 30ц/га, цукрового буряка – 30,4 ц/га. За досягнуті успіхи в змаганні за кращі показники у врожайності, партія і уряд високо оцінили працю колгоспників. 40 чоловік нагороджено орденами і медалями, зокрема:
У 1949 році орденом Леніна нагороджений голова колгоспу Ткачук Платон Климович за вирощення насіннєвих трав; 2-ма орденами Леніна був нагороджений бригадир Тарасишин Петро Тарасович - у 1949 році за вирощення насіннєвих трав, а в1950 році за вирощення високих врожаїв пшениці - 30 ц/га.
У 1950 році орденом Трудового Червоного Прапора були нагородженні Жарій Микола Якович та Гарбуз Кирило Степанович за вирощення високих врожаїв пшениці - 30 ц/г. 35 осіб нагороджені медалями «За трудову доблесть».
У 1950 році всі три колгоспи утворили одне колективне господарство - колгосп ім. Сталіна. Укрупнений колгосп мав 2567 орної землі, 484 голів ВРХ, в тому числі: корів – 100 голів, свиней – 612, овець – 520, птиці – 2205 штук, 220 бджолосімей. На полях колгоспу працювало 10 потужних тракторів. Економіка та продуктивність праці перевищила довоєнний період. Організовано в колгоспі центральне господарство, на якому побудовано корівник, телятник, конюшня, типовий свинарник.
В 1956 році побудовано водонапірну вежу, два криті токи для зберігання зерна, а також викопано артезіанську криницю на бригадному господарстві. Це склало передумови для збільшення поголів’я тваринництва та його продуктивності, збільшилося поголів’я гусей, качок та курей.
В тваринництві запроваджується механізація. Із року в рік зростає обсяг механізованих робіт в рослинництві. МТС обслуговував своїми тракторами колгосп. Після вересневого Пленуму ЦК КПРС 1953 року господарство колгоспу набирає темп господарювання, щорічно збільшується валовий збір зерна, виробництво продуктів тваринництва.
Особливо різко збільшується виробництво зерна та продуктів тваринництва та одержання грошових прибутків. Цей рік багатий на важливі події, колгоспу від МТС передано трактори, що дало змогу правильно використовувати їх в рільництві, а також частково в тваринництві.
Змінилася структура посівних площ, збільшився посів цінних зернових культур таких як горох та кукурудза. Держава збільшила оплату продукції зерна. Всі ці важливі заходи призвели до збільшення прибутків колгоспу і сприяли матеріальній зацікавленості колгоспників в одержанні високих врожаїв та продуктивності праці.
Аналізуючи наслідки господарювання за 1952-62 рр. бачимо, що урожайність зернових в 1962 році порівняно з 1952 роком зросла майже в три рази. Валовий збір зерна збільшився більш як в два рази, в два рази збільшилося поголів’я худоби, а надої молока – в три і п’ять раз. Надоєно молока на одну фуражну корову на 738 кг більше, ніж в 1952 році.
Неподільні фонди господарства зросли в 3,3 рази. Грошові прибутки зросли в 3,1 рази. Також зросла оплата праці колгоспників. В 1962 році колгоспники одержали по 1,700 грам зерна і 94 копійки грішми.
Село зросло в культурному відношенні. Повністю радіофіковано все село. Також ведуться роботи по електрифікації села. В центрі села збудовано красиве приміщення контори колгоспу.
В 1960 році побудовано сільмаг, а в 1962 році продуктовий магазин. Ведуться роботи по закінченню будівництва бані; в селі є медпункт, родильний будинок, дитячі ясла, восьмирічна школа та дві початкові - №1 – біля спиртового заводу, №2 – на Червоній Долині, також є поштове відділення.
В селі розгорнулось будівництво власних будинків колгоспників. За цей період збудовано 250 новобудов. На поселенні Червона Долина закінчується будівництво початкової школи, де в новому 1963 – 64рр. буде навчатися 64 учні.
Колгосп зріс в економічному відношенні з 1960 по 1965 роки придбано 22 трактори, 9 автомашин, 6 комбайнів та іншої техніки на суму 160 тисяч карбованців. Також збудовано 2 корівники, телятник, 2 свинарники, нову конюшню, тракторний парк.
В колгоспі в 1965 році на площі 750 га був зібраний урожай зернових культур по 32 ц/га, голова колгоспу Кулинич Микола Прокопович нагороджений медаллю «За трудову доблесть», а бригадир комплексної бригади Слободяник Прокіп Григорович - медаллю «За трудову відзнаку». Семи колгоспникам в цьому ж році присвоєно звання «ударник комуністичної праці».
У 1965 році орденом Трудового Червоного Прапора нагороджено Гарбуз Настасію Степанівну - ланкову колгоспу «Зоря комунізму» за високий врожай цукрових буряків 402 ц/га.
У 1971 році орденом Трудового Червоного Прапора нагороджено Решетник Марію Андріївну – свинарку колгоспу «Зоря комунізму», а у 1981 році її було нагороджено орденом Жовтневої Революції.
За сумлінну багаторічну працю на благо держави і суспільства делегатом на XXVI з’їзд КПРС був делегований бригадир тракторної бригади Воєвода Павло Олександрович.
В листопаді 1992 року колгосп «Зоря комунізму» реорганізувався КСП «Зоря». В 2000 році КСП «Зоря» реорганізовується в ТОВ «Зоря». З 1 березня 2003 року ТОВ «Зоря» реорганізовується ПСП «Фортуна».
З реорганізацією колгоспу люди почали створювати селянські фермерські господарства (СФГ), зокрема, Іщенко Михайло Васильович, Бойко Валерій Володимирович, Пересунько Олександр Мефодійович, Бабійчук Микола Іванович, Власюк Олена Дем’янівна.
Свого часу на території села функціонував відгодівельний пункт «Бершадський». В різний час його директорами працювали:
Ільніцький Леонід;
Івасик Артем;
Загирняк Степан Йосипович.
В 2007 році підприємство розпалося, робітники цього ж підприємства викупили свої акції і створили ВАТ «Мрія – Лан» (директор Жук Петро Григорович). На сьогоднішній день підприємство займається відгодівлею поросят і вирощуванням зернових та технічних культур.
Не можна не згадати і про недалекі 1979 – 1989 роки минулого століття. Афган … Біль наш, жаль наш, ганьба наша. Майже 10 років «дивної» афганської війни не забути, не викреслити з життя більш ніж 70-ти тепличанам, які виконували свій інтернаціональний обов’язок в обмеженому контингенті радянських військ в Афганістані. Нам ніколи не повернути 19 – 20-ти літніх, які назавжди залишаться молодшими за своїх однолітків. Але пам'ять людська не повинна бути втрачена.
Виконувати свій інтернаціональний обов’язок в тій далекій країні довелося і нашим 7-ом односельчанам, це: Дем’янишин Яків Іванович, Кабак Віталій Олексійович, Кулинич Іван Вікторович, Ложевський Віталій Анатолійович, Тихий Володимир Леонідович, Томаченко Віктор Анатолійович, Тоненчук Віктор Володимирович.
Як згадує «колишній афганець» Кабак Віталій Олексійович, в жовтні 1984 року Теплицьким РВК він був призваний в ряди Радянської армії для проходження військової строкової служби. Та вже з травня 1985 року по закінченні «учебки» молодий солдат приступив до виконання інтернаціонального обов’язку в м.Баграм, Афганістан.
Дуже важко пригадувати службу в Афгані, адже нам довелося бачити кров, рани і смерть близьких друзів. Вбивали нас, вбивали ми - і ніхто не питав навіщо? І ще й досі нам, хто пройшов страшне афганське пекло війни, сниться, як горіли небо і земля, як від душманських куль падали 18 – 20-ти річні хлопці, як одна баклажка води ділилась на цілу роту.
Афганістан кожному із нас залишив болючий слід і я дуже щасливий, що залишився живий, що повернувся додому із страшного пекла, і тому я радію, що мої діти й онуки живуть під мирним небом, говорить небагатослівний Віталій Олексійович.
Щодалі ми відходимо від сумної ночі 26 квітня 1986 року, коли внаслідок вибуху на 4-му блоці Чорнобильської АЕС почалася наймасштабніша екологічна катастрофа сучасності. Зараз для багатьох ця аварія стає все менш значущою і менш загрозливою.
По-справжньому оцінити те, що сталося 26 квітня можуть тільки ті люди, котрі там працювали, котрим випала нелегка доля збирати радіоактивний графіт, гасити пожежі, будувати саркофаг, евакуйовати людей, тварин із зараженої зони. Виконати таку місію випало і кільком жителям села: Дяченку Василю Вікторовичу, Кравцю Василю Михайловичу, Гайдаленку Василю Миколайовичу, Романенку Василю Миколайовичу і Стояну Георгію Федоровичу.
Один із колишніх ліквідаторів Василь Миколайович Гайдаленко згадує ті чорні дні, коли довелось побувати у пеклі Чорнобиля.
- Я працював тоді водієм «Агромаш», прийшли додому й сказали, що треба їхати. Ніхто не змушував, але й відмовитись було неможливо. Звичайно, ніхто з нас тоді не міг уявити масштаби й не замислювався над реальними наслідками катастрофи, ніхто й не підозрював, що ми їдемо на війну із незримим ворогом – радіацією.
Прибули ми туди 3 травня, саме були пасхальні дні, але там страшна катастрофа перекреслила повністю відчуття свята. Я бачив переляканих, збентежених людей, які чекаючи черги на евакуацію, сиділи на вузлах з нехитрим крамом, що дозволили взяти з собою. Не розуміючи, що робиться, ревіли стривожені тварини, яких зігнали до купи, щоб вивезти з зараженої зони. Якраз нашим завданням було вивозити цю худобу до Макарівського району. Ми з хлопцями з району зробили кілька ходок.
Від реактора ми були десь в 6-ти кілометрах; над ним кілька днів стояв стовп густого коричневого диму, бачили, як возили туди мішки з піском, щоб гасити пожежу.
Спати доводилось у магазинах, їли те, що взяли з дому. Ніхто не заміряв нам, яку дозу опромінення ми отримали в той час, бо тоді було не до нас. Лише рекомендували, як повернемось додому, попрати одяг, що був на нас. Щоправда, наш транспорт пройшов спеціальну обробку разом із тваринами, коли ми зробили останню ходку. З тим і повернулись. Лише тут, у Теплику, нам намагалися виміряти дозу отриманої радіації, але це все вже було марно. Наслідки ми відчули пізніше, коли почали обступати хвороби.
Видатні люди села:
Регушевський Євген Семенович народився 21 жовтня 1934 р. в селі Бджільна Теплицького району Вінницької області.
У 1955 р. закінчив історико-філологічний факультет (спеціальність «українська мова та література») Вінницького державного педагогічного університету, 1958 р — аспірантуру при Київському державному педагогічному інституті.
Викладацьку діяльність розпочав у 1958 р. асистентом кафедри української мови у Рівненському педагогічному інституті. З 1963 р. по1967 р. працював деканом факультету педагогіки і методики початкової освіти у Бердичівському педагогічному інституті, у 1971—1975 рр. — проректором з навчальної роботи Кіровоградського державного педагогічного інституту.
З серпня 1975 р. по серпень 2004 р. — завідувач кафедр українського мовознавства, з січня 1981 по серпень 2004 р. — декан філологічного факультету Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського.
У 1963 р. захистив дисертацію на тему: «Мовознавча термінологія І.Я. Франка у світлі його лінгвістичних поглядів».
У 1964 р. присвоєно вчене звання доцента, 1993 р. — професора.
Під його керівництвом захищено 8 кандидатських дисертацій.
Опублікував понад 200 наукових і методичних праць, найважливішими серед яких є: «Словник літературознавчих термінів Івана Франка» (1966) (у співавторстві); «Короткий словникперифраз» (1985) (у співавторстві), «Словник фразеологічних синонімів» (1988) (у співавторстві), «Вступ до лінгвокультурології» (2003), «Коротка порівняльна характеристика іменникових форм східнослов'янських мов» (2005), «Кримськотатарські чоловічі імена та імена по батькові (Кримськотатарсько-український правописний словник)» (2005) (у співавторстві).
· Почесний професор Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського.
· Заслужений працівник народної освіти України (1999).
· Нагороджений медалями:
· знаками:
· «Відмінники Вищої освіти СРСР».
Пиріг Анатолій народився 1953 року , учасник IV Півмарафону (дистанція 21,0975 км) , у Вроцлаві (Польща), що відбувся 25.04.2004 року, який з часом 1 год. 36 хв. 55 сек. Посів 74 місце серед 327 учасників.
Орембська-Яблонська Антоніна (12.01. 1902 року с. Бджільна – 19.11.1994 рік Вроцлав, Польща) – мовознавець, полоністка і славістка, професор Варшавського університету, численні праці з історії мови і діалектології (дослідження слов’янських прислів’їв), співавтор перекладу на польську мову «Слова о полку Ігоревім».
Тарасишин Леонід Олександрович - 1953 року народження, професор медицини, працює над вивченням ракових захворювань. Тимчасово проживає в США (штат Каліфорнія).
Гринчик Микола Сакович – 1936 року народження, інженер-конструктор, працює в конструкторському бюро по ракето будівництву м. Москви (Росія).
Міркун Настасія Тисівна - 1936 року народження, кандидат сільськогосподарських наук, проживає м. Вінниця.
Дем’янишин Григорій Трохимович - 1925 року народження, кандидат сільськогосподарських наук, проживає м. Іллінці Вінницької області.
| Дем’янишин Анатолій Костянтинович – (27 вересня1936 р. – 16 червня 2006 р.), майстер декоративно-прикладного мистецтва (виготовляв картини із насіння зернових культур). |
Роботи Анатолія Дем’янишина є по всьому світу: в Індії, Чехії, Кубі, Угорщині, Польщі, Алжирі (замовлення робили радянські партійці, які відправлялись за кордон, і в якості сувеніра везли з собою вироби з насіння – портрети тамтешніх вождів). Є в його арсеналі і портрети Леніна, і Брежнєва (свій портрет із насіння Брежнєв наказав повісити в себе на дачі). Його, так би мовити, пензлю належить кілька портретів новітніх діячів, у тім числі і екс-Президента Леоніда Кучми.
Та найбільше йому подобалося творити портрети Великого Кобзаря, образи Матері Божої і Миколи Чудотворця.
Будівництво Бджільнянського сільського будинку культури було розпочато в 1965 році. Будинок культури є осередком виховної, культурно-масової та просвітницької роботи на селі.
Призначення закладу – організація культурного дозвілля і відпочинку дітей та молоді, розвиток їх здібностей і талантів.
На даний час в СБК працює 12 гуртків художньої самодіяльності, зокрема 2 народних колективи: народний драматичний театр та народний аматорський фольклорно-етнографічний ансамбль «Подоляни» (керівник І.В. Жарій), який займається відродженням і збереженням давніх українських звичаїв, обрядів. Купальські, великодні, обжинкові обряди, кусання калити, обряд сватання, запрошення на весілля, випікання і дарування короваю – усе це призабуте розмаїття народних дійств є в репертуарі колективу.
Обряд випікання короваю
Традиційно коровай випікають у молодого в четвер, а в молодої – в п’ятницю. Напередодні весілля мати обрядовим хлібом запрошує чотирьох жінок, які щасливі у подружньому житті, щоб «гарним вдався коровай на щастя і долю молодим» коровай пекти.
- Запрошую вас коровай пекти.
Коровайниця відказує:
- Дякую за увагу, а вашим діточкам бажаю щасливого подружнього життя!
На домовлений час жінки збираються у старшої коровайниці. За звичаєм кожна з них має взяти мисочку борошна, 10 - 20 яєць, 1 літру цукру і гуртом ідуть до оселі молодої. Голосно тупають ногами в сінцях (у такий спосіб сповіщають про свій прихід), прочиняють двері, і одна з них запитує:
- А чи не передумали господарі коровайниць запрошувати?
Мати відповідає:
- Ні, не передумали. Ласкаво просимо до хати!
Жінки заходять і декламують:
Дозвольте благословляти –
Вашому дитяті весілля почати!
При цьому заспівують коровайницьку пісню. Після короткого перепочинку з жартами беруться за роботу. Мати вносить череп’яну миску з водою, вишитий рушник і кожній коровайниці по хустині і фартуху. Жінки символічно «миють руки», приспівують:
Розстеляється по городоньку зілля,
Розпочинається у (називають ім’я молодої) весілля.
Цей куплет повторюється двічі й наспівується всім дорослим членам родини.
Потому старша коровайниця каже:
- Щоб довго часу не гаяти, почнемо коровай готувати. А де ж ваші ночви господине?
Мати відказує:
- - На печі, щоб вдалися пишні калачі.
Жінки ставлять біля столу ослін, застеляють рушником, потім дістають діжу чи ночви, насипають борошно і починають місити тісто. Цей процес супроводжується обрядовими піснями. Ось одна з них:
Пшеничнеє тісто
Покотилось через місто,
Через місто, через ринок
Та на зелений барвінок.
Замішано тісто, зліплено коровай, калачі та шишки , й покладено їх на подушки. Тоді старша коровайниця каже:
- А де це той кучерявий, що має нам піч вимести?
Інша додає:
- Певно, десь повіявся, як рудий лис, у ліс.
Ще одна додає:
- Може ж таки, не встиг і заховався за поріг?
Двоє коровайниць виходять у сусідню кімнату і звідтіля виводять хлопця, бажано кучерявого. Він трохи пручається, але йде. Старша коровайниця подає йому віник, наказуючи:
- Ану, кучерявий, серденько, та підмети нам піч чистенько!
Хлопець вимітає припічок, а коровайниці навколо нього пританцьовують, співають жартівливих пісень.
Піч нарешті виметено. Коровайниці саджають обрядовий хліб з піснею:
А в нашої печі золотії плечі,
А челюсті роздвигаються,
Короваю сподіваються.
А наша піч та регочеться –
Короваю і їй хочеться.
Коровай посаджено. Жінки миють руки , співають обрядових пісень, зокрема «ніхто не вгадає, що в тому короваї є». Після цього беруть череп’яну миску і під супровід коровайницької пісні виносять її в сад і виливають воду під яблуню. Затим беруть палицю, міряють її руками, і чия долоня навершила верхівку, та жінка має перекинути миску через хату так, щоб вона розбилася. Зібрані черепки вносять до світлиці, і одна танцює на них, щоб якнайбільше подрібнилися «аби щасливим було життя молодих». Решта коровайниць беруться за руки танцюють навколо неї приспівуючи жартівливих пісень.
Танок закінчено. Господиня звертається до присутніх:
- А тепер, дорогі мої коровайниці, прошу до столу!
Доки вечеряють, коровай випікається. Коли він готовий, старша коровайниця наказує:
- Прошу всіх сторонніх вийти з хати, бо будемо коровай виймати.
У хаті залишаються лише коровайниці й мати. Жінки бережно виймають ритуальний хліб, наспівують, несуть його на подушки:
Ой у полі та овес рясний,
А в (називають ім’я молодої) та коровай красний.
Овес рясний, бо з віночками,
Коровай красний, бо з квіточками.
Рум’яний коровай красується на подушках. Усі, хто заходить, висловлюють подив умілими коровайницькими руками:
- Знатний удався коровай. Хай таким щасливим і життя буде в молодої!
Мати дякує коровайницям, а ті у свою чергу бажають дочці сонячного подружнього життя.
На цьому обряд з випіканням короваю закінчується, і жінки розходяться.
Рецепт короваю
На два невеличкі короваї потрібно 20 штук яєць, 3 літри кип’яченого молока, 100 грам дріжджів, 1 пачка маргарину, 1,5 кг цукру, 2 стакани сироватки або кислого молока, 5 пачечок ванільного цукру, 3 ложки кориці, 1 стакан олії (записано від Ніколішиної Ганни Степанівни).
Рецепт медовухи
Поставити на вогонь каструлю з 10-ма літрами води. Як тільки в воді почнуть підніматися бульбашки, додати в неї 1,5 кг меду. Кип’ятити 2-3 хв., весь час знімаючи піну. Як піни вже не буде, вкидаємо жменю шишок хмелю, закриваємо кришкою й вимикаєм вогонь.
Доки суміш настоюється, у підсолодженій теплій воді розводимо 1 столову ложку дріжджів. Коли підійдуть, виливаємо у теплу медовуху. Напій бродить 5 днів. Потім медовуху проціджуємо, розливаємо в пляшки. Напій має настоятись в холодному місці кілька днів.
Відкорковувати обережно, бо напій може пінитись. Завдяки дріжджам і хмелю це буде слабоалкогольний молодий напій. Ще роблять і міцну медовуху, кріплену спиртом. Ставлять, грати як вино (рецепт записано у 2001 році від Тарасишиної Любові Апатіївни).
Інтер'єр українського житла
Особливу увагу хочеться звернути на традиційне українське житло. У залежності від природних умов, клімату, будівельних матеріалів, місцевих традицій споруджувалося житло. Раніше це була хатинка, що складалася з однієї кімнати – світлиці. Потім до неї додалися сіни. І, нарешті, розповсюдилося трикамерне житло – світлиця, сіни, комора. Традиційне народне житло відзначалося не тільки мальовничістю свого зовнішнього вигляду, але й багатством інтер’єру, оздобленого з мистецьким смаком. Обов’язково в хаті мала бути піч і покуть.
Покуть – почесний красний куток, розташований в селянській хаті по діагоналі від печі. Гість, що переступав поріг хати, знімав шапку і відразу кидав погляд на покуть. Адже саме тут знаходилася божниця – святе шановане всіма місце. На поличці – божнику стояли ікони, «образи». Їх обрамовували рушники, вишиті господинею. На поличці також зберігалися яйця – «писанки». Під час свят під «богами» запалювали каганець або лампадку. На покуті – сходилися лави, там стояв стіл з паляницею, накритою рушником. За цей стіл на покуті саджали почесний гостей, дорогих людей. З покутям були пов’язані найвизначніші події в житті родини…На покуті влаштовувалася перша після народження купіль, на почесному покутньому місці вшановували на весіллі молодят, на покуті головою до божниці клали небіжчика. Без пічного вогню хата мертва,- так говорили в давнину.
Піч – душа житла, вона зберігає давнє священне значення для господаря. Де тепло, там і добро, і достаток, і злагода. Без пічного вогню хата мертва,- так говорили в давнину. Тому її найчастіше розмальовували чудовими візерунками.
Вважалося, що ворожа сила, задивившись на цей розпис забуває про своє лихе діло. За давніми віруваннями, за піччю живе Домовик – добрий дух сім’ї. Якщо до нього ставляться добре, він допомагає всій родині, приносить щастя, а якщо ображають – шкодить. Коли в печі випікається хліб у хаті не можна пімітати, бо це неповага до хліба, коли печуть хліб, на печі не можна лежати, щоб не турбувати її в цей час, який вважається священним. До печі догуляють ніжками новонароджену дитину – такий обряд прилучення до хати і Роду.
Хліб. Як правило, хліб пекли раз на тиждень. Вважалося, що не можна пекти хліб проти великих свят, а також напередодні п’ятниці і неділі. Турбота про випічку хліба лежала на господині. Адже якість хліба – це жіноча честь і авторитет.
Тісто вчиняли у спеціальній діжі, яку називали «пікною». Тісто для хліба готували на заквасці (розчині) – це був шматочок тіста, який залишався від попередньої випічки. Вчинене тісто у хлібній діжі розмішували дерев’яною лопаткою – «кописткою» з довгим держаком. Тісто місили, поки воно не відскакувало від рук. Хлібини потрібно катати до себе, щоб сім’я завжди була при тому, хто це робить.
Піч для хлібів випалювали добряче, але рівно. Під паляниці часом підкладали капустяне листя. До двох годин хліб сидів у печі, а господиня уважно слідкувала за випічкою.
Випікали хліб переважно з житнього борошна, а пшеничні буханці випікали до великих церковних і родинних свят. Ще пекли перепічки, тісто для яких розкачували тонко і через 10 – 15 хвилин виймали з печі, їли перепічки гарячими. До борщу часто пекли пампушки.
Сволок. Таким же магічним значенням наділяв наш народ і хатній сволок – символ міцності будови, сім’ї, здоров’я всіх мешканців цього житла. На сволоці дуже часто робили орнаменти, які були своєрідними оберегами: написи , позначки та косі хрести.
Вікна. Через вікна своєї хати людина дивиться на світ. Із появою скла вікна стали справжньою окрасою хати. Зсередини вони завішувалися оздобленими занавісками, або «фіранками», через які можна було бачити все, що діється на вулиці, але погано видно, що в хаті. Вікна прикрашалися вишитими рушниками, що служили оберегами. Ці традиції збережені й нині.
Стіл символізує достаток родини. На нього кладуть хліб-сіль, ставлять ритуальні страви. На стіл гріх сідати чи класти шапку. Звичай застеляти стіл притаманний українцям з давніх-давен. Незастелений стіл – символ бідності або скупості господарів. Обід чи бенкет за одним столом об’єднував людей і встановлював добрі стосунки.
Скриня – вид меблів, у якій зберігали одяг, коштовні речі, прикраси, полотно, рушники. Скриня була частиною дівочого посагу: чим більша й красивіша скриня, тим багатша наречена. Скриня передавалася у спадок тільки після смерті її власниці. Всередині скриня мала невеличкий, у вигляді прибитої до стінки коробочки, «прискринок» для зберігання дрібних цінних речей. Щоб полотно й одяг у скрині не псувалися від довгого зберігання – клали вузлик з тютюном (від молі). Скрині були різьблені, мальовані, ковані, в бідних – із чистого дерева.
Ліжко. Для спання в Україні здавна використовувалися дерев’яні ліжка, лави, полики. Піл, або полики – це дерев’яний настил, який встановлюють від печі або лежанки до протилежної стіни. Вдень він служить для побутових речей та домашніх робіт, а вночі на ньому сплять. Піл, як і лави, застеляють кольоровими ряднами, що створює особливий затишок у хаті.
Мисник – це дерев’яна полиця для зберігання посуду. Його підвішували на стінку біля порогу.
У приміщенні СБК знаходиться і сільська бібліотека, яка гостинно відкриває двері для своїх читачів.
Книга в Україні завжди користувалася великою пошаною. «Велика користь буває від учення книжного. Книги - це ріки, що наповнюють світ, це джерела мудрості», - писав давньоукраїнський літописець. Зрозуміло, чому в Київській Русі існували книгозбірні при церквах, монастирях, в князівських та боярських дворах. В давнину сучасна бібліотека була відома під назвою «Книгозбірня».
Бібліотека – це не просто приміщення, де зберігаються книги. Це особливий простір з особливою енергетикою, настроєм, затишком. «Бібліотека – це скарбниця всіх багатств людського духу», - писав Г. Лейбніц.
Книги… Безцінні перлини мудрості, невичерпне джерело знань і досвіду, надбаних суспільством протягом століть. Рівними рядками вони стоять на поличках в урочистості очікування… Очікування зустрічі зі своїм Читачем.
До книги, як і до Бога, кожен іде своїм шляхом. Цей шлях може бути довгим і тернистим, але головне, щоб бажання знайти, йти ним не згасло.
Свою історію Бджільнянська сільська бібліотека розпочинає з 1949 року. Перший запис, який був зроблений в інвентарній книзі №1, датується 24.05.1949 року. На жаль, хто був першим бібліотечним працівником не відомо. До 1956 року в бібліотеці працював Васільєв Петро Іванович. Саме він був фундатором бібліотечної справи в селі, завдяки його щоденній творчій праці, бібліотека стала справжнім соціально – культурним центром життя. Також крім політичної, сільськогосподарської, спеціальної літератури жителі села знайомилися з науковими та художніми творами.
За свідченням очевидців, в період з 1956 по 1962 роки в бібліотеці працювала Васільєва Надія. Саме в ці роки для розвитку бібліотеки формувалися основи інформаційної культури. Докладалось максимум зусиль, щоб зацікавити читача книгою, викликати в нього інтерес до читання, заохотити його до здобуття та поповнення нових знань. Станом на 1.01.1956 року кількість книг в бібліотеці становила 2822 примірників.
З 1962 по 1964 роки вносяться зміни в роботу бібліотеки, адже змінюється працівник бібліотеки - Фесько Неля Григорівна. Вона творчо використовує свої можливості: урізноманітнює пропаганду книги, надає їй більш цілеспрямованого характеру, залучає до читання все більше та більше читачів. Можливо,саме тому станом на 1.01.1962 року фонд бібліотеки нараховував 5207 примірників.
В період з 1964 по квітень 1968 року в бібліотеці працював Сойко Мефодій Філімонович. Саме небайдужість до своєї справи, любов до професії, вміння знаходити спільну мову з людьми різного віку допомогло йому зробити бібліотеку одну з передових на той час. Станом на 1.01.1964 року фонд бібліотеки нараховував 6503 примірників.
З квітня 1968 по 1972 роки в Бджільнянській сільській бібліотеці працювала Гоцанюк Олена Артемівна. В той період основною метою бібліотекаря було сприяти допомозі навчально – виховного процесу, за допомогою книги виховувала в читачів глибоку відповідальність, формувала в них потреби саморозвитку і самовдосконалення. Станом на 1968 рік фонд бібліотеки становив 5886 примірників.
Як розповідає Олена Артемівна бібліотеки відігравами і відіграють важливу роль у вихованні, навчанні, в становленні людини. Працюючи в сільській бібліотеці, часто доводилось носити журнали, газети, книги на тракторну бригаду, тваринницькі ферми в так звані «ленінські кімнати», щоб механізатори і тваринники мали змогу в вільний від роботи час почитати книгу чи газету, поспілкуватись з колегами по роботі, поділитись досвідом. Часто разом із клубними працівниками проводили для них концерти, проводи на жнива, обжинки. Агіткультбригади зі своїми виступами побували в усіх трудових колективах як на тваринницьких фермах так і на полях.
В період з 1972 по 1974 роки в бібліотеці працював Ільчишин Віктор Іванович. Завжди доброзичлива, врівноважена людина, він віддавав все тепло своєї душі бібліотеці і читачам, хоча і працював не довгий час в бібліотеці. Станом на 1.01.1972 року фонд бібліотеки нараховував 6930 примірників.
1974 рік стає знаменним для сільської бібліотеки. Бібліотека «переїжджає» із старого приміщення в новий, щойно збудований, сільський Будинок культури. Нове приміщення для бібліотеки, загальною площею двісті вісімдесят сім квадратних метрів, знаходиться на другому поверсі: це дві кімнати, в яких на стелажах комфортно розташувалися книги для дітей і старшокласників; книги для дорослих та спеціалістів сільського господарства, а також просторий читальний зал.
В період з 1974 по 1976 роки в бібліотеці працювала Сорочинська Світлана Євгенівна. Вона добре орієнтувалася в бібліотечному фонді. Систематичне читання допомагало їй складати списки рекомендацій та щойно присланої літератури з короткою анотацією. На той час фонд бібліотеки становив 7509 примірників.
З 1976 по 1977 роки свою трудову діяльність розпочала Тиха Таїсія Леонідівна. Вона добре знала всіх читачів, їх прагнення, смаки, нахили. Це допомогло Таїсії Леонідівній рекомендувати читачам потрібну літературу. Станом на 1.01.1976 року фонд бібліотеки нараховував 8441 примірників.
В період з 1977 по 1978 роки в бібліотеці працювала Мовчан Надія Сергіївна. Вона за допомогою активної участі своїх читачів проводила читацькі конференції, вечори запитань і відповідей, масові та індивідуальні бесіди та книжкові виставки. В цей час фонд бібліотеки становив 8502 примірники.
В період з 1978 по жовтень 1979 року завідувачем бібліотеки працювала Сомик (Форостяна) Світлана. Вона безперечно продовжила хороші напрацювання свого попередника. Станом на 1.01.1978 року фонд бібліотеки становив 8862 екземплярів.
З 25 жовтня 1979 року по 28 лютого 2011 року в бібліотеці працювала Воєвода Галина Андріївна. Станом на 1.01.1979 року фонд бібліотеки становить 8200 екземплярів.
В ці роки найбільш поширеною формою масової пропаганди книги є любительські об’єднання. В цей час при бібліотеці за сприянням Галини Андріївни створено і працює любительське об’єднання «Берегиня»
З 1 березня 2011 року в бібліотеці працює Жарій Олена Сергіївна. Я ще змалечку обожнюю читати книги, і саме тому вибрала професію, яка найбільше припала мені до душі – бібліотекар. Тому я вважаю, що саме книги були і залишаються тим острівцем, на якому читач знайде для себе необхідне, цікаве, відкриє завісу раніше невідомого і доторкнеться до шедеврів світової літератури. Станом на 1.01.2011 року фонд бібліотеки становить 7960 примірників. Також приватними підприємцями Власюком І.М. та Яковенком В.В. у бібліотеку подаровано 85 примірників книг для дітей шкільного віку.
При бібліотеці працює любительське об’єднання «Берегиня», до складу якого входять 14 учасників. В бібліотеку записалось і відвідує 502 користувачі.
Влучно вписується в інтер’єр бібліотеки дитячий куточок з назвою «Казкова фантазія», який оформлено за допомогою сільських відвідувачів бібліотеки – Жарій Михайла та Шарандак Жанни.
Оформлення бібліотеки вражає своєю неординарністю. Це і дитячі малюнки та вироби з паперу (орігамі), витинанки; книжкові виставки; виставки художньої вишивки Катерини Мельник, Світлани Сінькур, Ніни Кравчук; яскраво оформлені тематичні полички, які несуть інформаційний характер.
Бібліотека займається краєзнавчою роботою. Зокрема, зібрано матеріали і упорядковано історію рідного села; записано свідчення учасників аварії на ЧАЕС, учасників бойових дій на території інших держав та воїнів-афганців. В даний час ведеться збір інформації, документів, фотографій для написання літопису родини.
Саме у бібліотеці панує приязнь і душевний затишок, доброзичливість і взаєморозуміння. Недарма ще в Стародавньому світі бібліотека називалась красиво «Аптека душі » або «Притулок мудрості».
Матеріали по історії села зібрала та
упорядкувала завідуюча бібліотекою -
філіалом №7 села Бджільна
Олена Сергіївна Жарій
Серпень 2013р.